Соціологічна думка та соціологія в Україні

Прийнято вважати, що українська соціологія за­явила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіс­та, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусі­дили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбу­вається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби.

С. Подолииський значну увагу приділяв аналізу со­ціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки ви­словлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Ми­хайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейсько­му терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запроваджен­ні політичних свобод (всенародного земського предста­вництва з контролем за діями виконавчої влади, недо­торканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціо­логів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людсь­ких суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, ствер­джував він, може ставити собі за мету розкриття еле­ментів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розви­тку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем по­лян і, всупереч польським націоналістичним істори­кам, а також російській великодержавно-шовіністич­ній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати на­ступність історичного минулого й сьогодення, а й пев­ною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поді­леного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біо­логічними, економічними та психологічними чинника­ми. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу ува­гу заслуговують погляди Грушевського щодо виник­нення і розвитку української та російської народнос­тей, становлення державності в Україні та Росії.

М. Грушевський довів, що Київська держава, пра­во, культура були утворені українсько-руською народ­ністю. Володимиро-московська держава — то витвір іншої, великоруської народності.

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співро­бітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського со­

5

ціологічного інституту побачили світ 13 праць, при­свячених різним аспектам минулого та сучасного жит­тя України. Для українських емігрантів були органі­зовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між неза­лежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарст­ва у соціальному житті. Господарство розглядав як су­купність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовле­на особливістю взаємовідносин між провідними верст­вами суспільства і народом. Ці особливості реалізу­ються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зарахову­вав робітників/ технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники зна­чно сильніші за суперечності між ними.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — арис­тократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов ви­сновку про доцільність творення не народної, а демок­ратичної буржуазної республіки, аналоги якої існува­ли в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціоло­гічних проблем. І все ж таки у цей період сформувала­ся українська соціологічна традиція.

У перші десятиліття XX ст. на українських тере­нах відбувався активний процес інституціалізації со­ціологічної науки: створювалися соціологічні навчаль­ні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була ка­федра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолю­вав її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціо­логічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейца­рії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очо­лив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретич­ні розробки марксистського напряму: «Теорія історич­ного матеріалізму: Популярний підручник марксистсь­кої соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинсь-кого (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Ос­новні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

6

20. Радугин А. А., Радугин К. А. Социология. - М.: «Влада», 1995. - 192 с.

21. Современая западная социология: Словарь. - М., 1990.

22. Социология / Г. В. Осипов, Ю. П. Коваленко, Н. Й. Щипанов, Р. Г.Яновский.-М., 1990.

23. Социологический справочник / Под общ. ред. В. Й. Воловича. - К., 1990.

24. Социология. Наука об общеетве. П/р. В. П. Андрущенко. - Харьков, 1996. - 688 с.

25. Соціологія за ред. Городяненка В. Г. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. -384с.

26. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів / В. І. Астахов, Г. Ю. Васильєв, В. Д. Водник та ін. - К., 1992.

27. Шаповал М. Загальна соціологія. - Український центр духовної культури. - К., 1996. -368с.

28. Якуба О. О. Соціологія. Навч. посіб. для студентів. - Харків: Константа,1996.- 192с.

39