Нововознесенська сільська рада. Село Нововознесенське

Омельченко Григорій Лук'янович. 20.03 1926 рн . житель с. Нововознесенське. У 1943 р. примусово вивезений в Німеччину вн Герні, де помер в 1944 р.

Село Костирка Нововознесенської сільради

Додаток К

Спогади жительки села Петрівське, ветерана праці Кальнік Олени Микитівни

1941 рік, закінчила 9 класів Кочубеївської середньої школи, а 22 червня почалася війна. Для всього народу нашої Батьківщини вона принесла горе, смерть, розруху. З’явились об’яви про мобілізацію, евакуацію техніки, худоби.

Наше село почало готуватися до переправи через Дніпро, а потім далі на схід в глибину країни. Фронт рухався на схід, військові частини відходили на нові позиції. У наше село Петрівка вночі вступив невеликий загін,а до ранку вже пішов. Через добу вступила частина румунських солдатів. Так на нашу землю вперше ступила нога загарбника. Одразу після окупації нашого району у Великій Олександрівці була відкрита німецька комендатура. У ній почали діяти поліція та гестапо. Цей суворий орган ми відчули ,коли поліція заарештувала голову Орлівської сільської ради Шевченка Антона Кириловича. Його було розстріляно і поховано. Ця жахлива подія вразила людей звірячою розправою над мирними жителями. Зиму 1941 – 1942 років прожили жахливо. Німецькі прислуги нишпорили по селах, відбирали теплий одяг, продукти для солдатів Верхмату. Нас, молодих дівчат та хлопців, зігнали до залізничної станції Високопілля для того, щоб вивезти працювати до Німеччини. З нашого села було вивезено 9 чоловік.

У середині червня 1942 року нас привезли в Австрію в місто Бад Кастейм і Гоф Кастейм. Дівчата працювали по господарству,а хлопці – на будівельних роботах. Ми були під номерами. У кожного своя картка. Там було написано «ОСТ», що означало – остарбайтери (робітник зі Сходу). Нас не вважали за людей.

Довгоочікуваний День Перемоги зустріли з великою радістю. Нарешті в жовтні 1945 року прийшов час повертатися на Батьківщину.

Додаток Л

Спогади жительки села Миколаївка Золотар Раї Опанасівни

Великим горем і страшною трагедією вписані в історію села Миколаївка сторінки Великої Вітчизняної війни. З перших днів німці встановили тут свій порядок: почали вивозити жителів села в Березніговатський та Воронцовський райони і кинули їх там напризволяще. Натомість їхні будинки були заселені німецькими солдатами. Всю живність, яка була у жителів села німці відібрали, порізали, лише у Марченко Мотрі була дуже розумна корова - Зірка, то вони її заховали у зруйнований сарай. Вона залізла туди на колінах, і так вціліла. Це було великим дивом.

На вулиці Садовій, у Петра Трохимовича, був дуже чудовий сад. Він , як селекціонер-любитель, сам окулірував дерева. У його саду були дерева, яких не було ніде в окрузі: на одній яблуні росли по 3-4 сорти яблук, груш. А сливам ціни не було, такі були смачні та гарні. А коли його німці вивезли з сім'єю, там оселилася руминська військова частина. Прив'язували коней до тих дерев, то вони їх поламали, пооб'їдали, витоптали - нічого не лишилось з того саду. Після війни, як сімя їхня повернулась додому, господар втратив розум і вже не зміг видужати, а скоро по тому помер.

Молоді хлопці, Золотар Микола, Литвин Віктор та Яровий Микола, тихцем вивідували, що могли - про німців і бігали за село, там на Туберкульозній балці (там колись, до війни, утримували в гоках корів, хворих на бруцельоз та туберкульоз) були печери і в одній з них працював наш радист. Він передавав радянським військам розвіддані про місцезнаходження німців. Та німцям стало відомо про дії наших юнаків і їм самим довелося переховуватись в тих печерах.