3. Політичні ідеї Середньовіччя

Особливістю середньовічного політичного світогляду був його теоцентричний характер. Основними представниками середньовічної політичної теорії вважаються Августин (354—430) і Томас Аквінський (1226—1274).

Августин протиставив владу церкви «град Божий» і держави «град земний». Держава підпорядковується цер­кви. Августин закладає основи теорії теократичної форми правління.

Т. Аквінський доводив гармонію двох інститутів у християнському суспільстві: церкви і держави.

Так закладалася європейська традиція пріоритету суспільства над державою.

У Візантії було започатковано інша політична традиція. Ключовим принципом якої стала ідея «симфонії влади», згідно якій, церква (тобто суспільство) мала підкорятися державі.

Політична думка Київської Русі включає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, де аналізується відношення між законом (зовнішнім регулятором дій людей) та істиною (внутрішній регулятор дій людей), «Повчання дітям» Володимира Мономаха, де формулюються вимоги до правителя.

4. Політична думка епохи Відродження

Характерною ознакою політичної думки доби Відродження була ідея антропоцентризму.

Світська концепція держави Нікколо Макіавеллі (1469-1527) закладає основи світського антропоцентричного розуміння держави. Політику це мистецтво засноване на інтуїтивному знанні. Принципи управління державою були спрямовані на конкретні випадки політичної боротьби між володарями. В основі керування державою Н.Макіавеллі покладає персональні чесноти і вади людей - необхідні для завоювання і утримання влади. Безособові обставини були не проігноровані, вони були антропоморфними, як макіавелівський принцип фортуни. Мистецтво керування зводилося до кмітливості суб’єкта політики.

Концепція державного суверенітету Жана Бодена (1530-1596). Суверенітет він розумів як єдину, не­подільну, вільну від обмежень владу. За Ж.Боденом, основними ознаками суверенітету є: 1. самостійність влади, яка зовнішньо виявляється в неза­лежності від інших держав, а внутрішньо — у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; 2. постійність і безперервність влади (король помер, хай живе король); 3. незв'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади; 4. невідчуженість і неподільність влади.

Ще один напрям політичної думки доби Відродження – соціальні утопії Т. Мора (1478-1535) і Т. Кампанелли (1568-1639) в яких змальовувалося майбутнє суспільство, де відсутня приватна власність, правителі обираються, між людьми панує згода.

В Україні, яка увійшла до складу інших держав. Спершу Литви, а потім – Речі Посполитої, отримала розвиток полемічна політична традиція. Її представниками були І. Вишенський (1545-1620) та С. Орихівський (1513-1566).

4. Політичні ідеї Нового часу

Англійська політична думка Нового часу. Концепції природних прав і суспільної угоди. Сут­ність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку, як невід'ємні сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (додержавному) стані. Цей стан Т. Гоббс (1588-1679) називав «війною всіх проти всіх». Тому люди прагнули миру і уклали суспільний договір, погодившись при цьому передати частку своїх права державі в обмін на гарантії захисту. Конституція, сукупність загальних прав і обов’язків громадянина - наслідок суспільного договору. Суспільний договір призводить до утворення суспільства і держави одночасно. Згідно Т. Гоббсу держава необхідне зло, щоб позбавити суспільство від насильства. Державна влада не може втручається в приватні спра­ви громадян, зокрема в економічну діяльність.

Дж. Локка (1632—1704) вважають родоначальником лібералізму. Згідно Дж. Локку приватна власність є фундаментальним природним правом людини, оскільки: по-перше, дає змогу людині забезпечити себе всім необхідним (робить людину вільною); по-друге, формує особистість. Суспільний договір укладається з метою гарантування недоторканості приватної власності. На відміну від Гоббса, Локк підкоряв державу суспільству, а суспільство — особі. Саме такий підхід згодом було покладено в основу політичної доктрини лібералізму. Держава це «нічний вартовий». Лок виступав за поділ законодавчої, виконавчої і федеративної вла­ди, причому остання в нього пов'язана зі сферою міжнародних відносин. Більш значущою він вважав законодавчу владу, яка визначала політику держави. Виконавча влада покликана виконувати рішення парламенту. Найдосконалішою формою держави є конституційна монархія.

Французька політична думка Нового часу. Шарль Монтеск'є (1689—1775) відо­мий в історії політичної думки своєю працею «Про дух законів». В його політичній концепції особливе значення мають два принципи: 1. принцип географічного детермінізму, згідно якому форми правління визначаються географічними чин­никами; 2. принцип поділу влади, згідно якому верховенство права може бути забезпечене тільки поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову. Монтеск'є виокремлював справедливі (правильні) форми держави — республіку (демократія, аристократія) і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. В конституційній монархії втілений поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Його теорія поділу влади зробила великий вплив на розвиток конституційного права ХVIII-XX cт. Принцип географічного детермінізму був розвинутий геополітикою – наукою про вплив місцерозташування на характер держави, поведінку держави на міжнародно-політичній арені.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) вважають засновником концепції народовладдя, сутність якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з погляда­ми Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподільною. Ідеї поді­лу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Німецька політична думка Нового часу, її основними представниками були Кант та Гегель. І. Кант (1724-1804) створив основи німецької школи суспільного договору, правової держави, співвідношення свободи, права і моралі. На його думку, правова держава ззовні регулює поведінку індивідів, мораль же торкається внутрішньої мотивації. Кант вважав, що для суспільства важливіші не форма правління, а методи владарювання. Він був автором концепцій вічного миру, всесвітнього громадянства тощо.

Г.Ф.В. Гегеля (1770-1831) вважав основним критерієм розвитку політичної сфери суспільства ступінь свободи, найвищим ступенем вияву свободи є правова держава.

Американська політична думка Нового часу виходила з пріоритету цінності особистості. Всі люди, народжуються рівними, володіють правом на життя, свободу, власність.

Теорія демократії Ш.А. де Токвіля (1805-1859). Згідно з нею, демократія досягається на основі єдності рівності та свободи. На заваді свободи можуть стати й надмірний індивідуалізм, й централізація влади. Токвіль був за представницьке правління, широке місцеве самоврядування.

Теоретиками республіканізму були Дж. Медісон (1751-1836), О. Гамільтон (1755-1804). Вони визначали народ єдиним джерелом влади, а вибори – ознакою республіканізму, але також визнавали, що парламентська більшість може зрадити народ. Тому вони запропонували принцип поділу влад. Сьогодні американська політична система «стримувань та противаг» (Президент – Конгрес – Верховний Суд) вважається зразковою.

Українська думка тих часів представлена П. Орликом (1672-1742), автором Хартії вольностей Війська Запорізького, що містила схему управління козацькими землями, представницькі органи, що обмежували гетьманську владу. Наприкінці XVII ст. частина України інкорпорується до Російської імперії, що вплинуло на політичну думку. Ф. Прокопович (1681-1736), висунув концепцію освіченого абсолютизму.

Концепція природних прав і суспільного договору та ідеї Просвітництва стали теоретичною основою американської та французької революції.