4. Рекомендована література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 2006.

2. Чмут Т., Чайка Г. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. – 5-те вид., стер. – К.: Вікар, 2006.

5. Питання для самоконтролю:

1. Розкрити поняття артикуляції

2. Що означає термін «дикція»?

3. Розкрити сутність поняття «поріг розпізнавання»

4. Розкрити сутність поняття «поріг чутності».

5. Розкрити сутність поняття «поріг сприйняття»

6. Наголошування — це...

7. Що означає термін «інтонування»

8. Розкрити сутність поняття «тембр»

Тема 14:

Вибір мовних одиниць у мовленні

Кількість годин: 3

1. Актуальність теми

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієн­тованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Високу культуру мовлення людини визначає досконале володін­ня літературною мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяльності.

Вибір слова - це вибір способу висловлення думки, кристалізація мис­лення в слові. Культура мовлення вимагає від мовця правильного, дореч­ного вибору мовних одиниць, які б "пасували" до характеру комунікативної ситуації, відповідали всім її параметрам. Про­те якщо у мовця обмежений запас лексики і він постійно повторює ті самі слова, вживає їх у невластивих контекстах і ситуаціях, якщо його мовлення одноманітне, то його не вважатимуть цікавим співрозмовником, висококультурною чи й просто освіченою

2. Навчальні цілі

Знати:	вибір слів і сталих зворотів; вибір граматичних форм і конструкцій; іменники називання осіб і звернення до них; вставні слова, словосполучення і речення як засіб етикетної модуляції мовлення
Вміти:	правильно вживати слова та сталі звороти, обирати граматичні форми і конструкції; правильно використовувати слова-індекси і слова-регулятиви, граматичні форми і конструкції

3. Матеріали доаудиторної самостійної роботи

Українська мова

1. Морфологія, лексика, фразеологія

Зміст теми:

Вибір слів і сталих зворотів

У використанні мовних одиниць дуже важливо пам'ятати про кожну складову комунікативної ситуації хто — кому — що — чому — для чого — де — коли. Слова і вирази, доречні в од­ній ситуації, можуть виявитися цілком недоречними в іншій.

Суфікси здрібнілості в на­шій мові мають не лише іменники (матусенька, дівчинонька), а й прикметники (тихесенький, малюсінький), прислівники (не­далечко, ранесенько) і навіть дієслова (їстоньки, спатоньки). Слова з такими суфіксами вживають також у переносних зна­ченнях (ластівонька — до дружини, зайченятко — до дитини тощо). Проте якщо наодинці чоловіка можна називати і Петру­сем, і Петриком, і соколиком, і зайчиком, то в присутності сторонніх людей таке слововживання може справити вражен­ня, не бажане як для того, хто так говорить, так і для того, про кого так говорять. Звороти типу дорогенькі українці, всенький світ звучать надто сентиментально, якось інфантильно, викликають почуття відрази.

Не є окрасою мовлення, а отже, й не характеризують мовця як інтелектуально розвинену людину заяложені, примітивно-дотепні вислови на кшталт будь здоров і не кашляй; ясно, що діло темне; без півлітра не розбереш тощо. Те ж стосується і запозичених "модних" слів, які певний час масово вживають­ся де треба й де не треба, демонструючи убогість мовного мис­лення та нікчемність смаку мовців, котрі, наприклад, усі по­зитивні якості іменують прикметником конкретний (конкрет­ний викладач, парк, комп'ютер тощо), а всіх, до кого ставляться негативно, — іменником даун

Вибір граматичних форм і конструкцій

Лексикою і фраземікою у мовленні "керує" мовець: він може свідомо вживати одні слова і не вживати інших, може не кори­стуватися стійкими зворотами тощо. Граматика ж "керує" мов­цем. Стародавні римляни говорили, що граматиці підкоряють­ся навіть імператори. У граматиці вибір значно вужчий, ніж у лексиці, і мовець, уживши слово в тій чи іншій формі, му­сить припасовувати до неї всі інші слова. Наприклад, звертаю­чись до людини, можна сказати: добродію або ж пане, товари­шу, чоловіче, дядьку тощо, проте це слово неодмінно має бути у кличному відмінку, а залежні від нього слова — узгоджені з ним у спільних граматичних категоріях: роді, числі, відмінку: Шановний добродію!, а не Шановна добродію! чи Шановним добродію!

Людська пам'ять здатна утримувати низку або сукупність у середньому із 7 одиниць. Люди з доброю пам'яттю запам'я­товують на дві одиниці більше, зі слабкою — на дві менше. Ця закономірність виявляється і в мові: максимальна довжина слів у мовах світу становить 9 складів, а максимальна "глибина" — 9 морфем (коренів, префіксів, суфіксів тощо). Ця закономір­ність мала б означати, що в тексті у висловленні має бути не більше 7 слів, якщо адресант хоче, щоб співрозмовник (а тим паче — аудиторія) його добре розумів, легко "зчитував" фрази за участю оперативної пам'яті і надійно "відкладав" їх зміст у довготривалу пам'ять.

Однак таке уявлення про оптимальну довжину висловлень було б надто спрощеним.

По-перше, в осно­ві висловлення лежить значуща позиційна схема (речення), в якій одні слова "підтримуються" іншими. Тому легше запа­м'ятати висловлення з певних слів, ніж ці слова як низку оди­ниць.

По-друге, у висловленнях поряд із словами вживаються різного типу сталі словосполучення (фраземи), які складаються з двох або більше слів, але викону­ють функцію одного члена речення. Наприклад, у висловлен­нях Дозвольте щиро подякувати Вам! і Дозвольте висловити Вам щиру подяку! кількість слів різна, але кількість членів речення однакова, тому що висловити подяку = подякувати. Нарешті, є відмінність між усним і писемним мовленням. Маючи писемний текст, адресат може повернутися до початку чи іншого фрагмента висловлення або ж перечитати все ви­словлення довільну кількість разів. Однак усе це не означає, що у писемному мовленні немає жодних обмежень щодо кількості слів у висловленні. Вчені рекомендують як оптималь­ну довжину висловлення 16 слів.

В усному мовленні висловлення мають бути коротшими — не більше 10 слів. Така довжина дозволяє вимовити два ви­словлення за один вдих. І, що важливіше, не ускладнює адре­сатові (аудиторії) сприйняття тексту.

Важливо уникати одноманітності в побудові висловлень. Українській мові, з її багатою морфологією та вільним поряд­ком слів, властива гнучкість синтаксису. Наприклад, вислов­лення з п'яти слів Я прагну душею усе зрозуміти (Є. Титикайло) допускає 25 варіантів розміщення слів: Прагну я душею усе зрозуміти; Душею я прагну усе зрозуміти; Усе зрозуміти я прагну душею тощо. В усіх цих варіантах ті самі слова і ті самі члени речення, але щоразу висловлення по-іншому семантич­но і стилістично акцентоване, отже, і по-різному сприймається.

У виборі граматичних форм є чимало інших аспектів. На­приклад, тим, хто виступає перед аудиторією і хоче володіти її увагою, рекомендують будувати висловлення у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів. Фраза Для досягнення мети я (ми) пропоную ( ємо) вжити таких заходів:... сприй­мається краще, ніж Для досягнення мети будуть запропоно­вані, такі, заходи:... або Для досягнення мети пропонуються такі заходи:... Перша з наведених фраз привертає увагу до мовця, без якої етикетні взаємини між ним і аудиторією на­трапляють на труднощі. Неувага до мовця породжує неувагу до його мовлення. І навпаки.

Іменники називання осіб і звернення до них

Для називання людей і звернення (звертання) до них викори­стовують власні імена. Проте мовцеві власне ім'я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, в яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників — сло­ва-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси (лат., "вказую") показують соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митро­полит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаю­чи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не при­меншити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До військовиків, міліціонерів, пожежників тощо можна звертатися спрощено: пане офіцере, пане генерале. Подібного не варто дозволяти собі у спілкуванні з церковною ієрархією.

Слова-регулятиви (лат. "правило, норма") — це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між спілкувальниками відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його тери­торіальній чи соціальній складовій. Ці слова "спеціалізують­ся" у вираженні етикетних взаємин, функція звертання у кому­нікативному їх використанні може переважати функцію нази­вання (у ролі підмета, додатка тощо). У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш, брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, зокрема, для звернення до незнайо­мих людей.

Прикладки та означення до слів пан (пані). У ролі при­кладки виступають і власні, і загальні іменники.

Ім'я людини в ролі прикладки до слова пан (пані) доречно вживати, коли адресат молодший, одного віку або не набагато старший чи соціально вищий за адресанта. Звертатися до екс-президента пане Леоніде, як це роблять окремі молоді журна­лісти, не тактовно. Особливо треба уникати такої ледь не фа­мільярності в офіційному спілкуванні. Тут доречними є "но­менклатурні" прикладки: Пане міністре!; Пане директоре!; Пане професоре!

Прізвище як прикладку до слів пан, пані доцільно вживати насамперед тоді, коли йдеться про неприсутню людину, напри­клад: Як заявив пан Костюк; За порадою пані Куницької. Так можна говорити і стосовно присутньої 3-ї особи, якщо вона ма­лознайома чи якщо взаємини з нею не виходять за межі офі­ційної пристойності. Те ж іще більшою мірою стосується вжи­вання прикладки-прізвища у зверненні до 2-ї особи (адресата): пане Федорук; пані Кузьменко. У такому слововживанні відчу­вається відтінок офіційності, іноді сухості, відчуженості, бай­дужості.

Одночасне вживання імені і прізвища в ролі прикладки прак­тикується рідше. Це спостерігається в офіційних ситуаціях (Прошу до слова пана Святослава Гнатенка), під час знайом­лення (Знайомтесь: пан Анатолій Козачук). Іноді так пишуть у листах до незнайомих чи малознайомих людей (Високопова­жана пані Ліліє Гординська!), у привітаннях, вітальних адре­сах (Високоповажана пані Ярославо Стецької). Ім'я і по батько­ві як прикладка зі словами пан, пані не поєднується. Говорити чи писати про когось на кшталт пані Оксана Миронівна, пан Гнат Петрович або звертатися пані Оксано Миронівно, пане Гнате Петровичу не прийнято. Це не відповідає українським традиціям і нормам літературного мовлення.

Перелічуючи осіб, ставити слово пан (пані) перед кожним ім'ям і/або прізвищем не потрібно, наприклад: Пропоную до президії пана Аркадія Козицького, пана Віталія Скакуна, пана Ігоря Кобзаря, пана Михайла Кравця тощо. Достатньо перед переліком сказати слово пан у множині або й обійтися без цього слова взагалі: Пропоную до президії (панів) Аркадія Козицько­го, Віталія Скакуна тощо.

У функції прикладок до слів пан, пані широко виступають і слова-індекси: пані міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має кілька титулів, треба називати найвищий.

Означення до слів пан, пані. У функції означень при словах-регулятивах пан, пані виступають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповаж­ний, високоповажаний тощо.

Вставні слова, словосполучення і речення як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не по­в'язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слу­гують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних за­уважень тощо:

Як бачите

Можливо

Очевидно

Напевно

На щастя

На жаль

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і слово­сполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою дум­ку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, то це створює враження про нього як про егоцентричну особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не завжди і не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось: само собою зрозуміло, — то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, "кооперується" з ним: знаєш (-єте); віриш (-те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

У писемному мовленні вставні слова і словосполучення вжи­вають не так часто, як в усному, де окремі мовці вставляють їх ледь не в кожному висловленні, до того ж по кілька разів. Хто з нас не чув, а часом і не підраховував отих набридливих так би мовити; бачиш (ите); потворних суржикізмів канєшна ("конечно"); панімаш ("понимаешь"); карочє ("короче"). Цими словами мов­ці заповнюють паузи. Проте заповнення фонетичної порожнечі тут аж ніяк не означає заповнення порожнечі значеннєвої, рад­ше навпаки.

За своїм функціональним призначенням до вставних слів і словосполучень близькі стереотипні головні частини склад­нопідрядних речень на зразок Треба сказати (відзначити; на­голосити; підкреслити..), що...; Добре (давно; всім) відомо, що...; Ви розумієте (бачите; усвідомлюєте), що... тощо. Їх викори­стання також має регулюватися комунікативною доцільністю. Якщо мовцеві треба щось сказати, то не обов'язково повідом­ляти адресата про свій намір, який буде здійснений і без цих слів.

У спілкуванні зі співрозмовниками (аудиторією) адресант має тримати в полі уваги не тільки те, що він говорить, але й те, до кого говорить: апелювати до його (їх) обізнаності, приверта­ти його (їх) увагу до найважливіших слів, викликати бажане оцінно-емоційне ставлення то того, що повідомляється, тощо. Це позитивно впливає на сприйняття повідомлення й особливо на підтримання етикетного контакту зі співрозмовником (ауди­торією).