6. Протибольшевицька революція - до визволення єдиний шлях

У попередніх розділах ми прийшли до висновку, що війна ін­ших держав проти СССР не може бути головною ставкою для визвольних змагань поневолених народів, а еволюція большевицької системи не відкриває під тим оглядом жодних поважних виглядів. Залишається ще третя можливість – революційна бо­ротьба.

Найперше з'ясуємо собі в загальних зарисах наше розуміння революції. Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоп­лює зміст і структуру державно-політичного, суспільного духо­вого й економічного життя одного, чи більше народів. Нові ідеї, нові сили і нові системи підіймають боротьбу проти ідей, сил і систем пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усути, пере­брати керму життям і розвитком свого народу та дати йому но­вий напрям і нові форми.

Боротьба є істотним елементом революції. Якщо в якомусь державно-суспільному організмі відбуваються зміни системи, змі­ни провідних ідей та зміни керівних сил, але без гострої і загаль­ної боротьби, тільки нормальним порядком, напр., через зміну уряду, вибори, плебісцит і т. п., то таких процесів не називаємо революцією, хоча б їхній далекосяжний зміст відповідав змістові революції. Революція розвивається проти таких сил і такої систе­ми, які, раз здобувши владу над народом, всебічно використовують її в тому напрямі, щоб унеможливити перемогу інших ідей, створення іншої системи й перехід влади в руки інших сил.

Революція – це цілий процес боротьби, від її початків аж до кінцевого завершення. Обмеження поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само, невластивим як не можна називати деревом саму його корону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається ціле­спрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кра­щого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розви­ток революції визначується триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступневе, з етапами більшої і мен­шої напруги, або може мати короткий, наглий хід.

Історичне значення мають тільки успішно завершені револю­ції, які закінчуються перемогою революційних сил і ідей. І влас­не кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний про­цес вповні заслуговує на назву революції. Тому-то в упрощеному, неточному розумінні утотожнюється поняття революції з ета­пом її завершення. Невдачною революцією називають такий ре­волюційний процес, який, дійшовши до стадії остаточної, вирі­шальної боротьби – до одвертого зриву, зазнає поразки і на тому кінчиться. Натомість таких процесів, що після започаткування і деякого тривання революційної боротьби знаникають, не дійшов­ши навіть до етапу остаточного зриву, не окреслюється повноці-лою назвою революції, хіба її спробою.

Кожна повноціла революція сповняє дві основні функції. Пер­ша – це нищення дотогочас-ного ладу, усування дотогочасної си­стеми і тих сил, що її встановили, та намагаються далі її утриму­вати, відсування від впливу тих ідай і доктрин, якими обосновується старий, знищуваний лад. Ця функція революції у відношен­ні до старого, дореволюційного ладу є нищівною, деструктивною. Але треба виразно підкреслити, що це означення має тільки умов­не застосування, коли йде про окреслення відношення і дії рево­люції супроти дотогочасного, в нашому випадку большевицького ладу. Абсолютна, об'єктивна вартість цієї знищуючої дії в якійсь революції залежить головно від якостей того ладу, який вона усу­ває, та від вартости нових ідей, нового порядку, які вона вводить на місце усуненого. Це можна виразніше пояснити наступним по­рівнянням:

Лікування полягає на усуненні хворобового стану, причин і на­слідків хвороби та на приверненні здоров'я. У відношенні до самої хвороби всяке лікування є дією знищувальною, але для даного організму успішне лікування е корисним, добродійним. Натомість таке лікування, яке щоправда, усуває одну хворобу, але рівно­часно викликає іншу, ще гіршу, є шкідливим. Напр., большевицька революція не тільки знищила національно-визвольні револю­ції, які повалили царат і розвалили російську тюрму народів, але вона впровадила большевицький лад, що під різними оглядами виявився багато важчим і гіршим навіть від царського режиму. Оцінка знищувальної революційної дії залежить не тільки від її наслідків, але теж від її засобів і методів. Засоби і методи, якими революційні сили поборюють пануючий режим і лад та їхніх обо­ронців, мусять бути виправдані не тільки самою доцільністю, але теж необхідною конечністю.

Другою функцією революції є будування нового ладу на місці усуненого, тобто здійснювання позитивної програми революційно­го руху. Ця конструктивна дія творить завершення цілого рево­люційного процесу.

Обидві функції революції – нищення нестерпного, ворожого ладу та будування нового, кращого – сплітаються в одну нероз­ривну цілість, їх не можна розділити на два розмежовані етапи в дії, ані не можна вважати одну з них метовою, а другу підготов­чою до неї. Теж у революційній ідеології неґація ворожої систе­ми йде впарі з позитивним накреслюванням власних концепцій нового ладу. Революція можлива тільки там, де народом заволо­діє одночасно крайнє незадоволення з існучого стану і сильне ба­жання створити новий, означений порядок. І знищення існуючо­го ворожого ладу і створення свого, бажаного ладу – є метою ре­волюції. В процесі боротьби обидва прагнення є рівнорядними, нерозділь-ними рушіями, а коли хоч один із них не має відповід­ної гостроти, тоді й революційна снага не має відповідної напру­ги. Як вище сказано, обидві функції в революційній дії, йдуть рів-норядно, а не одна за одною. Тільки реальне завершення побу­дови нового ладу приходить на чергу після остаточного знищення ворога. А до того часу дія, яка ведеться від початку роз-гортання революційного процесу, полягає на тому, що боротьба з ворожим станом одночасно мобілізує і підготовляє народ до будування кра­щого ладу за революційною концепцією.

Є різні роди революцій, їх окреслюється передусім,на підста­ві того, що є діючою силою революції і, подруге, відповідно до її змісту, і до ділянки життя, яка є головним предметом революцій­ного процесу. Національною революцією називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визи­ску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку. Кож­на національна революція має дві основні ознаки. Перша – це активна й солідарна участь у ній цілого народу, всіх основних ча­стин і суспільних прошарків даної нації. Друга головна ознака – це змагання за основну зміну становища всього народу, умовин його життя й розвитку в різних ділянках. Це відрізняє національ­ну революцію від революцій суспільних, клясових, у яких іде пе­редусім про стан якоїсь частини та в яких діючою силою є озна­чені суспільні прошарки – частина нації. Національна револю­ція має значно ширший засяг і глибше значення ніж внутрішні революції, які мають за мету зміну державного й суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл, чи шарів і т. п.

Подаючи декілька загальних окреслень, не-маємо на меті роз­вивати тут цілої теорії революції. Вступне з'ясування цих понять є потрібне для більшої ясности у висвітлюванні конкретних пи­тань, що є предметом дальшого розгляду.

*

Головною реальною основою революційної визвольної концеп­ції є власні сили і власна боротьба поневолених большевизмом народів. Цим вона засадничо відрізняється від усяких орієнтацій на чужоземні сили, в тому, зокрема, від ставки на війну західніх держав проти СССР, та від сподівань на корисну самочинну ево­люцію большевицької системи. Революційна концепція не запере­чує, ані не легковажить того значення, яке для протибольшевиць-ких визвольних змагань може мати прихильність і допомога чу­жих держав, а зокрема їхня війна з большевицьким бльоком. Тільки ці фактори вважаємо евентуальними й допоміжними, а не головними у визволенні. Поперше, тому, що нема певности чи і наскільки вони діятимуть, а подруге, – їхнє метове спрямування може поважно розходитися з визвольною метою поневолених на­родів. Революційна концепція не погоджується з тим, щоб за під­валини визвольних змагань приймати такі непевні сторонні чин­ники. Так само вона відкидає ставку на еволюцію большевизму, большевицької системи. Властивий її еволюційний розвиток, нор­мований большевицькими цілями й чинниками, зміряє до закріп­лення большевицького поневолення. Зміни в большевицькій си­стемі, які приносять деяку полегшу для народу, є тільки наслід­ками тиску протибольшевицьких сил і несприятливих для режи­му обставин, а зокрема здобутками протибольшевицької боротьби поневолених ним народів.

За революційною концепцією підметом визвольного процесу мусять бути самі поневолені народи. В схематичному упрощенні визвольна революція базується на оберненні існуючого укладу: тепер Україна й інші народи є предметом-об'єктом уярмлення, ви­зиску та знищування а підметом, що цей стан накинув, утримує його і з нього користає, є больше-вицький режим, комуністична партія та російські імперіялістичні сили. В революції поневолені народи з об'єкту стають підметом дії, формотворцем нового ладу, а большевицький режим, большевицька партія і система та всі інші імперіялістичні чинники стають предметом знищуючої рево­люційної дії. Очевидно, процес протибольшевицької, національно-визвольної революції надто складний, багатогранний, щоб його можна було вповні охопити упрощеним, схематичним окреслен­ням. Проте це окреслення відповідає головному принципові в ме­ханіці революційної боротьби.

Покладення визвольної справи на власні сили і на власну бо­ротьбу поневолених народів засновується насамперед на непере­можному прагненні до національної незалежности й особистої сво­боди, до кращих умовин життя і свобідного розвитку в усіх ділян­ках і на тому, що існуючий стан, насильно введений і втримуваний большевицькою системою, є цілком протилежний прагненням, життєвим потребам і самій природі цих народів.

Вихідною точкою революційної концепції є це життєве стано­вище народів, яке створив большевизм. Правда, з цієї самої точки виходять теж інші концепції, які мають на меті усунення больше-вицького поневолення і основну зміну цілої ситуації. Але носії інших концепцій шукають розв'язки поза комплексом сил нашого простору, вичікують визволення з боку сторонніх сил, або ще гірше, надіються на корисні зміни в самому ворожому таборі, в большевицькій системі. Натомість концепція визволення власними силами поневолених народів бере до уваги передусім автохтонні сили підбольшевицького простору, нерозривно з ним зв'язані й життєво зацікавлені в його розвитку. Поскільки стан, створений большевиз-мом і російським імперіялізмом, є несприйнятливий і ворожий для уярмлених ним народів та викликає стремління до зміни, до його усунення, то за революційною концепцією, власне ці стремління є головною діючою і єдиною незмінною силою, яка може визвольну справу двигнути й допровадити до перемоги.

Головний акцидент революційної концепції лежить на вольо­вому наставленні уярмлених большевизмом народів. Правда, важ­ке життєве становище, большевицький гніт і визиск творять від­повідний ґрунт для виникнення протибольшевицьких настроїв, але цього ще не вистачає для зродження революційного духу боротьби. Історія, недавнє минуле і сучасність дають чимало при­кладів, як народи не раз без спротиву терплять найтяжчі режими, лихоліття і навіть систематичне знищування. Щоб якийсь народ підняв боротьбу з несприятливим для нього режимом, чи чужозем­ним поневоленням, для цього потрібно, крім неґації існуючого ста­ну, ще протиставлення йому власних життєвих ідеалів, власних цілей і прагнень, які живуть у народі, та, передусім, відповідної вольової напруги, готовости до боротьби.

Концепція знищення большевизму й визволення з-під москов­ського імперіялістичного поневолення власною боротьбою уярмле­них народів засновується на існуванні вище наведених факторів. Українська нація та інші народи в такому ж становищі не тільки відчувають московське панування і комуністичну систему як най­більше лихо та усвідомлюють собі скрайну протилежність між своїми ідеалами, прагненнями й життєвими інтересами з одного боку та большевизмом і комунізмом – з другого. Вони так само пройняті ворожим наставленням до большевизму, прагненням знищити його та розвивати своє життя у незалежних національ­них державах за власним розумінням й ідеалами. Це наставлення, що випливає з духовости, з цілої природи цих народів і яке коре­ниться в їхній історії, виповненій змаганням за свободу і самобут­ність, залишається живим і нездоланним, не зважаючи на всі большевицькі намагання знищити його та заглушити. Ворогові не вда­лося вбити в українців та інших поневолених народів нескорений дух боротьби зі злом і насильством за правду і волю.

Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематич­ним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових ґенерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них – скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національ­на субстанція поневолених большевизмом народів, корені націо­нальної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості.

Спротив і боротьба України та інших народів проти москов­ського імперіялістичного й комуністичного поневолення ведеться в різних формах безупинно вже четверте десятиріччя. Тривання цієї боротьби, не зважаючи на найнесприятливіші і найважчі умо-вини, свідчить про незламне завзяття, яке живе в цих народах. З цього погляду важливе значення має не тільки організована й систематично ведена визвольна боротьба, але так само різні спон­танні, самочинні її прояви, які вказують на те, що спротив ворогові і змагання за національну незалежність випливають з най­глибшого єства нації. Особливо важливим показником цього є ма­совість протирежимного опору в різних ділянках і в найрізнорідніших формах, що випливає з одностайного внутрішнього наставлення народу.

Розглядаючи загальні основи революційної концепції визво­лення, треба ще заторкнути питання силового відношення між потенціялами визвольного і большевицького таборів. Це є власне те питання, яке в частини противників большевизму, (які теж прагнуть його падіння й національного 'визволення), викликає невіру в можливість й успішність протибольшевицької революції. Вони дивляться на існуючий стан і на цій підставі оцінюють теж цілком песимістично потенціяльні можливості. Правда, больше-вицький режим диспонує величезною готовою силою й засобами, які є в руках найбільшої тоталітарної держави. Зокрема військові й поліційні сили, цілий державний апарат та удержавнення всіх галузів господарства в цілковитій диспозиції большевицького ре­жиму та під суворою всебічною контролею комуністичної партії створюють враження неприступної твердині.

Але концепція революції не розраховує на боротьбу ззовні проти тих сил, якими орудує большевицький режим. Революційна боротьба направлена проти властивого ворога – проти комуні­стичної партії і режиму, проти керівних центрів та добровільних, здецидованих носіїв і захисників большевицької системи і росій­ського імперіялізму. Натомість у відношенні до тих сил, які в зви­чайних умовах стоять під наказами режиму і виконують його во­лю, але яких большевики мобілізують, втримують у послусі і в дії тільки методами примусу й обману, революційний рух не займає ворожої постанови, тільки намагається приєднати їх на свій бік. Передусім іде про те, щоб усіх таких людей відтягнути від послуху большевицькому режимові, що спаралізувало б значну частину його силових підпор. Коли ж поважна кількість тих людей, які досі були слухняними виконавцями волі режиму, стане активно по боці революції та вжиє в боротьбі проти нього ці всі засоби, яки­ми орудує, зокрема зброю, тоді відношення сил між обидвома протиставними таборами відразу обернеться в користь визвольної справи.

Чи такий розвиток є можливий? Даючи позитивну відповідь на це питання, спираємося на реальну дійсність. Большевицький режим, комуністична партія та їхні віддані захисники і вислуж-ники становлять дуже малу частину, коли взяти загал населення опанованих ними країн. Величезна більшість цього населення не тільки не захоплюється комунізмом, але вважає його великим лихом та в душі ставиться ворожо до нього, до большевицького ре­жиму, до партії і їхньої системи. Але большевицька тоталітарна система побудована так, що в руках партії і режиму – державної бюрократії – зосереджена не тільки ціла політично-поліційна влада, а теж повне диспонування цілим народнім господарством і всіма ділянками життя, так що ввесь народ і кожна людська оди­ниця є під всебічною контролею та повністю узалежнені від цієї системи. Такий стан створює враження всесильности большевизму, цілковитого безсилля людської одиниці та всього народу, коли йде про будь-яку дію, незалежну від режиму, а тим більше про будь-який спротив йому. Та це є тільки один бік дійсности, яку большевики цілево стараються узагальнити і зобразити як не­змінну.

Тим часом тоталітарність большевицької системи має теж протилежні наслідки. Державне організування і ведення всіх діля­нок життя і на всіх щаблях, починаючи від підставових і найдрібніших господарських чинностей, спричинює не тільки функціо­нальне, але й організаційне сплетення всіх клітин і ланок цього життя, так що всяке забурення функцій в одному місці має далекосяглі негативні наслідки для цілости. Охоплюючи своєю безпо­середньою диспозицією і керуванням усі ланки й установи збір­ного життя, большевицький режим зробив їх не тільки інструмен­том, але й одночасно підставою своєї сили й свого володіння. При такому стані всяке загальмування, схиблення, чи пошкодження функціонування будь-якої клітини і установи набуває далекосяглого значення як підривання цілої большевицької системи. Все те, що є складником сили й володіння большевизму, стається чинни­ком його захитання й занепаду, коли перестає сповняти функцію, яку визначує йому большевицький плян.

Розглядаючи большевицьку систему з цього боку бачимо, що народ і кожна людська одиниця є не тільки об'єктом большевиць­кого панування і визиску, але також активним фактором, від якого залежить функціонування складників цілого державного меха­нізму. Коли б ця переважаюча більшість підсовєтських громадян, яка ненавидить большевицький режим, перестала виконувати йо­го волю та, йдучи за власним наставленням, одностайно стала проти нього, тоді кермований ним велетенський державний меха­нізм був би спаралізований і большевики лишалися б безсилими, позбавлені інструментів свого володіння.

Комуністи і вірні захисники режиму займають переважно тільки керівні становища в різних ділянках і клітинах тотально удержавленого життя, а робочою силою є непартійний і в біль­шості протикомуністичний елемент. З моментом, коли він активно виступить проти комуніс-тичного керівництва І цілого режиму, тоді цей буде відрізаний від важливих життєвих баз. А таких галузів і установ, де комуністи і відданий їм елемент творили б не тільки командний, але теж головний дійовий кадр, є дуже мало.

Виїмок у цьому відношенні творить державна адміністрація-бюрократія і большевицька поліція, які майже повністю обсаджені большевицькими кадрами. Концентруючи свої сили в державній адміністрації і в поліції, большевики зробили з них не тільки го­ловну свою базу, але й найважливіший силовий фактор, який має тотальною диктатурою і безоглядним терором панувати над всіма ділянками життя та ударемнити всякі протикомуністичні дії. Успішність цієї большевицької терористичної системи зумовлена ще й тим, що вона має діло переважно з пасивною масою. Приду­шені большевизмом народи, попри загальну ненависть до нього, являють собою неодностайну, розпорошену і слабо активну силу через свою незорганізованість до протибольшевицької боротьби. Величезний революційний потенціял дрімає в народі незактивізований.

В такій ситуації людська одиниця почувається в щоденній зу­стрічі з режимом у різних ділянках осамітненою і безсилою проти його насильницької системи. А боротьба активних протибольшевицьких сил не має при пасивності загалу населення такого успі­ху, якби це було за його активної підтримки. В таких умовинах широко розвинулася практика самочинного індивідуального сабо­тування большевицьких плянів і підмінювання їх протилежним змістом. Ця практика, застосована в щоденній роботі в різних ді­лянках, є найбільш поширеним проявом загальної протибольше­вицької настанови. Не зважаючи на свої дрібні і трудні до вияв­лення форми, вона через велику масовість дуже міцно підриває різні большевицькі пляни і є одною з головних причин постійної кризової ситуації в підсовєтському житті. Це спричиняє для ре­жиму поважні труднощі і підкошує його позиції, але не може його цілком повалити і довести народи до визволення.

Цілковита зміна ситуації в користь визвольної справи настане тоді, коли більшість прихованих, потенціяльних противників большевизму виступить до активної боротьби. Коли замість ти­хого, роздрібленого спротиву та відокремлених самочинних дій, увесь народ, враз з організованими революційними силами, підій­ме систематичну боротьбу, тоді метода сепаратного підкорювання і знищування противників поодинцем не дасть большевикам успі­хів. В ситуації загального революційного зриву не поможе їм теж дислокування вірними поліційними силами. Відтяті від володіння різними ділянками життя і позбавлені ширшої органічної бази, большевицькі кадри, скупчені в протиреволюційних поліційно-мілітарних формаціях, будуть замкненим острівцем серед моря протибольшевицької стихії, їх долю припечатає кінцевий наступ всезростаючих мілітарних революційних сил.

Тому основною проблемою визвольної революції є мобілізація і зорганізування існуючого, але розпорошеного і слабо активного потенціялу антикомуністичне настроєних народніх має і створення з них дійової сили революційної боротьби. Поскільки для цього є пригожий ґрунт і відповідний матеріял, то завданням організова­них сил є розв'язати цю проблему шляхом плянованої і послідов­ної революційної дії.

7. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ І РОСІЙСЬКІ ПРОТИКОМУНІСТИЧНІ СИЛИ

Говорячи про визвольну революцію, часто маємо на увазі всі протибольшевицькі фактори, які в процесі боротьби можуть відо-грати активну ролю. З цього може скластися помилкове вражен­ня, що маємо на думці одноцілий революційний, протибольшевицький процес, який охоплюватиме ввесь СССР і т. зв. Сателіти підбольшевицькі країни. Таку саме концепцію заступають москов­ські еміграційні кола, як теж деякі чужосторонні чинники. Тому треба мати точніше з'ясоване наше становище в цих питаннях.

Передусім виринає питання: чи є реальні підстави і можли­вості, щоб усі протибольшевицькі сили підсовєтського обширу провадили свою боротьбу в одноцілому, скоординованому фронті? В цій справі стрічаємося з двома невірними, а взаємно протистав­ними тезами.

Першу з них заступають москалі і чужинецькі проросійські чинники. Вона дає позитивну відповідь на це питання і спираєть­ся на те, що попри всякі протилежності між народами і їхніми виз­вольними силами, всі мають спільного ворога, якого всі хочуть усунути, отже це дає базу для спільної скоординованої протиболь­шевицької боротьби. Тому всі справи, які є предметом розходжень і ворожнечі, зокрема питання майбутнього ладу на місці СССР, по­винні бути відсунені, поки большевизм не є знищений.

Друга, протилежна теза говорить тільки про спільний і єдиний протибольшевицький фронт, який творять визвольні сили поне­волених неросійських народів. Щодо московських протикомуністичних сил і стремлінь, у цій концепції існують два варіянти. Перший з них каже, що московські справжні протибольшевицькі течії знаходять спільну мову з поневоленими неросійськими наро­дами на плятформі антикомунізму й антиімперіялізму і тому їх зараховується (принаймні теоретично) до того спільного фронту. За другим варіянтом, у російському народі немає справжніх, дію­чих протибольшевицьких течій ні сил, бо всі москалі пройняті ім­періалістичним наставленням, яке заглушує навіть ворожнечу супроти комуністичної системи і режиму так, що коли йде про ак­тивну боротьбу, то всі москалі, теж антикомуністи, будуть оборо­няти неподільність большевицької імперії. Обидві ці тези викри-сталізувала еміграційна політична діяльність, а клімат їхнього розвитку творить більше зовнішня акція ніж; пряма протибольшевицька боротьба.

При визначуванні нашого становища у цьому питанні прийма­ємо за вихідну точку оцінку існуючих протибольшевицьких сил і процесів та керуємося доцільністю визвольної боротьби. З уваги на те, що революційна боротьба з большевизмом та визволення поневолених ним народів є дуже важким завданням, мусимо вра­ховувати всі ті чинники – сили і тенденції, які в цій боротьбі мо­жуть взяти участь чи відограти при ній будь-яку корисну ролю.

Нема підстав ні потреби заперечувати, що в російському народі є теж протибольшевицькі настрої і тенденції, що є чимало моска­лів переконаних противників комуністичного ладу і режиму, які бажають його усунення і зміни. Не дивлячись на московські корені большевизму та на його тісне сполучення з московським імперіа­лізмом, ці протикомуністичні настрої і стремління є поважним фактором, який утруднює становище режиму, а в певній ситуації може відограти поважну ролю в активній протирежимній боротьбі. В інтересі загального протибольшевицького змагання, в тому теж і в інтересі визвольної революції поневолених Москвою народів, є якнайбільша активізація і посилення цих протикомуністичних тенденцій і сил у Росії.

З другого боку, було б великою помилкою вважати, що ці проти-режимні настрої серед російського народу можуть бути рушієм такої самої революційної боротьби, як в інших народів, які зма­гаються за своє національне визволення. В політичному настав-ленні москалів, загалу російського народу, домінували і домінують імперіялістичні тенденції. Якщо москалі вороже ставляться до існуючого ладу і готові до революційної боротьби, то це стосується тільки до усунення комуністичної системи і режиму в СССР при збереженні існування російської імперії. Про її розвал та ство­рення на її місці незалежних національних держав вони й не ду­мають. Навпаки. Більшість тих москалів, що готові до активної боротьби проти комуністичного режиму, самі виступлять на захист імперії чи то як нова імперіяліс-тична сила, чи навіть у большевицьких рядах, залежно від загальної ситуації.

Отже в класифікації всіх протибольшевицьких процесів і сил, які діють, чи існують ще лише в потенції на підбольшевицькому обширі, приходиться розрізнити дві головні групи: перша – це національно-визвольні змагання і революційні сили поневолених Москвою народів, які ведуть боротьбу за своє визволення з-під російського імперіялізму, за знищення больше-вицької системи та за побудову своїх національних держав із власним, некомуністич-ним ладом. Усі ці визвольні рухи мають спільний знаменник як у неґації, так і в позитивних цілях: всі вони ведуть боротьбу проти російського загарбницького імперіялізму та його носіїв усіх полі­тичних забарвлень, зокрема проти большевизму та проти кому­ністичного режиму і системи. Кожний нарід бореться передусім за власну державну незалежність, не обмежуючи на тому своїх визвольних цілей. Розвал російської імперії, обмеження росій­ської держави на російських етнографічних територіях та повне визволення всіх народів від російського панування є спільною метою всіх, бо тільки це створить певні передумови і Гарантії для тривалого визволення кожного народу зокрема. Національно-виз­вольні змагання поневолених народів творять головну і найпевнішу силу у протибольшевицькій революції. Питома вага цього чинника визначується великим завзяттям й однодушною поставою цих народів у своїх змаганнях.

Другу, значно, слабшу, але цілком окрему групу творять росій­ські протикомуністичні елементи. Як уже сказано, їхнє протибольшевицьке наставлення випливає з неґації комуністичної си­стеми і доктрини та веде до поборювання режиму за створення но­вого державного і суспільного устрою, але при збереженні ціяости імперії. Визначування питомої ваги цього чинника в протибольше­вицькій боротьбі на підставі загальної кількости москалів та їх­нього панівного становища в імперії було б помилковим. І то не тільки з уваги на проблематичність процентового відношення кіль­кости антикомуністів до відданих режимові елементів. Іде пере­дусім про якість того потенціялу у протибольшевицькій боротьбі, про його психо-політичне роздвоєння, а через те й низьку наснагу, а то й непевність. Хоч москалі-антикомуністи мають спільну з на­ціонально-визвольними рухами негативну настанову супроти ко­мунізму, то одночасно їх лучить і рівняє з большевиками імперіа­лістичне наставлення, ворожість проти самостійницьких змагань поневолених народів.

При такому стані нема, однієї плятформи для спільного фронту національно-визвольних і російських антикомуністичних сил. Це, що одні і другі є проти комуністичного режиму і комуністичної си­стеми, ще не становить достатньої підстави для якоїсь політичної й оперативної координації так, щоб можна говорити про спільний фронт. Коли йде про позитивні цілі, то між національно-визволь­ними змаганнями поневолених народів і протирежимними стремліннями в російському народі існує діяметральна протилежність і взаємна ворожість. Але навіть у неґативному наставленні нема між ними спільного знаменника. Ведучи боротьбу проти большевизму, поневолені народи поборюють у ньому не тільки комуні­стичний устрій і режим, але такою самою мірою московську імперіялістичну силу та її панування. Розділяти ці дві природи і дві функції большевизму, зокрема у чужонаціональних, неросійських країнах, які він насильством втримує в складі СССР, не можливо, бо вони органічно зрослі. Коли б же навіть існувала практична можливість вести боротьбу з большевизмом у такий спосіб, щоб знищувати тільки комунізм, а не заторкувати самої імперіяльної конструкції та її установ, то це було б цілком суперечне з визволь­ними прагненнями поневолених народів.

Автім, така половинчатість у практичній революційній дії є цілком неможлива. Революція – це знищування, усування одного ладу та будування нового відразу, в одностайному, послідовному процесі. Революція не розвивається так, що найперше усуває один стан, творить порожнє, чисте місце, на якому опісля будується нову конструкцію, новий лад. Порожнього місця революція не створює навіть на короткий етап, як щодо цілости державно-су­спільної конструкції, так і у відношенні до її основних складових частин. Коли революційні сили перемагають ворога на будь-якому відтинку так, що стають там панами ситуації, тоді, знищуючи ор­гани ворожого володіння, відразу встановляють революційну вла­ду та на місце большевицького змісту, ладу й большевицьких еле­ментів у різних державних і суспільно-громадських установах впроваджують новий зміст, лад і нових людей. Це стосується уста­нов державної, суспільної, господарської, військової, культурної й інших ділянок, коротко – цілого життя, охоплюваного дер­жавно-суспільною структурою. Новий революційний лад і рево­люційні установи будуються не тільки відповідно до актуальних вимог періоду революційної боротьби, але одночасно в пляні май­бутнього. Хоч у їхньому оформленні буде багато рис тимчасовости, проте ж в основних засновках вони відповідають проекції трива­лого пореволюційного ладу.

Отже, якщо в поневолених країнах революція мала б усувати тільки комунізм, а імпйріяльну державну конструкцію зберігати, тоді замість будування незалежного, національно-державного життя на місце большевицьких установ і елементів мали б прийти аналогічні до них, хоч не комуністичні, але так само віддані Мо­скві. Вже ніяк не можна ждати від поневолених Москвою народів такої наївности, щоб, після найболючішого історичного досвіду в тому відношенні, скидаючи одне московське ярмо, власними ру­ками накладали собі нове.

Хто розуміє істоту революційних зрушень, якість і природу їхніх рушіїв та механіку революційних процесів, тому є ясно, що кожна революція може розгортатися власною рушійною силою тільки в такому напрямі, який накреслюють її власні провідні ідеї. Підняти якийсь народ до революційної боротьби, тобто стати ру­шієм національної революції можуть такі ідеї, які відповідають прагненням, потребам народу та його характерові. Якщо різні на­роди рівночасно ведуть революційні змагання в ім'я протиставних ідей, прямуючи до протилежних цілей, тоді не може бути мови про їх сполучення, чи якунебудь координацію між ними, а точки чи відтинки дійового стику між ними стають огнищами, чи фрон­тами взаємної боротьби.

Заключний висновок з повищих міркувань такий, що націо­нально-визвольні революції поневолених Москвою народів та протикомуністична боротьба всередині російського народу не творять і не можуть творити одного фронту, одного революційного процесу. Кожний з цих двох процесів має інші цілі і мусить роз­виватися своїм власним шляхом. Національно-визвольні змаган­ня могли б мати спільну мову і йти в одному фронті тільки з та­кими московськими протикомуністичними силами, що не мали б імперіялістичних тенденцій, не протиставилися б самостійниць­ким цілям поневолених народів ні в концепції, ні в практиці. Але таких сил, ні такої концепції з поважнішим впливом серед моска­лів немає.

Всякі намагання з'єднати протиставні собі взаємно протибольшевицькі сили і рухи в одну цілість принесли б тільки шкоду кожному з них і загальній протибольшевицькій боротьбі. Поскіль-ки нема якоїсь посередньої політичної плятформи, на якій вони могли б зійтися і співдіяти, тоді одна сторона мусіла б пристати до концепції другої сторони, якоюсь мірою зрікаючися власних цілей, щоб знайти спільну мову. Така розв'язка можлива тільки тоді, коли ті питання, що є предметом протилежности, мають другоряд­не значення для уступаючої сторони, та не належать до головних рушійних ідей її революційної боротьби. В протилежному випадку така резиґнація розряджує революційну наснагу і відносні сили стають нездібними до боротьби. У висліді це приводить до демо­білізації одного партнера з такого неприродного спільного фронту, а рівночасно послаблює другого, бо співдія з неприязним союзни­ком має завжди розкладовий, деморалізуючий вплив. А ідейно-моральні фактори мають у революції головне значення.

Конкретизуючи ці міркування, стверджуємо, що протиболь-шевицька боротьба поневолених народів стратила б свою снагу, якщо б з неї вилучити національновизвольні, самостійницькі цілі та звести її до виключно протикомуністичних меж нарівні з мос­ковською протирежим-ною, але так само імперіялістичною дією. Такого падіння революційного духу не спинила б теж найбільша ненависть цих народів до комуністичного ладу і режиму, бо вона нерозривно зв'язана з такою ж ненавистю до московського загарб­ницького імперіялізму та з прагненням повного і всебічного виз­волення. Коли ж розколоти на двоє живу душу, чи розрубати жи­вий організм, тоді жодна половина не здібна до життя. Поскільки ж національно-самостійниць-ких прагнень не можна здушити в українців та в інших уярмлених Москвою народів, то вони роз­саджували б, замість скріпляти, спільний з московськими імперіялістами фронт.

Так само російські антикодуністичні, але імперіялістично на­строєні сили не погодяться і не будуть добровільно співдіяти з самостійницькими рухами поневолених народів. Опинившись в . одному фронті з цими народами, вони були б для них непевним і небезпечним союзником, який, попри свою ворожнечу до кому­нізму, може діяти в користь большевиків, щоб зберегти цілість імперії.

На цьому місці доводиться ще заторкнути концепцію т. зв. непередрішення. її зміст полягає в тому, що питання майбутнього геополітичного ладу на території сьогоднішнього СССР мало б за­лишитися відкритим до часу усунення большевизму, а протиболь-шевицькі сили, як поневолених народів, так теж російські, мали б стриматися від всяких заходів у напрямі вирішення цього питання в один чи в другий бік: самостійних національних держав, чи збе­реження багатонаціональної імперії.

З попередніх з'ясувань виразно видно, що така концепція не має жодного ґрунту ані серед поневолених народів, ані серед мо­скалів та й сама думка непередрішення в засадничому питанні майбутнього ладу цілком несумісна з будь-яким визвольним зма­ганням. Ця концепція є продуктом чужоземних сил, які хочуть мати вплив на сучасний і майбутній розвиток протибольшевицьких сил і дій, але при тому не рахуються з їхньою природою і їхніми прагненнями, тільки керуються власними політичними раціями. Ці чужоземні чинники хотіли б на базі непередрішення механічно злучити для спільної протикому-ністичної боротьби два протиставні табори, про які тут мова. При цьому їм іде передусім про те, щоб на цьому відтинку не мати комплікацій і труднощів у своїй власній політичній акції, щоб не стояти перед альтернативою – на котру сторону краще ставити у протисовєтській акції.

Кількарічні намагання дотичних чужих чинників, щоб в емі­граційних політичних колах прищепити концепцію непередрі­шення, не дали поважніших успіхів, не зважаючи на їхні поважні вклади і заходи. Тим менші вигляди мають такі намагання, коли йде про визвольні змагання народів на власній землі. Стан, який намічає непередрішенська концепція, може завести на якийсь пе­реходовий час тільки чужостороння сила – мілітарна окупація. Порядком тимчасового господарювання на зайнятих у війні тере­нах, вона могла б якийсь час не допустити до голосу автохтонних тенденцій. Але це не має нічого спільного з самостійною визволь­ною боротьбою народів. Ми переконалися, що національно-виз­вольні змагання поневолених Москвою народів не можуть тво­рити спільного фронту з російськими імперіялістичними, хоч і протикомуністичними діями. Який тоді уклад цих несполучених сил і процесів відповідає рації загальної протибольшевицької бо­ротьби? Відповідь на це питання виникає з тих же попередніх з'ясувань: Поперше, вони повинні творити два цілком окремі фрон­ти і, подруге, засяги дії кожного з них повинні бути розмежовані, так щоб було якнайменше площин стику, а тим самим і зударів поміж ними.

В такому укладі кожний з цих факторів може провадити свою боротьбу з большевизмом відповідно до власної ідеологічної і по­літичної настанови. В кожному разі, як поневолені народи, так теж московські антикомуністи можуть і повинні б у такій ситуації спрямувати всі свої сили на головний фронт – проти большевиз­му. При такій розв'язці повне розгорнення боротьби на двох окре­мих фронтах, всіми приналежними до них силами матиме такий самий ефект для загальної протибольшевицької справи, як зосе­редження і координація всіх цих сил на одному, спільному фронті. Деякі від'ємні наслідки розділення сил на двох окремих і цілком нескоординованих, ні в політичному, ні в оперативному відношен­ні, фронтах, вирівнюється аналогічними комплікаціями, які по­стають з того приводу для большевиків. Зокрема під політичним оглядом большевикам трудно звести до спільного знаменника бо­ротьбу з такими взаємно протилежними ворогами: з одного боку приходиться переліцитовувати московських противників відкли­ком до російських імперіялістичних настроїв, а з другого боку, треба б протиставними кличами відвертати вітер від вітрил націо­нально-самостійницьких прямувань.

Проблематичність цієї концепції двох окремих і розмежованих протибольшевицьких фронтів зумовлена непогамованим імперіа­лізмом москалів. Поскільки вони не хочуть обмежитися на своїм власнім терені діяльности – на російській етнографічній території і на російському національному середовищу, тільки намагаються втручатися в справи інших народів, накидати їм свою волю і ви­ступати як їхній зверхник, то це мусить викликати гостру реакцію і боротьбу.

Але це питання має глибше коріння і ширший засяг, та не об­межується тільки поставою московських антикомуністичних сил супроти поневолених Москвою народів і їхніх визвольних змагань. Основним питанням є те, з якою натугою діють всередині росій­ського народу імперіялістичні мотиви, з одного боку, та антикому­ністичні – з другого. Коли імперіялістичні тенденції виявляються найсильнішими і домінують над протикомуністич-ними навіть серед таких московських чинників, які вважаються скрайніми антикомуністами, то це взагалі ставить знак питання над вартістю ро­сійського антикомунізму для загального протибольшевицького фронту. Тоді його не можна зараховувати до факторів, для яких знищення большевизму є першочерговою, життєвою справою і які на тій базі можуть знайти спільну мову з іншими протибольше-вицькими силами. Московський антикомунізм можна б радше по­рівняти з опозицією в інших державах, яка ставиться неґативно до уряду і його політики, але трактує ці розходження як чисто внутрішню справу. Коли йде про протиболь-шевицьку боротьбу немосковських сил, що направлена не тільки проти комуністичної системи, але одночасно проти російського імперіялізму, тоді мо­сковські противники комунізму звичайно лишають на боці свою ворожнечу до комуністичного ладу і режиму та спільно або пара­лельно з большевиками обороняють імперіялістичні позиції.

Узгляднюючи ці всі сумніви і суперечності, мусимо уважати російський протикомуніс-тичний потенціял непевним фактором у загальній протибольшевицькій боротьбі. Все ж таки, активізу­вання цього фактора на окремому, чисто російському фронті, в ро­сійському середовищі і на московських землях – є доцільним і корисним. Навіть слабі протибольше-вицькі дії в самій Московії, які підміновують головну базу ворога, мають важливе значення. Передумовою позитивної оцінки акції в тому напрямі є те, що вона не може вестися коштом будь-якого послаблення національно-визвольних, протиімперіялістичних сил і дій.

Які ж висновки для самостійницької політики і національно-визвольної боротьби виникають із з'ясованої оцінки російського протикомуністичного фактора? Перший, головний висновок вже був поданий – це засада цілковитого відмежування московських протикомуністичних сил і акцій від національно-визвольних рухів уярмлених Москвою народів. Дотримуючись цієї передумови, по­зитивно ставимося до московських протикомуністичних дій, веде­них у російському середовищі і на російській території. Передусім намагаємося спрямувати московські антикомуністичні сили до активної боротьби проти большевицького режиму на корінній ро­сійській території, за владу у самій Росії. Поскільки неросійські, національно-визвольні сили мають змогу впливати на виникнен­ня московських протирежимних акцій і підсилювати їх, то повинні розвивати діяльність теж у тому напрямі. Але такі можливості є дуже обмежені. В основному треба приймати, що розвиток москов­ських протирежимних дій, як досі, так і в майбутньому, буде йти цілком поза засягом наших впливів і буде наставлений проти нас.

Здійснення постуляту про розмежування двох протибольше­вицьких фронтів – національно-визвольного і московського – натрапляє на спротив і нехтування з російського боку. Тільки по­неволені Москвою народи бажають уникати конфліктів з москов­ськими антикомуніс-тичними силами, обмежуючися своїм власти­вим засягом дії та відмежовуючися від російської сфери. Нато­мість із російського боку є виразне і послідовне аґресивне настав-лення супроти цих народів. Усі московські політичні сили, які якнебудь проявляють своє організоване існування і діяльність, незалежно від свого більше чи менше протикомуніс-тичного на­прямку, займають однаково ворожу поставу супроти самостій­ницьких змагань поневолених народів. Всі вони змагають до втри­мання зверхности Росії над Україною та над іншими уярмленими країнами, до збереження російської імперії коштом поневолення інших народів. Це імперіялістичне наставлення бере верх над протикомуністичним у всіх організо-ваних московських сил і штов­хає їх до аґресивного, непримиренного відношення супроти націо­нально-визвольних рухів. Воно проявляється раз у відкритій неґації і ворожнечі, то знову в намаганнях підкорити протибольше­вицькі визвольні сили і дії неросійських народів російській імперіяльній концепції та російському керівництву у формі т. зв. непередрішення і спільного протикомуністичного фронту.

Московські антикомуністичні сили існують і діють тепер тіль­ки на закордонних теренах. Але треба враховувати, що в при­гожій для ширшої наявної дії протикомуністичних сил ситуації вони розгортатимуть свою діяльність теж на підсовєтських те­ренах, зокрема при підтримці зовнішніх чинників. Тоді їхня ак­ція в краю може піти по такій лінії, як тепер за кордоном, звертаючися не тільки проти комунізму, але ще гостріше проти націо­нально-визвольних рухів.

Можливість творення другого московського фронту проти національно-визвольних змагань уярмлених народів має поважні завдатки і її треба враховувати у плянах розгортання революції. Цей другий московський фронт виступав би під антикомуністич­ними гаслами, але проти самостійницьких змагань, був би так само аґресивно-імперіялістичний, як большеви-зм. Коли з цього боку буде накинена національно-визвольним рухам боротьба, тоді треба її прийняти і боротися на два фронти. Але поки не дохо­дить до безпосередніх зударів, а теж в розгарі боротьби, мусимо мати на увазі протиставність і взаємну ворожнечу між обидвома російськими імперіялістичними фронтами.

Основною напрямною політики і стратегії національно-визволь­них рухів у тому питанні є докладати заходів, щоб існував і був активним московський протикомуністичний фронт, навіть тоді, коли він рівночасно звертається проти них. Вирішне значення має питання, чи дотичні московські сили справді ведуть активну, по­важну боротьбу проти большевицького режиму, крім свого імперіялістичного поборювання самостійницьких рухів, чи навпаки – протисамостійницька боротьба є їхньою властивою і єдиною дією, а протикомуністичні гасла служать їм тільки для прикриття та обману. В останньому випадку маємо діло з закаптуреними спільниками большевиків і їх ніяк не можна зараховувати до анти­комуніс-тичних сил. Коли ж маємо проти себе справжні антикому­ністичні московські сили, які активно борються з большевиками й одночасно творять фронт проти самостійности поневолених на­родів, тоді цей фронт трактуємо як другорядний, поки большевики залиша-ються головним, найгрізнішим і найсильнішим ворогом. Такий наш другий висновок з оцінки значення московського протикомуністичного фактора.

Щоб цю настанову розуміти правильно, треба завжди мати все на увазі, що основним і незмінним ворогом самостійности понево­лених народів є московський імперіялізм, усі імперіялістичні сили Росії. Але ці сили можуть виступати проти національно-визволь­них змагань як моноліт, одним фронтом, або можуть бути такі роз­биті, розділені внутрішньою боротьбою, що через те значно змен­шується сила їх збірного наступу на інші народи. Ця друга ситу­ація є корисніша для визвольних змагань і власне йде про її ви­никнення і втримання. Якщо всередині російського народу, який є носієм загарбницького імперіялізму, буде поважний внутрішній заколот і завзята взаємна боротьба, тоді легше провадити виз­вольні змагання окремо проти одних і других, ніж тоді, коли большевики диспонують всіма російськими силами. В майбутньо­му в Росії можуть взяти верх антикомуністичні сили і знову ство­рити монолітну силу імперіялістичної Москви проти самостійности поневолених народів. Тоді вони стали б головним ворогом.

Коли говоримо про головний і другорядний фронти, творені московськими імперія-лістичними силами проти самостійности уярмлених, чи загрожених Росією народів, то при цьому беремо до уваги передусім силове відношення між ними. Було б помил­кою трактувати одних московських імперіялістів як грізних, а дру­гих як лагідніших на підставі їхньої програми, системи і методів їхньої дії. Бо під цим оглядом можуть відбуватися зміни в одному чи другому напрямі, але ці зміни мають внутрішньо-російський характер, натомість на відношення російського імперіялізму до інших народів не мають поважнішого впливу. Боротьба з цим імперіялізмом не може зміряти тільки до того, щоб звільнитися, чи забезпечитися від однієї його відміни, залишаючи іншим відмінам змогу втриматися і знову розвинутися на страшного ворога. На­роди, що ведуть визвольну чи оборонну війну з російським імпе-ріялізмом, мусять мати на меті повне його зламання, або при­наймні відсунення від своїх кордонів, трактуючи усі його форми-відміни й усі московські імперіялістичні сили як однаково небез­печні складники одного й того самого ворога.

Розрізнення: головний і другорядний фронт у боротьбі з мос­ковськими імперіялістичними силами має тільки тактичне, часово обмежене значення. Йде про створення, підсилювання і викори­стання такого розбиття російських імперіялістичних сил на собі взаємно ворожі табори, щоб боротьба між ними послаблювала їх­ній спільний наступ на чужі народи. При кожночасному укладі за головний уважаємо фронт проти панівного московського табору, яким тепер є большевизм, що диспонує силами й засобами цілої імперії та мобілізує всі імперіялістичні прямування й енергію ро­сійського народу проти національно-визвольних змагань. Фронт проти московських антикомуністичних сил уважаємо другоряд­ним, поскільки вони розгортають розбиття і внутрішню боротьбу в таборі московського імперіялізму. Якщо б відношення сил між большевиками й російськими антикомуністами в розвитку бороть­би вирішувалося, тоді тактика розрізнювання між ними першо­чергового і другорядного фронту перестала б бути актуальною і поборювання одних і других вимагало б однакової напруги енер­гії. Коли боротьба між протиставними російськими імперіялістич­ними силами – большевицькими й протикомуністичними входи­тиме в кінцеву стадію перемоги одного табору, тоді знову перемагаючий, а незмінне імперіялістичний табір стає головним воро­гом незалежности уярмлених народів і з ним треба воювати найсильніше.