5.2.Теоретичні питання, необхідні для реалізації загальних і конкретних цілей
Поняття про реабілітацю,
завдання та мета реабілітації,
принципи реабілітації,
види реабілітації,
періоди та етапи реабілітації,
поняття про фізичну реабілітацію, засоби фізичної реабілітації,
виділення медичної реабілітації в окрему систему,
види медичної допомоги і їх методологічні відмінності,
рівні і принципи побудови реабілітаційного процесу,
реабілітаційна практика,
критерії відбору пацієнтів і принципи формування реабілітаційної програми,
покази для проведення реабілітації,
діагностична складова процесу реабілітації
5.3 Практичні роботи (завдання), які використовуються на занятті:
1. Пояснити цілі і задачі медичної реабілітації
Визначити основні характеристики способів медичної реабілітації
Визначити основні відмінності між лікуванням та медичною реабілітацією
Застосовувати діагностичну складову процесу реабілітації
Знати методичні аспекти процесу реабілітації
5.4 Зміст теми: поняття про медичну реабілітацію
До сьогоднішнього часу немає єдиного визначення поняття “реабілітація”, і хоча різні джерела дають різні визначення даного терміну, однак їх суть зводиться до одного: відновлення здоров’я, порушених функцій і працездатності хворих або інвалідів.
Аналіз наукової літератури свідчить, що термін “реабілітація” (від латинського re – повторна, відновлювальна дія, протидія; habilis – зручний, пристосований) тлумачать як: комплекс медичних, педагогічних, професійних засобів, спрямованих на відновлення (або компенсацію) порушених функцій організму і працездатності хворих та інвалідів; суспільно необхідне функціональне і соціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплексним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану; процес відновлення здоров’я, структурно-функціональних можливостей (анатомо-фізіологічного статусу) організму, працездатності і креативності людини, яка потерпіла внаслідок захворювань, травм або інших несприятливих фізичних, виробничих, соціальних та інших чинників.
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), реабілітація - комбіноване і координоване використання соціальних, медичних, педагогічних і професійних заходів з метою підготовки і перепідготовки індивідуума для досягнення його оптимальної працездатності.
В резолюції IX Ради міністрів охорони здоров’я європейських країн (Прага, 1967 р.) реабілітація визначена як система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів, направлених на попередження розвитку патологічних процесів, які приводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на ефективне і раннє повернення хворих та інвалідів у суспільство і до суспільно-корисної праці.
Міжнародна організація праці (МОП) під реабілітацією розуміє відновлення здоров’я осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями з метою досягнення максимальної їх повноцінності з фізичної, психічної, професійної і соціальної точки зору, тобто основним завданням реабілітації є попередження інвалідності в період лікування хвороби, попередження ускладнень і погіршення стану здоров’я в гострий період захворювання.
Одним із основних документів, що визначають зміст терміну “реабілітація” на інтернаціональному рівні є “Стандартні правила щодо зрівняння можливостей інвалідів”, які було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція № 48/96 від 20 грудня 1993 року) і підписано українською делегацією, де окрім вже згаданих вище характеристик реабілітаційного процесу, підкреслюється, що реабілітація не охоплює першу медичну допомогу.
Використовується і таке тлумачення терміну “реабілітація”, яке приводить Австралійська медична асоціація експертів по реабілітації: це процес, який забезпечує найвищий можливий рівень відновлення втрачених по тій чи іншій причині функцій і здібностей, що досягається посередництвом розвитку фізичних компенсаторних механізмів і психологічного врегулювання за допомогою використання медичних, фізкультурних, інженерних, освітніх і професійних служб.
Для конкретизації поняття “реабілітація” більшість дослідників виділяють декілька аспектів реабілітації, які мають свої методичні підходи.
О.К.Марченко зазначає, що реабілітація – це складна соціально-медична проблема, що має кілька основних аспектів:
- відновлення здоров’я хворого за допомогою комплексного лікування;
- відновлення трудових, побутових навичок і елементів самообслуговування;
- соціальна реінтеграція, пов’язана з працевлаштуванням, матеріально-побутовим забезпеченням, поверненням у трудовий колектив.
Даний автор виділяє медичну, психологічну, педагогічну, соціально-економічну, професійну, побутову і фізичну реабілітації.
В.М.Мухін зазначає, що реабілітацію поділяють на три взаємопов’язані види – медичну, соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу. Фізична реабілітація, на думку автора, є складовою частиною медичної реабілітації.
С.Н.Попов реабілітацію розглядає як складну соціально-медичну проблему, яку поділяє на декілька видів або аспектів: медичну, фізичну, психологічну, професійну (трудову) і соціально-економічну. Автор стверджує, що фізична реабілітація – це складова частина медичної і соціально-трудової реабілітації, яка використовує засоби і методи фізичної культури, масаж і фізичні фактори.
Фізична реабілітація як наука про відновлення здоров’я, останнім часом значно розширює свої межі як серед інших видів реабілітації (медичної, психологічної, педагогічної, професійної, соціальної, оздоровчої), так і серед інших засобів відновлювальної медицини та оздоровлення населення. Ще дотепер не досягнуто адекватного розуміння суті фізичної реабілітації, яку найчастіше сприймають як продовження чи частину медичної реабілітації, або як різновид лікувальної фізичної культури чи масажу. Сфера фізреабілітаційної діяльності знаходиться у межах відновлювального оздоровлення, що принципово відрізняє її від процесу медичного лікування або фізичного виховання.
Перший й основний напрямок реабілітації (медичної і фізичної) - відновлення здоров'я хворого посередництвом комплексного використання різних засобів, направлених на максимальне відновлення порушених фізіологічних функцій організму, а в разі неможливості досягнення цього - розвиток компенсаторних і замісних пристосувань (функцій).
Психологічний аспект реабілітації спрямований на корекцію психічного стану пацієнта, а також формування його відношення до лікування, лікарських рекомендацій, виконання реабілітаційних заходів. Необхідно створити умови для психологічної адаптації хворого до зазнавшої змін внаслідок захворювання життєвої ситуації.
Професійний аспект реабілітації торкається питань працевлаштування, професійного навчання та перенавчання, визначення працездатності хворих.
Соціально-економічна реабілітація полягає в тому, щоб повернути потерпілому економічну незалежність і соціальну повноцінність. Ці завдання вирішуються не тільки медичними установами, а й органами соцзабезпечення.
З усього цього ясно, що реабілітація - багатогранний процес відновлення здоров'я людини та реінтеграції її до трудового та соціального життя. Природно, що види реабілітації слід розглядати в єдності і взаємозв'язку. Три види реабілітації (медична, трудова, соціальна) відповідають трьом класам наслідків хвороб: 1) медико-біологічні наслідки хвороб, які полягають у відхиленнях від нормального морфофункціонального статусу; 2) зниження працездатності в широкому сенсі слова; 3) соціальна дезадаптація, тобто порушення зв'язків з сім'єю та суспільством. Звідси випливає, що виздоровлення хворого після перенесеного захворювання і його реабілітація - зовсім не одне і те ж, тому що крім відновлення здоров'я пацієнта необхідно відновити ще й його працездатність, соціальний статус, тобто повернути людини до повноцінного життя в сім'ї, суспільстві, колективі.
Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухового апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюваннями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічних втручань; інфекційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного і побутового характеру, праці з меншим обсягом навантажень чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотних змінах.
Комплекс реабілітаційних заходів, у тому чи іншому вигляді, починають проводити з першого дня перебування хворого у лікарні. Проводять їх за індивідуальною програмою протягом лікування у стаціонарі і продовжують після виписки у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, поліклініці тощо.
Найбільш ефективно реабілітація проводиться у спеціалізованих реабілітаційних центрах (ортопедичні, неврологічні, судинні та інші), що укомплектовані лікарями відповідних спеціальностей, інструкторами з лікувальної фізичної культури та працетерапії, фізіотерапевтами, психологами, логопедами, педагогами, соціологами, протезистами та юристами. У такі центри хворих переводять з лікарні для завершення лікування і досягнення реабілітації у межах існуючого захворювання.
Лікар залежно від терапевтичного чи хірургічного лікування, загального стану хворого, перебігу захворювання або травми та їх наслідків, статі, віку, професії, функціональних можливостей і фізичної здатності організму визначає показання і протипоказання до застосування засобів реабілітації, призначає руховий режим, час, обсяг, вид, період та етап реабілітації, послідовність застосування її засобів. Він залучає до цього комплексного процесу відповідних фахівців, координує їх колективні дії.
Завдання та мета реабілітації.
Основна мета реабілітації - адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на новому робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому ж підприємстві, а у разі неможливості - перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здібностей, відповідних віку.
Головними завданнями реабілітації є: а) функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення); б) пристосування до повсякденного життя і праці; в) залучення де трудового-процесу; г) диспансерний нагляд за реабілітованими.
Принципи реабілітації.
Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись декількох основних її принципів:
Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності - боротися з нею на перших етапах лікування.
Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів - запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.
Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.
Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.
Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов'язаний з наслідками захворювання. Добре ставлення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.
Повернення хворого чи інваліда до активної праці - є основною метою реабілітації. Її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.
Пригадаємо, що головними принципами, на яких базується вся галузь фізичної культури є:
принцип оздоровчої спрямованості,
принцип всебічного гармонійного розвитку людини,
принцип зв'язку з трудовою діяльністю.
Ефективність застосування засобів фізичної реабілітації з метою психофізичної реабілітації та соціальної реадаптації хворого залежить від знання та врахування дидактичних принципів.
принципу свідомості;
принципу активності;
принципу систематичності;
принципу поступовості;
принципу послідовності;
принципу індивідуалізації;
принципу сполученої взаємодії;
принципу науковості;
принципу виховуючого навчання;
принципу міцності;
принципу прогресуючої складності.
Першим й найголовнішим є принцип свідомості. Він полягає в тому, що кожний хворий, виконуючи будь-які вправи процедур реабілітації, повинен чітко розуміти, що він робить, який ефект дає той чи інший засіб, і як треба цей засіб використовувати.
Принцип активності полягає в тому, що хворий бере активну участь у досягненні своєї мети — видужання.
Принцип систематичності полягає в тому, щоб хворий застосовував засіб реабілітації систематично, щоденно повторюючи багато разів, закріплюючи отриманий в попередніх заняттях ефект.
Принцип поступовості логічно пов'язаний з попереднім й полягає в тому, що від кожної попередньої до кожної наступної процедури здійснюється нарощування навантаження за обсягом та інтенсивністю, що необхідно для забезпечення відновлення функціональних можливостей хворих.
Принцип послідовності полягає в тому, що від кожної попередньої до кожної послідуючої процедури рухові завдання ускладнюються (від простого до складного). Крім того, здійснюється додавання нового матеріалу, що спирається на вивчений попередньо (від відомого до невідомого).
Принцип індивідуалізації означає врахування всіх особистих даних хворого (віку, статі, захворювання, функціонального стану, фізичного розвитку, фізичної підготовленості та ін.), що забезпечує індивідуальний результат від процедур.
Принцип сполученої взаємодії базується на врахуванні взаємного впливу різних можливостей, вмінь та якостей, що означає: треба формувати навички або якості настільки, щоб вони не впливала негативно на інші.
Принцип науковості вимагає втілення в лікувально-реабілітаційну практику даних, отриманих у процесі наукових досліджень, тобто рекомендованих сучасною наукою, намагаючись використовувати наукові дані оперативно, наскільки це можливо.
Принцип виховуючого навчання вказує на те, що в процесі лікування та реабілітації теж здійснюється навчання (хворі отримують багато нової інформації про особливості хвороби, засоби лікування та реабілітації, правила їх застосування та ін.). У той же час повинен здійснюватись виховний процес. Хворих виховують, як бути здоровими, чому необхідно зберігати здоров'я і які умови цьому сприяють.
Принцип міцності припускає необхідність використовувати той чи інший засіб реабілітації доти, доки не буде отриманий стійкий позитивний результат.
Принцип прогресуючої складності полягає в тому, що застосовуючи рухи, треба враховувати не тільки лікувальну їх дію, а й підтримання зацікавленості хворого до рухів, крім того, рухи,що поступово складнішають, вимагають від хворого виявлення психологічних якостей: наполегливості, сумлінності, вольових зусиль, що й сприяє психокорекційному ефекту процедур ФР вцілому.
Види реабілітації.
Реабілітацію поділяють на три взаємопов'язані види - медичну, соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу реабілітацію. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.
Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного процесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їх тривалість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров'я, усунення патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підготовку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. У переважній більшості реабілітація завершується у медичних закладах.
Складовою частиною медичної реабілітації є фізична реабілітація. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, попереджує ускладнення, прискорює відновлення функцій різних органів і систем, скорочує терміни клінічного і функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і загартовує організм, відновлює працездатність. Залежно від характеру, перебігу та наслідків захворювання або травми, періоду і етапу відновного лікування фізичну реабілітацію використовують з метою профілактики або лікування і відповідно до цього вона посідає допоміжне чи головне місце у комплексі взаємодоповнюючих лікувальних заходів медичної реабілітації.
Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологічна підготовка хворого до подолання труднощів, пов'язаних з хворобою і можливими її наслідками до необхідної адаптації, реадаптації чи перекваліфікації. Ця підготовка передує працетерапії, що починається під час медичної реабілітації.
Соціальна, чи побутова реабілітація - державно-суспільні дії, що спрямовані на повернення людини до активного життя та праці, правовий і матеріальний захист її існування. Відповідними фахівцями проводяться заходи щодо відновлення соціального статусу особи шляхом організації активного способу життя, відновлення послаблених чи втрачених соціальних зв'язків, створення морально-психологічного комфорту у сім'ї і на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом та ін.
Основною метою хворих з важкими травмами, психічними захворюваннями, ураженням нервової системи та деякими іншими захворюваннями, ампутантів є розвиток навичок щодо самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з працетерапії та психолога. Своїми діями вони готують хворого до користування стандартними або спеціально розробленими пристроями, що полегшують самообслуговування. Разом з тим розв'язання матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв'язок) та інших умов якісного життя юристами, працівниками житлово-комунальної сфери, соціологами дає змогу інваліду зберегти свою особистість і не відчувати себе поза суспільством.
Професійна, чи виробнича реабілітація. Основна мета - підготовка пацієнта до праці. Її реалізація залежить від характеру та перебігу хвороби, функціонального стану і фізичної спроможності хворого, його професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці та бажання стати до роботи. Залежно від цього реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи провадять роботу з адаптації, реадаптації чи перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.
Рішення про повернення пацієнта до його попередньої роботи чи створення полегшених умов праці (звільнення від підняття важких речей, виконання точних і координованих рухів) приймає лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). У разі різкого обмеження працездатності комісія скеровує хворих до медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для встановлення інвалідності та визначення можливості працювати. Висновки ЛКК і МСЕК про умови і характер праці, тимчасове чи постійне обмеження працездатності у нашій державі є обов'язковими для адміністрації підприємств, установ і організацій незалежно від виду власності.
Наведені види реабілітації мають особливість в тому, що кожний вид починається не після закінчення попереднього, а зароджується в ньому раніше і поступово стає основним на конкретному етапі реабілітації. Реабілітація має бути безперервною і спадкоємною, недоцільно розтягувати, продовжувати без потреби той чи інший вид реабілітації. Бо це зменшує прагнення і впевненість хворих, особливо інвалідів, відновити свою працездатність.
Слід підкреслити, що усі види реабілітації містять засоби фізичної реабілітації або окремі її форми, що відновлюють втрачені рухи і цілісні виробничі та побутові рухові акти, виробляють тимчасові чи постійні компенсації, утворюють нові умовно-рефлекторні зв'язки, тренують та готують організм до фізичних навантажень побутового та виробничого характеру.
Періоди та етапи реабілітації.
У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний, у кожного з них є визначені етапи. Перший період включає І етап реабілітації - лікарняний (стаціонарний), а післялікарняний період - II етап - поліклінічний або реабілітаційний, санаторний і III етап - диспансерний.
І етап реабілітації -лікарняний (стаціонарний) - розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетерапії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.
II етап реабілітації - поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний починається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращання і стабілізації стану хворого, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяльності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування.
Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов'язковим тестуванням фізичного стану подають висновки щодо функціональних можливостей пацієнта і його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і анатомічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотних змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутові навички.
III етап реабілітації - диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і покращання його фізичного стану і працездатності у процесі життя. Програма передбачає профілактичні заходи, періодичні перебування у санаторії, заняття фізичними вправами у кабінетах лікувальної фізкультури, групах здоров'я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональних можливостей організму. Останнє дає об'єктивні показники для обґрунтованих рекомендацій щодо адекватності виконуваної роботи, змін, умов праці, перекваліфікації і, загалом, способу життя.
На всіх етапах реабілітації, а особливо на ІІ-Ш, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на атапдацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв'язанню питань професійної працездатності, працевлаштування, умов праці і побуту, надання інвалідам технічних засобів, вступу до товариств і об'єднань, у тому числі і спортивних. Незалежно від етапу реабілітації з хворим постійно працюють реабілітологи, які періодично переглядають її програму з урахуванням досягнутого ефекту.
Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня - поліклініка (або реабілітаційний центр, санаторій) - диспансер. Ця система застосовується при важких захворюваннях та травмах і станах організму, що можуть призвести до інвалідності і непрацездатності. Безперечно, що у разі тієї чи іншої патології кожний етап має свої особливості і не завжди всі вони будуть присутні у процесі відновного лікування, що пов'язано з важкістю, характером і клінічним перебігом захворювання або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікування, прогнозом виходу з хвороби.
Поняття про фізичну реабілітацію.
Поняття “фізична реабілітація” було введено Ю.М.Ніколаєвим та В.М.Видріним у 1974 році. В.М.Видрін подає наступне визначення даного терміну: “Фізична реабілітація – це діяльність по відновленню частково втрачених або послаблених психофізичних функцій і здібностей людини. Вона задовольняє потреби в лікуванні і відновленні сил людини засобами фізичної культури: фізичні вправи, масаж, баня, водні процедури і т.п.”.
Фізична реабілітація є невід’ємною складовою, основною частиною медичної реабілітації.
Фізична реабілітація в сучасному суспільстві посідає провідне місце і використовується як ефективний засіб комплексного відновлення фізичного здоров’я і роботоспроможності хворих, спортсменів, інвалідів та ін. Вона діє за рахунок широкого впровадження основ здорового способу життя, використання різноманітних фізичних вправ і природних чинників як найбільш природовідповідних засобів відновлення, оздоровлення та профілактики багатьох захворювань, травм та ін. Можливості фізичної реабілітації, оздоровлення населення і оптимізації процесів відновлення його здоров’я визначаються її природним (натуральним) потенціалом засобів і технологій, які в готовому вигляді використовуються нею з оточуючого природного середовища і які в сукупності забезпечують гармонійне становлення людської індивідуальності.
Завданнями фізичної реабілітації є усунення функціональних дисфункцій, що виникають в організмі і обумовлені зривом або недостатністю адаптаційних механізмів. При цьому застосування засобів і методів фізичної реабілітації необхідне як з метою профілактики можливих розладів здоров’я, так і з оздоровчо-реабілітаційною метою: в гострому, підгострому періодах захворювання, а також при нестійкій ремісії та хронізації патологічного процесу.
Формування фізичної реабілітації як окремої навчальної спеціальності розпочалося в Україні у середині 90-х років XX століття. Передумовами для цього стали політичні, економічні та соціальні зміни у державі, серед яких, зокрема, автор зазначає такі:
- зростаюча актуальність проблеми збереження та відновлення здоров’я громадян;
- активізація діяльності громадських організацій інвалідів, котрі виразно заявили про необхідність соціалізації неповносправних осіб в українському суспільстві;
- розвиток нових форм власності та перехід сфери послуг, у тому числі охорони здоров’я, на ринкові засади діяльності;
- розвиток міжнародної співпраці у сферах охорони здоров’я, освіти і соціальної політики.
Засоби фізичної реабілітації.
Всі засоби, що застосовуються з метою профілактики захворювань, можна назвати засобами здорового способу життя (ЗСЖ), які включають: гігієнічні фактори, сили природи, загартування, раціональне харчування, режим, фізичні вправи, психорегуляцію, медико-біологічні фактори відновлення, нетрадиційні засоби відновлення.
Засобами фізичної реабілітації є: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізіотерапія, механотерапія, працетерапія. Призначення засобів фізичної реабілітації, послідовність застосування її форм і методів визначається характером перебігу захворювання, загальним станом хворого, періодом та етапом реабілітації, руховим режимом.
Засоби фізичної реабілітації можна поділити на активні, пасивні і психорегулюючі. До активних засобів відносяться всі форми лікувальної фізичної культури: різноманітні фізичні вправи, елементи спорту і спортивної підготовки, ходьба, біг і інші циклічні вправи і види спорту, робота на тренажерах, працетерапія і др.; до пасивних — масаж, мануальна терапія, фізіотерапія, природні і преформовані природні чинники; до психорегулюючих — аутогенне тренування, м'язова релаксація і ін.
Виділення медичної реабілітації в окрему систему
Реабілітація набула прикладного значення передусім як процес реалізації комплексу медичних заходів, спрямованих на досягнення одужання. Поява інтересу практичної медицини до неї обумовлена усвідомленням світовою медичною спільнотою недостатньої ефективності зусиль клінічної медицини при відновленні і компенсації втрачених в процесі хвороби фізіологічних функцій організму. "Відновним лікуванням" (саме такий термін загальноприйнятий) залежно від виду захворювання займаються лікарі самих різних спеціальностей (кардіологи, ортопеди, невропатологи та ін.), використовуючи при цьому теоретичні переконання і практичні прийоми своєї вузької спеціальності.
Але слабка ефективність відновного лікування по окремо взятій нозології зумовила появу нової самостійної клінічної дисципліни - медичній реабілітації.
Незважаючи на розвиток системи медичної реабілітації, серед фахівців і організаторів охорони здоров'я досі ведуться суперечки про її місце в загальній системі надання медичної допомоги і про організаційно-методичні принципи побудови реабілітаційного процесу.
Досі до кінця не визначено: медична реабілітація - це лікування або самостійний вид медичної допомоги? Де ж все-таки закінчується лікування і починається реабілітація?
Слід визнати, що медичної реабілітології як самостійної медико-біологічної науки з чітко певним предметом вивчення, принципами і методами дослідження нині просто не існує, методологічні основи медичної реабілітології ("методологія - принципи побудови, форми і способи наукового пізнання") як самостійної медико-біологічної науки так досі і не розроблені: чітко не позначені ні предмет, ні об'єкт, ні методи дослідження, ні науковий термінологічний інструментарій. Немає в медичних наукових словниках і тлумачення поняття "Реабілітологія" (лат. reabilitatio - знову пристосований + греч. logos - вчення, наука) як наукової дисципліни.
Методологічно реабілітаційний процес - це передусім колективний і суспільно значущий процес як по цілях (повернення хворої людини до повноцінного життя в суспільстві), так і по кількості осіб (лікарі різних спеціальностей, соціальні працівники, профконсультанти, сам пацієнт і його соціального оточення - родичі, друзі, колеги), що беруть участь в нім. Реабілітацію, без сумніву, можна віднести до однієї з важливих медико-соціальних проблем охорони здоров'я і усього суспільства в цілому.
Максимальним результатом реабілітаційного процесу є усунення або повна компенсація ушкодження. Проте це не завжди можливо, і в цих випадках вимагається організувати життєдіяльність людини так, щоб максимально обмежити вплив на неї анатомічного і фізіологічного дефекту. Якщо колишній спосіб життя для реабілітанта неможливий, потрібна адаптація до тих видів соціальної активності, які найбільшою мірою задовольнятимуть його соціальні очікування і, головне, відповідатимуть його біологічним можливостям.
Таким чином, методологічно реабілітація - поняття значно ширше, ніж просто сукупність медичних методів і методик.
Генеральною метою комплексної (медичною, соціальною, професійною) реабілітації як результату цілеспрямованих зусиль в медичному, педагогічному, соціальному і економічному аспекті являється відновлення і зміцнення здібностей людини якнайповніше брати участь в біологічному і соціальному житті.
Але, незважаючи на те що реабілітація - багатоплановий, багатокомпонентний процес, ведучим в нім є медична реабілітація, а роль лікаря-реабілітолога як організатора і керівника реабілітаційного процесу на усьому його протязі є такою, що очолює і визначає.
Реабілітація для лікаря - це часто лікарська діяльність поза клінічними межами. Тому реабілітаційний процес повинен мати амбулаторну спрямованість. Необхідність перманентного активного спостереження (диспансеризації) для досягнення позитивного ефекту відновлення - основний принцип побудови реабілітаційного процесу. Але, з іншого боку, саме реабілітаційна система і практика можуть стати механізмом диспансеризації, бо хвора людина, на відміну від здорового, має мотивацію до відвідування лікаря, а одним з кінцевих завдань реабілітації є поліпшення кількості і якості здоров'я.
Диспансеризація населення на базі реабілітології може стати науково обгрунтованим методом управління здоров'ям індивіда, колективу і усього суспільства.
Саме реабілітаційна мережа може стати організаційною основою для перманентної і широкомасштабної диспансеризації, оскільки постійно розвиваючу реабілітаційну програму можна розглядати як біосоціальну програму життя і окремої людини, і колективу, і суспільства в цілому.
Єдність діагностики і реабілітації - своєчасне розпізнавання початку захворювання на стадії передхвороби і функціональних розладів, своєчасна ліквідація механізмів розвитку хвороби і відновлення втрачених функцій - є основа індивідуальної профілактики, збереження активного здоров'я окремої людини і суспільства в цілому.
Профілактика - зворотна сторона реабілітації, оскільки реабілітація повинна починатися ще спочатку хвороби. Правильна і своєчасна реабілітація - основа профілактики патологічних процесів і рецидивів.
Реабилітологія як теоретична основа реабілітації серед інших медичних дисциплін займає особливе місце, оскільки розглядає не лише стан окремих органів і систем організму, але і можливості людини в нерозривній єдності біологічних, соціальних і професійних функцій. Виходячи з цього, реабілітологію можна в якійсь мірі розглядати як природну громадську науку про людину, що виходить за рамки чисто медичних, біологічних дисциплін і інтегруючу в собі не лише знання про людський організм, але і знання про усі грані його взаємодії з навколишнім світом. Успішність вирішення проблем реабілітації визначається як наявністю відповідної матеріально-технічної бази (відділення, центри медичної і соціальної реабілітації), так і достатнім рівнем підготовки персоналу і в першу чергу лікарів.