4. Історичні аспекти становлення дипломатичного протоколу

Сучасні протокольні норми складалися протягом багатовікової історії людства. З правил, традицій, умовностей, які безконечно повторювалися, відбиралися ті, які сприяли підтриманню нормальних стосунків між державами та народами. На формування дипломатичного протоколу та етикету держави впливали як власні національні традиції, так і звичаї інших країн та народів.

Прийом іноземних послів був важливою політичною подією і облаштовувався таким чином, щоб продемонструвати силу, велич та престиж держави.

В історії зафіксовані випадки, коли недотримання норм дипломатичного протоколу призводило до конфліктних ситуацій.

В період становлення і розквіту абсолютних монархій загальноприйняті норми дипломатичного протоколу та етикету були ще несформованими, що призводило іноді до серйозних конфліктів. Наприклад, в історії дипломатії відома суперечка за місце в кортежі, яка відбулася під час зустрічі шведського посла в Лондоні 30 вересня 1661 р. між слугами іспанського посла Ваттевіля та французького посла д’Естрада. В подальшому Людовік XIV вимагав покарання іспанського посла і навіть погрожував Іспанії війною у тому випадку, якщо її посли не поступатимуться дорогою послам Франції. Така реакція монарха приховувала за собою претензії Франції на європейське лідерство [1].

У 1504 р. було зроблено спробу кодифікації норм дипломатичного протоколу та етикету. Так, глава Римо-католицької церкви склав “список монархій” за рівнем їх економічної та військової сили та порівнянною давністю. Дана кодифікація була невдалою і нетривалою, оскільки “сила держав” не є сталою величиною, а давність, не підкріплена силою, є несуттєвим аргументом для претензій на старшинство.

У XVIII ст. в ряді країн були прийняті документи, які регламентують порядок прийому іноземних послів. В Речі Посполитій 19 грудня 1765 р. король затвердив “Загальну інструкцію для послів і резидентів, які знаходяться при іноземних дворах”. В Росії першим урядовим актом такого типу був “Церемоніал для чужоземних послів при імператорському всеросійському дворі” (1774 р.). У 1827 р. в Росії видаються “Найвищі затверджені етикети при імператорському російському дворі”, в яких визначається порядок зустрічі та проведення іноземних послів, аудієнцій [1].

Новий період міжнародних відносин між європейськими країнами характеризується встановленням постійних дипломатичних представництв. Для цього періоду властиві формування дипломатичної ієрархії, вироблення основних форм дипломатичного листування і т.д. В цей час окремим нормам дипломатичного протоколу намагалися надати юридичну силу не лише на державному, але і на міждержавному рівнях. Основними дипломатичними документами даного періоду були рішення Віденського (1815 р.) та Аахенського (1818 р.) конгресів. Ці документи визначали старшинство дипломатичних представників за такими класами:

1. посли (до них прирівнювалися легати і нунції);

2. посланники, повноважні міністри (інтернунції);

3. повірені у справах.

На Аахенському конгресі було затверджено ще й клас міністрів-резидентів (між посланниками та повіреними у справах), але в дипломатичній практиці він не зберігся.

Останнім важливим етапом у процесі формування загальноприйнятих протокольних норм на міжнародному рівні стало прийняття у 1961 р. Віденської конвенції про дипломатичні зносини, яка зафіксувала три класи дипломатичних представників:

1. клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав;

2. клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах держав;

3. клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Віденська конвенція в наш час регулює багато питань дипломатичної практики, в тому числі і протоколу.

Давню історію має поняття дипломатичного етикету та етикету взагалі. Як вже зазначалося, слово «етикет» вперше було вжито на прийомі при дворі короля Франції Людовіка XIV (1638–1715), коли гостям були роздані карточки (етикетки) з вказанням того, як вони повинні поводитися. Але поява зведених норм певного порядку поведінки людей відбулася значно раніше.

Про це свідчать пам’ятки культури Стародавнього Єгипту з його складною системою відносин при дворі та широкими дипломатичними зв’язками.

У Стародавній Індії етикет існував в рамках кастової системи. Брахмачарин (учень) повинен був знати правила спілкування з представниками вищих або нижчих каст та зі своєю власною кастою.

У Стародавньому Китаї поняття «етика», «ритуал» і «етикет» не розрізнялися. До першої половини I тис. до н.е. у китайському суспільстві були вироблені норми поведінки, які називалися «лі», що пізніше були зафіксовані у трьох трактатах – Чжоу лі, І-лі, Лі-цзи. Ці тексти являють собою збірник правил поведінки, правил проведення обрядів, регламентують людське життя відповідно до рангово-ієрархічної системи Стародавнього Китаю.

Правила західноєвропейського етикету сформувалися на межі XI–XII ст. н.е. В часи Середньовіччя з’явилися зведені правила, які чітко розмежовували різні суспільні прошарки та надавали людським взаєминам більш прийнятну та красиву оболонку.

В епоху Відродження освічені люди з верхівки суспільства почали визнавати необхідність дотримуватися певних правил поведінки при спілкуванні з усіма людьми, незалежно від їх походження. У першій половині ХIV ст. Джованні делла Каза, флорентійцем за походженням було видано курс гарних манер під назвою “Il Galateo”.

Світський, придворний етикет, починаючи з середньовіччя, відзначається особливою строгістю і продуманістю. Частково це пов’язано з міфологізацією фігури короля, прагненням підкреслити його непричетність до всього земного.

З 15 ст. придворний етикет в Європі ускладнюється. Життя придворних строго регламентується, пишуться тисячі посібників по етикету. З’являється спеціальна посада – церемоніймейстер (знавець етикету).

У 18 ст. в країнах Європи із зміцненням позицій буржуазії та поширенням буржуазної моралі поширюється і буржуазний етикет. Особливого значення набуває поняття репутації. Втрата репутації призводила до розриву зі звичним колом спілкування. Починаючи з 18 ст. вивчення етикету входить в обов’язкову програму освіти.

У 20 ст. в Європі, США та деяких азіатських країнах, що орієнтувалися на західну модель розвитку, правила поведінки спрощуються. Але кожна вихована людина дотримується правил етикету при спілкуванні з людиню іншого соціального статусу: віку, суспільного становища, статі і т.ін. Етикет орієнтується на те, щоб створити певний імідж.

Дипломатичний етикет є особливо значущим. Дипломат представляє свою країну, тому формальності є дуже важливими. Велике значення в дипломатичній практиці має принцип старшинства. Основне поняття дипломатичного етикету – взаємність. Пропущені компліменти можуть розцінюватися як неповага чи ворожість.