11.Формування політології як самостійної науки наприкінці 19-поч. 20 ст. . Макс Вебер класик західної політології

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійсненням промислового перевороту — переходу від мануфактури до машинного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися інститути конституціоналізму і політичного представництва, приймалися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо.

Активізується діяльність політичних партій. Виникає сучасна представницька держава у формі конституційної монархії або республіки.

На початку XIX ст. проблеми науки про політику, політичну владу й політичні відносини знайшли розробку у працях відомого німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.). Політичні питання функціонування держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів.

Щодо конкретно-історичного аспекту гегелівського вчення, варто звернути увагу на те, що в умовах напівфеодальної Німеччини Гегель, при всій помірності й компромісності його поглядів, займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність суспільних перетворень, був прихильником конституційної монархії й законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і т. ін.

У XIX ст. сформувалося марксистське політичне вчення, яке вплинуло не тільки на розвиток теорії, але й на долі багатьох народів. Засновниками марксизму були Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.).

Політологічні концепції марксизму знайшли відбиття в теоретичній і практичній діяльності В. І. Леніна (1870-1924 рр ). У ленінських роботах особливу увагу приділено походженню, суті й майбутності держави, питанням диктатури пролетаріату, як влади робітничого класу. У політологічній спадщині Леніна значне місце належить також вченню про політичну партію. Ленін розробив теоретичні основи й створив політичну партію, що зуміла взяти в руки політичну владу в державі й довгий час залишалася єдиною правлячою партією.

Особлива роль у розвитку політичної науки належить німецькому соціологові М. Веберу (1864-1920 рр.). Як і класики марксизму, М. Вебер уважав, що політика — це область суспільних відносин яка стосується влади або сприяє впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то усередині держави між групами людей, які вона в собі містить. Однак веберовський підхід відрізняється від марксизму акцентуванням уваги на соціокультурних факторах політичного розвитку (цінностях, віруваннях, ідеалах і т. д.).

Вебер висловив погляди на політику, як прагнення до участі у владі чи здійснення впливу на її поділ, а також на державу як на спосіб панування людей над людьми, що спирається на легітимне насилля. Вчений висунув три типи легального панування: раціонально-легальний (правова держава); традиційний (заснований на традиційно-існуючих порядках і системі влади); харизматичний. Вебер значну увагу приділив бюрократії. Аналіз теорі раціональної бюрократії Вебера дає можливість виділити три найважливіші моменти: аналіз бюрократії як технічно досконалого апарату здійснення влади; критику бюрократії; аналіз бюрократії як відображення класової структури. З метою запобігання тиранії бюрократії Вебер запропонував теорію, згідно з якою харизматичний лідер, вибраний шляхом прямого голосування всього народу має доповнити недостатньо легітимну силу парламентської демократії. Одночасно Вебер аналізував форми демократії без вождя, які дозволили б звести до мінімуму панування людини над людиною.