2.2. Вплив окупаційної влади на повсякдення жителів краю

Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими — червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного...»[1] І німці знищували.

Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації. У планах німецької колонізації визначалося: «Україна — найплодючіша область Європи. її завдання — постачати продукти харчування та сировину новій Європі. А жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові»[3].

«Рейхсдойче» та «фольксдойче» демонстративно підносилися німцями. Їх допускали до місцевих органів управління. У рейхкомісарітаі «Україна» платня за однакову роботу для осіб німецького походження була у 2 – 10 разів вищою, порівняно з зарплатнею українців. Так, українська машиністка «Хольцферкерсконтор» отримувала 450 карбованців на місяць, а німецька машиністка цієї ж установи – 4500 карбованців[11].

Окупанти активно використовували етнічних німців для встановлення «нового порядку». З метою заохочення «фольксдойче» до співпраці, окупаційна влада поставила етнічних німців в особливе положення, чим заклала підґрунтя для негативного ставлення до них з боку місцевого населення. Громадяни німецької національності перебували під охороною Верхмату. Упродовж окупації «фольксдойче» мали різні пільги та привілеї,зокрема,право користуватися електроенергією. Органи місцевого управління мали забезпечувати «фольксдойче» харчами та паливом. «Німецький пайок» на місяць включав 10 кг 800 г хліба,2 кг крупи,200 г олії,600 г м’яса,4 кг сиру[1]. Для «фольксдойче» відкривали спеціальні крамниці, старечі будинки, дитячі садки. Також «фольксдойче» звільнялися від сплати прибуткового податку, а оподаткування продукції домашнього господарства було пільговим.

Тому, не дивно, що частина населення почала видавати себе за етнічних німців. Особливо, процес понімечення активізувався 1942-1943 рр., коли для підтвердження німецького походження достатньо було знайти трьох «свідків».

Стосовно Високопільського району, то в період окупації частину великих земельних наділів розібрали німці-колоністи, а частина залишалася в колективній власності. Окупанти вирішили зберегти колгоспи для вищої продуктивності праці, перейменувавши їх у громадські господарства. У Кронау працювала молочарня, молоко до якої звозили з Нововоронцовки і Великої Олександрівки. У с. Кочубеївка знаходилася сироварня[10].

Повний навчальний рік працювали школи до 20 червня з обов’язковою здачею двох екзаменів – математики та української мови. За невідвідування школи були штрафи.

Відзначалися свята : Новий рік, Різдво, Великдень, Трійця, Свято праці – перше травня[10].

Основою політики Німеччини на окупованих територіях України було використання наявних на ній трудових та матеріальних ресурсів. На думку вищого німецького керівництва, армію та Рейх, в плані постачання харчовими продуктами, слід було утримувати за рахунок села. Керівники Рейху сходилися на думці, що Україна має стати важливим сировинним придатком у війні Німеччини на сході. Про це ж зазначав і рейхскомісар східних територій А. Розенберг, покладаючи на Україну завдання забезпечення Німеччини харчами та сировиною. У наказі військового інтенданта верховного командування німецької армії від 16 липня 1941 р. про постачання військ було сказано: «Для збереження запасів Німеччини війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства»[17].

Економічна політика Німеччини носила на селі відверто грабіжницький та антигуманний характер, що яскраво проглядається на тлі наказів та розпоряджень окупаційної влади, що застосовувались нею стосовно місцевого населення. На окупованій території для селян встановлювалися численні грошові та натуральні податки. Їх розміри, норма та форми здачі в окремих місцевостях були різними і багато в чому залежали від позиції місцевої адміністрації.

Серед грошових основними виступали сільськогосподарський та подушний, об'єктами обкладання яких були земля, сади, худоба селян та власне саме населення. Також селянами на окупованій території сплачувався податок на домашніх тварин та деякі одноразові податки. Суми грошових податків, накладених на господарства селян, здебільшого перевищували всі сукупні доходи пересічної селянської родини. У якості натурального податку селяни були змушені здавати молоко, м'ясо, яйця, птицю, вовну, шкіру та хутро тварин та іншу продукцію з домашнього господарства[19].

Крім оподаткування, до населення застосовувались різноманітні штрафи та стягнення за порушення тих чи інших розпоряджень місцевої влади та ін.

В архівних документах Херсонського обласного державного архіву за 1942 р. зберігся ряд наказів гебіткомісара Шульце, яким він впроваджує систему штрафів за невиконання окупаційних законів :

• « …за невідвідування учнями школи штраф 50-100крб.»

• « …за приховування радіоприймача – 500 крб.»

• « …за переховування зброї – 1000 крб.»

• « …за забій домашніх тварин без дозволу – 100 крб.»

• « …за псування дерев – 50 крб.»

• « …за куріння в заборонених місцях – 10 крб.»[10].

У роки окупації в життя сільського населення, що зосталося на окупованій території, міцно увійшли ревізії та конфіскації особистого майна. Селянам доводилося віддавати окупантам свої домашні речі та продукти заготовлені для власного споживання.

Так наприклад в с. Миколаївка перших днів німці встановили свій порядок: почали вивозити жителів села в Березніговатський та Воронцовський райони і кинули їх там напризволяще. Натомість їхні будинки були заселені німецькими солдатами. Всю живність, яка була у жителів села німці відібрали, порізали, «лише у Марченко Мотрі - згадує жителька села Золотар Рая Опанасівна - була корова, яку господарі заховали у зруйнований сарай. На вулиці Садовій, у Петра Трохимовича, був дуже чудовий сад. Він, як селекціонер-любитель, сам окулірував дерева. У його саду були дерева, яких не було ніде в окрузі: на одній яблуні росли по 3-4 сорти яблук, груш. А коли його німці вивезли з сім'єю, там оселилася руминська військова частина. Прив'язували коней до тих дерев, то вони їх поламали, пооб'їдали, витоптали - нічого не лишилось з того саду. Після війни, як сім’я їхня повернулась додому, господар втратив розум і вже не зміг видужати, а скоро по тому помер»[Додаток Л].

Жителька с. Новопетрівка Клименко Катерина Григорівна згадує: «Ми були малими. Німці грабували жителів села, як могли. Мало того,що нам не було чого їсти, так ще й в холодну пору і вдягти було нічого. Забирали не лише теплі речі, чоботи, валянки, кожухи, але й чоловічий одяг, білизну. Я пам’ятаю, як вони навіть мамину хустку махрову улюблену забрали»[Додаток К].

З її ж спогадів дізнаємося про суворі закони німецької окупації : «Мати цілий день працювала, батько на фронті. Нас, дітей, троє. Голодні, кричимо…Пам’ятаю, мати приходить додому і кожного вечора плаче, що ми не одягнені по-людськи, голодні. Їли тоді що заманеться, тільки б не вмерти. І от вирішила вона, щоб хоч якось мати змогу нас прогодувати (вся домашня продукція йшла на податки), викрасти пляшечку пшениці на складі, де працювала. Коли її впіймали, перед тим як засудити, дуже довго знущалися з матері, били батогами, намагаючись дізнатися будь – яку інформацію про крадіїв, але вона мовчала. Тоді її засудили на 10 років тюрми, а нас, малих, віддали в дитячий притулок»[Додаток К].

Характерним змістом повсякденного життя селян в часи німецької окупації була їх тяжка щоденна праця на користь Німеччини. Все працездатне сільське населення, проживаюче на окупованій території, включаючи підлітків віком від 14 років, підпадало під обов'язкову трудову повинність, що в умовах нацистської окупації означало його постійну участь на різного роду роботах. За спогадами однієї з мешканок с. Орлове «…як начинається весна, в кагати картоплю перебирали, тоді садить, тоді сапать, тоді жнивувать. Робота безконечна була, я і орала, і сіяла, і косила, і в 'язала, і усяку роботу робила». Умови праці в громадських господарствах були вкрай тяжкими. Часто вони межували з відвертим фізичним примусом. Досить частими були випадки, коли селян доставляли на поле під конвоєм[14].

Крім того було характерним висилання селян на роботу до Німеччини. Згідно з планом «Ост» людей у певній кількості мали висилати . Людей, котрі відправлялися з України називали «остарбайтерами»,тобто – «робітник зі Сходу». З Високопільського району, згідно з дослідженими даними, були вислані до Німеччини: Ярова Лукія Йосипівна(1920 р.н.,працювала на заводі), Золотар Лідія Сергіївна, Чорноус Василь Мусійович, Золотар Анна Сергіївна, Винник Сергій Андрійович, Винник Матвій, Свиридко Федір Левкович, Нита Олена Яківна (працювала в баура на кухні під землею), Нестерюк Яків Омелянович (працював на заводі), Мартинюк Віра Опанасівна (працювала на заводі), Шашко Оля (по закінченню війни проживає в Австралї), Вишнева Ганна, Стрілець Світлана.

У людей не було належного медичного обслуговування. Ті медичні заклади, що продовжували функціонувати на селі, не були спроможні надати населенню якісну медичну допомогу через відсутність медикаментів та кваліфікованого персоналу. Білизну, харчі, змінний одяг – все це, як правило, було відсутнє в медичних установах. Крім того, в лікарнях катастрофічно не вистачало ліків та інших матеріалів, необхідних для проведення лікувального процесу. Через всі ці обставини, наявність в селі лікаря чи іншого медичного працівника не гарантувала селянам надання їм необхідної допомоги.

Багато жителів району було розстріляно за спроби допомоги червоній армії. Так наприклад Кикоть Григорій Михайлович (1927 р.н.) - учень, переховував радянського десантника. Обидва розстріляні у 1943 році в селі Новопетрівка. Качалова Домна Никифорівна (1904 р. н.) - колгоспниця (с. Софіївка) у 1942 році 3 місяці випікала хліб партизанам, переховувала чотирьох радянських танкістів до їх повного одужання[10].

На початку серпня 1941 року Великоолександрівським райкомом партії була сформована в с. Архангельське підпільна група у складі 8 чоловік на чолі з комуністом Н. Я. Ситником. 3 вересня 1941 року вся підпільна група, зраджена учасником підпілля Резником Н. І., була арештована румунською польовою жандармерією і ув'язнена в тюрмі при комендатурі в Кронау (нинішнє Високопілля). 6 вересня 1941 року Ситник Микола Якович, Грінченко Іван, Михайло Миколайович Махлай, Сидоренко Іван Аврамович, Короленко Андрій Григорович, Брага Михайло Григорович, Гуренко Петро і молода вчителька, що напередодні війни прибула працювати в район (ім'я невідоме) були розстріляні в районі станції Високопілля[8].

Слід визнати, що релігія в часи окупації зайняла важливе місце в повсякденному житті сільських мешканців. В умовах воєнного лихоліття, непевності у своєму майбутньому люди все більше зверталися до Бога, шукаючи в відвідувані церков та молитвах надію на порятунок для себе і своїх близьких. Жінки молилися за повернення з фронту своїх синів та чоловіків, ставили свічки за здоров'я та безпеку власних дітей та тих своїх родичів, хто був забраний на примусові роботи до Німеччини.

Отже, проаналізувавши наявні джерела, можна сказати, що вплив окупаційного режиму на повсякденне життя населення був помітним. Особливо це простежувалося на прикладі масових ревізій та конфіскацій особистого майна. Селянам доводилося віддавати окупантам свої домашні речі та продукти заготовлені для власного споживання. Також окупаційний режим характеризувався систематичним вивезенням працездатного населення до Німеччини, що також можемо віднести до негативних наслідків.