Дипломатичний – обслуговує сферу міждержавних стосунків у галузі політики, економіки, культури й регламентує офіційно-ділові стосунки між державами, між громадянами різних держав, міжнародними організаціями та структурами.

Реалізується в таких жанрах, як

• Нота,

• заява,

• ультиматум та ін.

3. Адміністративно-канцелярський – обслуговує професійно-виробничу сферу, правові взаємини та діловодство й регламентує між персональні офіційні стосунки, офіційні стосунки між організаціями, закладами, установами тощо. Цей підстиль «супроводжує» офіційні стосунки людини від самого народження і до смерті, тому і відзначається детальною регламентацією та найбільшою жанровою різноманітністю.

Втілюється в таких жанрах, як

• Довідка,

• Заява,

• паспорт та ін.

ЖАНРИ УСНОЇ ФОРМИ ЦЬОГО СТИЛЮ:

1. Нарада,

2. Переговори,

3. Телефонна розмова.

4. Бесіда,

5. Різні види публічного виступу тощо.

10. Основні риси офіційно-ділового стилю. Різниця між усною і письмовою формами стилю.

Основні риси:

1. Стислість і уніфікованість. Ця риса стилю виявляється в широкому використанні кліше – усталені словесні формули, закріплені за певними ситуаціями. Сприймаються як звичайний, обов’язків компонент.

Наявність стандартний висловів полегшує, скорочує процес укладання текстів, приводить до однотипності засобів в однакових ситуаціях.

Мовні кліше – це мовні одиниці (словосполучення чи слово з прийменником), яким властиві постійний склад компонентів і їїх порядок, звичність звучання, відтворюваність готових блоків: встановити контроль, організована злочинність.

2. Точність формулювань, гранична чіткість висловлюваної думки.

Точності ділової мови сприяють і такі чинники:

• Використання слів тільки в прямому значенні .щоб уникнути різнотлумачень;

• Наявність словесних повторів, уникнення небажаної синонімії;

• Використання відповідної професійної термінології. Великої кількості однорідних членів речення, цифр, точних вказівок на факти;

• Точність досягається і через уточнення, пояснення важливих положень, слів.

3. Логічність і аргументованість викладу. Передбачає відображення правильного стану речей (розкриття суті питання, причин і мети викладу, наявність доказів, висновків, посилань на інші правові акти, відсутність зайвих слів), послідовність і об’єктивність фактів і оцінок, нейтральність тону.

Досягається через розповідний характер викладу, прямий порядок слів у реченні, графічне оформлення письмових текстів (членування на частини, абзаци).

4. Вимога безособовості тексту передбачає відсутність у діловій мові засобів емоційності ,експресивності, образних засобів (епітети, порівняння, метафори, вигуки, слова із суфіксами) та ін. - з одного боку, і широке використання безособових і наказових форм, абстрактно-узагальненої лексики – з іншого.

5. Відсутність індивідуально-авторських рис стилю. Прояви індивідуальності в діловій мові вважаються відступами від норм, нетиповими для стилю взагалі.

6. Консервативність. З усіх стилів мови цей стиль найменше піддається змінам.

Суттєва різниця між його усною та письмовою формами.

Особливості:

• Відсутність співрозмовника в момент висловлення думки, відсутність самої мовної ситуації;

• Не завжди відома кількість співрозмовників і якісний склад аудиторії;

• Наявна закріпленість текстів за формами існування – не всі письмові тексти можуть озвучуватися (н-д, диплом);

• Монологічний характер письмових текстів, потенційно необмежена кількість копій;

• Наявність системи графічних знаків, властивих тільки письмові формі (літери, цифри, символи);

• Спілкування не пряме, а опосередковане (через посередництво документа), що в свою чергу зумовлює ретельну роботу над добором засобів, регламентацію засобів, структури тексту, традиційність і консерватизм у структуруванні;

• Письмова форма є вторинною щодо усної і спирається на усну як на своє джерело.

11. Особливості слововживання в мові правника.

• Перевага у використанні книжної і загальновживаної лексики;

• Умотивованість використання слів у тексті;

• Широке використання термінів (правничих, адміністративних, військових, економічних і т. ін.);

• Уникнення слів із кількома значеннями; якщо ж використовують багатозначне слово – контекст повинен залишити одне значення;

• Використання слів тільки у прямому значенні, у переносному – не використовують;

• Виправдане використання чужомовних слів;

• Обґрунтоване використання неологізмів, за необхідності використання – пояснюють;

• Уникнення слів з емоційним забарвленням;

• У певному тексті із синонімічного ряду використання одного із синонімів;

• Уникнення збірних іменників, що позначають осіб.

12. Скорочування слів і словосполучень у мові правника.

Види скорочень:

• Звукові – утворені від початкових звуків у словосполученні;

• Буквені – утворені від початкових букв слів у словосполученні;

• Складові (частинкові) – утворені за допомогою певних частинок слів чи словосполучення;

• Графічні скорочення (у тім числі й «усічена середина»);

• Комбіновані (змішані) – утворені за допомогою поєднання попередніх способів.

Особливості скорочування в офіційно-діловому стилі:

• Відання переваги загальноприйнятим, стандартним скороченням;

• Уникнення одно звучності з іншими абревіатурами, не благозвучності, появи небажаних асоціацій;

• Уникнення скорочень у назвах держав, найвищих державних посад, звань, закладів;

• Уникнення скорочень назв посад, звання, організації в час звернення до особи чи адресування їй документа;

• Пояснення новоутвореного скорочення (за першим разом використання необхідно назвати повну форму);

• Уникнення службових слів (прийменників і сполучників);

• Невикористання скорочених одиниць виміру, фізичних одиниць, знаків (§, %, №), якщо вони без цифр і не в таблицях (за винятком фізичних одиниць у формулах);

• Уникнення в одному тексті кількох скорочень для однієї назви;

• Уникнення авторських скорочень;

• Зниження офіційності тексту через велику кількість скорочень у ньому;

• У назвах посад, звань. Що мають два слова і більше, скорочуються здебільшого тільки перше слово.

13. Особливості іменника в мові правника.

• Перевага у використанні книжних і загальновживаних іменників;

• Перевага надається абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам;

• Назви професій, посад, звань (за невеликим винятком) мають форму чоловічого роду, залежні від них слова також узгоджують у чоловічому роді; якщо ж вказують прізвище чи ім’я й ім’я по батькові жінки, яка має названу посаду, звання чи професію, то залежні дієслова, займенники узгоджують із прізвищем – мають форму жіночого роду;

• Необхідно уникати двозначності форм іменників;

• У звертанні до людей обов’язково використовують іменники ввічливості, шанобливості чи «рольові» слова, які з називанням людини використовують у кличному відмінку, а в адресуванні – у давальному відмінку;

• У документах називання людей, як правило, має три компоненти: прізвище. Ім’я, по батькові; в усній формі – залежить від ситуації;

• Значна кількість імен людей в українській мові має по кілька офіційних варіантів;

• Не використовують збірні іменники на позначення осіб, їх замінюють іменниками у формі множини.

14. Особливості прикметника в мові правника.

• Перевага у використанні книжних і загальновживаних прикметників;

• Із трьох розрядів прикметника (якісні, присвійні, відносні) не використовують присвійні прикметники (їх замінюють іменниками);

• У використанні ступенів порівняння прикметників необхідно віддавати перевагу аналітичним формам, які утворюють за допомогою слів більш, менш, далеко не, дуже;

• За допомогою прикметників досягають стислості в називанні.

15. Особливості займенника в мові правника.

• Необхідно уникати використання займенників (якщо можна);

• Перевага у використанні загальновживаних займенників;

• Уточнення займенників, коли це необхідно;

• Використання чи невикористання займенників часто змінює тональність спілкування: підсилює чи пом’якшує категоричність висловленої думки;

• Уникнення займенників він, вона, вони у присутності тих , про кого йдеться;

• Уникнення, як правило, займенника усі;

• Уникнення займенників, коли інші частини мови (як правило, закінчення дієслова) уже виражають їхні значення;

• Уникнення багатозначності у використанні займенників.

16. Особливості числівника в мові правника.

• Перевага у використанні загальновживаних числівників;

• Обмежене використання числівників, що позначають приблизне число (нечасте їх використання здійснюють за допомогою слів більше, менше, до, понад, або через вказівку меж);

• Широке вживання дробових чисел, запис яких здійснюють, переважно, через десяткові дроби;

• Наявність деяких особливостей запису чисел:

• здебільшого вживають арабські цифри;

• прості кількісні числівники, що позначають однозначне число, при якому відсутні одиниці виміру, пишуть словом;

• однозначні числівники на позначення часових меж, складні і складені числівники на початку речення також пишуть словом;

• багатозначні цифрові числа розбивають на класи за допомогою пропусків;

• порядкові числівники записують цифрою, а через дефіс – дві кінцеві літери; коли перераховують кілька порядкових числівників, то букви ставлять після останнього;

• складні слова, першою частиною яких є числівник, записують так:

• числівник цифрою, а другу частину – через риску словом (другу частину також можна скорочувати).

17. Особливості дієслова та його форм у мові правника.

• Перевага у використанні книжних і загальновживаних дієслів і їхніх форм;

• Уникнення із трьох способів дієслова (дійсний, умовний, наказовий) умовного способу;

• Вибір конкретної форми наказового способу дієслова диктується умовами спілкування і мовним етикетом;

• Із чотирьох часів дієслова (теперішній, майбутній, минулий, давноминулий) не використовують давноминулий;

• Широке вживання дієприкметників і дієприслівників (в українській мові не від усіх дієслів можна утворити дієприкметники);

• У документах більшість дієслів має форму третьої особи однини;

• Перевагу віддають абстрактно-узагальненим формам на –но, -то,

• Невикористання таких форм дієслів:

• неозначена форма на –ть (візувать, керувать), треба замінити на –ти,

• короткі форми третьої особи однини (зна, вимага), треба додати –є,

• розмовні форми теперішнього часу (робе, просе), треба замінити закінченням –ть,

  • Необхідність зміни діалектних форм (сидю, носю, ходю) на літературні (ходжу, сиджу, ношу) і т.ін.

18. Особливості синтаксису (словосполучення, речення, текст) у мові правника.

• Висока частотність у використанні і повторюванні стійких словосполучень – кліше;

• Невикористання зайвих слів;

• Використання значної кількості однорідних членів речення (однорідний ряд повний, без використання слів тощо, і т. ін.);

• Наявність дієприслівникових зворотів (як правило, знаходяться на початку речення);

• Перевага віддається простим реченням, в яких зберігається прямий порядок слів: підмет йде перед присудком, означення – перед означуваним словом тощо;

• Використання серед складних речень складнопідрядних речень із однією підрядною частиною;

• Вживання у складнопідрядних реченнях сполучників щоб, де, унаслідок того щоб, якщо, який, за умови;

• Якщо дію виконує особа, то присудок (дієслово) матиме форму активного стану;

• Речення і текст мають розповідний характер, в письмових текстах питальні й окличні речення майже не використовують;

• Письмовий текст має, як правило, форму монологу;

• Закріпленість у письмових текстах частин за певним місцем на аркуші і виділення їх особливими засобами (абзац, відступ, шрифт, параграф);

• Розділові знаки – загальноприйняті.

19. Мовні кліше: функції в мові правника, види, особливості перекладу.

Кліше – це усталені словесні формули, закріплені за певними ситуаціями.

Мовні кліше – це мовні одиниці (словосполучення чи слово з прийменником), яким властиві постійний склад компонентів і їх порядок, звичність звучання, відтворюваність готових блоків: встановити контроль, організована злочинність, у зв’язку з.

Види кліше:

• Прості, що складаються із двох слів: мати на увазі;

• Ускладнені. Що мають більше двох слів: брати участь у заходах;

• Складні, що практично мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків.

----Часто в діловому спілкуванні спостерігається помилки у використанні кліше.

20. Правила переносу слів і словосполучень. Термін.

Орфографічні правила:

• Частини слів переносяться за складами;

• Не можна розривати дж і дз. Які позначають один звук (як правило, в корені слова);

• Апостроф, знак пом’якшення не відокремлюють від попередньої літери;

• Одну літеру (навіть якщо це окремий склад) не залишають у попередньому рядку й не переносять на наступний;

• У переносі складних слів не можна відривати початкову літеру другої основи, якщо вона не становить складу;

• Не можна розривати буквені і звукові абревіатури, а також комбіновані, до складу яких входять цифри.

Технічні правила:

• Не можна відривати від прізвища ініціали або інші скорочення, що до нього належать;

• Не можна відривати від цілого слова скорочення, з яким слово становить одну назву;

• Не можна відривати скорочені позначення мір від цифр, до яких вони належать;

• Не можна переносити граматичні закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс;

• Не можна розривати графічні скорочення;

• Не можна переносити на наступний рядок розділові знаки, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або лапки).

21. Термін як явище: суть і ознаки.

Термін – (лат. – межа, кордон) – слово чи словосполучення, що чітко й однозначно позначає певне поняття в галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя (юриспруденція, валюта, грошовий масштаб). Широко використовується в офіційно-діловому стилі.

Термінологія — 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство);

2) сукупність термінів певної мови або певної галузі.

Основні ознаки терміна:

1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.

2. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.

3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.

4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

— нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;

— відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода);

— інтернаціональний характер;

— стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);

— здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.

Термін – це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя і вступає у системні відношення з іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу систему – термінологію.

Мовознавці виділяють такі ознаки терміна:

1) має чітке визначення, зафіксоване у словнику;

2) однозначний у межах певної термінологічної системи або має тенден­цію до однозначності;

3) точний і не залежить від контексту;

4) стилістично нейтральний;

5) системний (класифікаційна системність, словотвірна системність);

6) відсутність синонімів у межах однієї терміносистеми;

7) короткість (стислість) у плані вираження. Проте цей критерій бажаний, а не реальний, адже з метою диференціації понять науки і техніки викорис­товують багатослівні терміни, що спроможні якнайточніше позначити певне поняття.

22. Особливості використання професійної термінології.

• Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при позначенні в нормативному акті певного поняття послідовно вживався один термін, а при позначенні різних, таких, що не збігаються між собою понять, використовувалися різні.

• Неточність у застосуванні терміна може спричинити неправильне розуміння правової норми.

• Існує також проблема синонімії термінів. Синоніми можуть ускладнювати спілкування й призводити до неточного розуміння юридичного тексту.

• Проблема – вживання русизмів.

До термінів у діловому мовленні висуваються такі вимоги:

1. термін повинен вживатися лише в одній формі (акта (документ), акту (дія));

2. він має вживатися з одним значенням;

3. слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (спонсор – спонсорський, а не спонсорувальний);

Прото деякі терміни мають кілька значень (н-д, справа).

Слід уникати використання застарілих термінів.

Підводячи підсумок. Слід сказати, що терміни – потребують до себе спеціальної уваги.

23. Джерела поповнення правничої термінології.

Сучасна українська термінологія неоднорідна за походженням.

Джере­лами її поповнення є використання:

1) вторинної номінації (термінологізація або ретермінологізація);

2) наявних у мові словотворчих моделей (морфологічний, морфолого-синтаксичний способи);

3) словосполучень (аналітичний спосіб);

4) іншомовних запозичень.

1. Застосування способу вторинної номінації – використання наявної в мові назви для позначення наукового поняття – поповнює термінологію кількісно (функції термінів починають виконувати слова, які раніше не були термінами) та якісно (звужується або розширюється семантика й змінюється обсяг понять).

2. Для створення термінів використовують наявні у мові способи творен­ня: морфологічний і морфолого-синтаксичний.

Незначну кількість термінів утворено префіксальним (незаконний, надвиробництво, надприбуток) та префіксально-суфіксальним (безробіття) способами.

3. Одним із найпродуктивніших шляхів поповнення терміносистем є ана­літична деривація (приблизно 70 % термінів у різних терміносистемах – це словосполучення). Серед складених назв домінують дво- та трикомпонентні терміносполуки, утворені за такими моделями: іменник + іменник (нейтральність грошей), прикметник + іменник (національне багатство), порядковий числівник + іменник (перший прибуток), дієслово + іменник (страхувати майно); прикметник + прикметник + іменник (валовий національний продукт), іменник + прикметник + іменник (емісія цінних паперів), прикметник + іменник + іменник (маркетингове дослідження ринку); кількість багатокомпонентних термінів обмежена (журнал обліку госпо­дарських операцій, закон тенденції норми прибутку до зниження). Аналітична деривація сприяє побудові структурної ієрархії: три- і багатокомпонентні терміни утворюють на основі двокомпонентного словосполучення (валовий продукт – валовий національний продукт) або на базі одного слова (податок – податок на додану вартість).

4. У розвитку української термінології спостерігаємо давню традицію входження іншомовних запозичень. Вони наявні у пам’ятках ХІ ст. (арфа, ліра, дах, шиба). У радянський період запозичення в українській мові уподіб­нювали до відповідних термінів російської мови (йон – іон, капельмайстер – капельмейстер). Тому сьогодні необхідно переглянути й виправити неточ­ності, правильно транслітерувати нові запозичення.

24. Документ: суть і вимоги.

Документ від лат. - «повчальний приклад», «взірець», «доказ».

Властивості:

• Є носіями офіційної інформації, самі служать джерелом потрібної інформації;

• Мають правову вагу, господарське значення, оскільки можуть служити письмовим доказом, засобом свідчення чого-небудь, можуть бути довідковим джерелом;

• Уможливлюють вилучення інформації з архівів і обробку її в поточній діяльності.

Документ – це письмовий діловий текст про факти, події. Явища об’єктивної дійсності, який побудований за визначеною моделлю/ схемою й виконує. Крім загальної для всього стилю, конкретну (тільки йому властиву) функцію.

Вимоги:

• Видається повноважним органом або особою відповідно до їхньої компетенції;

• Документ не повинен суперечити чинному законодавству і директивним указівкам керівних органів;

• Повинен бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки;

• Документ повинен відповідати своєму призначенню й укладатися за встановленою формою;

• Документ має бути бездоганно відредагований і оформлений (порушеннями в оформленні вважаються неохайність, нерозбірливість тексту, тонкий, прозорий папір і та ін.).

25. Класифікація ділових паперів.

Ділові папери різняться між собою за структурою, призначенням.

Класифікація за певними ознаками.

Вирізняють такі групи документів:

1. за змістом і призначенням:

   • організаційно-розпорядчі,

   • фінансово-розрахункові,

   • постачально-збутові.

2. за назвою.

3. за способом виготовлення:

• (типові, трафаретні або бланкові та індивідуальні)

• і структурними ознаками (регламентовані чи стандартні, нерегламентовані чи нестандартні).

4. За ступенем складності:

• прості (викладено одне питання)

• і складні (два і більше питань).

5. за місцем укладання й появи:

• зовнішні

• і внутрішні.

6. за терміном виконання:

• термінові

• і нетермінові.

7. за походженням:

• службові (офіційні),

• особисті (приватні).

8. за ступенем гласності:

• звичайні,

• секретні,

• для службового використання.

9. за юридичною силою:

• справжні (чинні, нечинні)

• і підробні.

10. за стадіями створення:

• оригінал

• і копія (з юридичної точки зору обидва рівнозначні).

26. Стандартизація й регламентація ділових паперів, засоби втілення.

За ступенем стандартизації й регламентації всі документи поділяються на три групи.

1. Документи, котрі мають точні стандарти; якщо хоча б один із стандартів не витримано – документ утрачає юридичну силу (паспорт, диплом, свідоцтво про народження .військовий квиток). Такі документи, звичайно, готують заздалегідь, тобто готують бланк, а конкретну інформацію вписують від руки; виготовляють бланки таких документів спеціальні державні установи на папері з водяними знаками.

2. Документи, у яких немає такої точності, але для зручності й швидкості їхнього використання й обробки частину інформації готують заздалегідь (довідка, перепустка, акт про обстеження матеріального стану).

3. Документи. Для яких визначено певну форму побудови й загальні принципи укладання; мовні засоби та їхнє компонування в тексті автор-укладач добирає сам (характеристика, звіт, протокол); для таких документів не можна підготувати бланк. Якраз саме під час укладання документів цієї групи найчастіше трапляються суперечності, помилки, бо існує «найбільша свобода вибору»; саме в укладанні документів цієї групи очевидною стає мовна і загальна культура (чи безкультурність) автора.

На відміну від інших рис ділового стилю, які закріплені традицією, стандартизація й регламентація закріплені ще й законом – оформлення документів визначено певними стандартами, що їх розробляє державний комітет стандартів.

Стандартність документів найбільшою мірою виявляється у наявності спільних складників – реквізитів – вихідних, обов’язкових даних документа. Без яких письмовий текст не стає документом.

27. Особливості правничих документів.

Особливості тексту документа:

1. максимальна стислість, достовірність, переконливість інформації.

2. нейтральний тон викладу (без емоційних засобів).

3. логічна побудова тексту документа. Зазвичай вона досягається за допомогою причинно-наслідкових зв’язків між частинами тексту (інколи, умовно-наслідковими) (обвинувальний висновок).

28. Аналіз ділового паперу.

1. Призначення (функція) документа;

2. види (якщо такі існують);

3. ступінь стандартизації й регламентації;

4. основні реквізити, порядок їх розташування;

5. можливі особливості в оформленні.

29. Реквізити «назва», «заголовок», «адресат».

Реквізит (лат. – необхідне, потрібне) – вихідні, обов’язкові дані документа, без яких письмовий текст не стає документом.

Назва (вид) – це слово чи словосполучення, яке дозволяє визначити вид документа (автобіографія, наказ); пишуть із великої літери, за винятком слова «заява», «рапорт» (якщо друкують – всі букви великі), і проставляють в абсолютному початку документа чи після деяких інших реквізитів. Сама назва документа визначає перелік обов’язкових і необов’язкових реквізитів для його укладання, змістову і формальну будову.

Заголовок – це стислий виклад того. Про що йдеться в документі, основне призначення якого – прискорити ознайомлення з документом і його обробку. Заголовок формулює особа, що укладає документ, і пише безпосередньо після назви документа в лівому верхньому кутку однією фразою.

Вимоги до заголовка:

• Точність,

• Лаконізм, якнайповніше розкриття змісту всього документа.

Для цього заголовок треба узгоджувати з назвою документа. Якщо заголовок відповідає на питання «про що?», то повинен починатися зі слова «про», наприклад:

Постанова

Про призначення стаціонарної

Судово-психіатричної експертизи

Якщо заголовок відповідає на інші запитання, то без такого слова, наприклад:

Протокол (чого?)допиту.

Крапка в кінці заголовка не ставиться.

Коли документ значний за обсягом і в ньому є розділи (частини), то розділи також повинні мати заголовки. Можна не вказувати заголовок до тексту в документах формату А5.

Адресат – інформація про те, кому призначений документ (організація чи приватна особа), і поштова адреса. Усі складові частини пишуть в називному відмінку з нового рядка .з одного положення, з великої літери:

Міністерство внутрішніх справ України

Головне управління кадрів

Панові Яременку С. К.

Коли документ адресовано особі, то посада, звання. Прізвище особи пишуть у давальному відмінку, а назву організації чи структурного підрозділу - в родовому:

Судді

Автозаводського району

м. Кременчука

панові Остапчуку М. В.

Документ не повинен мати більше чотирьох адресатів.

Коли документ адресовано кільком однорідним організаціям чи особам, що мають однакові посади, то їх називають узагальнено – у давальному відмінку множини:

Начальникам управлінь МВС України

Інспекторам ДАІ м. Полтави

До складу реквізиту може входити і поштова адреса. Існують різні способи оформлення поштової адреси:

А) країна – область – район – населений пункт (у називному відмінку через коми): Україна, Сумська обл.., Великописарівський район, с. Рябинівка.

Б) населений пункт (у називному відмінку) – район – область – країна (у родовому відмінку, без коми): с. Рябинівка Великописарівського району Сумської обл.. України.

30. Реквізити «дата» й «підпис».

Дата – обов’язків реквізит. Який указує на день підписання, день затвердження чи узгодження документа.

Реквізит має три складники (день місяця, місяць. рік) ,його записують двома способами:

А) одним рядком, арабськими цифрами, відокремленими крапками:

06. 10. 2008

Б) комбінований (словесно-цифровий) спосіб: 6 жовтня 2007р.

Спосіб запису залежить від виду документа. Таким же способом записують і дати, що є у текстах документів.

У деяких документах (наприклад, довідка) реквізити адресат, назва, дата, розрахунковий рахунок у банку можна відтворювати на бланку документа у вигляді єдиного блоку, який називають штампом бланка.

Підпис – обов’язків реквізит, що засвідчує законність документа, відповідальність особи за його зміст і наслідки дії; ставлять в абсолютному кінці документа

Підпис має такі складники: назва посади, установи, звання, особистий підпис, ініціали та прізвище особи (якщо документ укладено не на чистому аркуші, а на бланку, то не пишуть назву установи і скорочують назву посади). Розшифрування підпису (ініціали та прізвище) в дужки не беруть і виконують на рівні останнього рядка назви посади без пропуску між ініціалами і прізвищем. Коли документ підписує кілька посадових осіб, підписи розташовують у послідовності ієрархії посад:

Голова зборів підпис О. І. Юхименко

Секрета підпис К. С. Дзюбан

Якщо документ підписують особи, які мають рівнозначні посади, то підписи розташовують на одному рівні:

Начальник кафедри Начальник кафедри

цивільного права криміналістики

доктор юридичних наук, кандидат юридичних наук,

професор підпис В. В. Матвієць доцент підпис Ю. І. Стрюк

У документі, який уклала комісія, група, позначають не посади осіб, які підписали документ, а розподіл їхніх обов’язків у комісії, у групі:

Голова підпис С. П. Бездітко

Учасники комісії підпис К. І. Левицький

підпис Г. П. Полякова

підпис Ю. А. Шинкарук

(учасники комісії, групи – а алфавітному порядку).

31. Реквізити «нумерація сторінок» і «членування тексту».

Нумерація сторінок – реквізит, який вказує на обсяг документа (кількість сторінок). Використовують тоді, коли документ має дві сторінки і більше. Коли документ пишуть з одного боку аркуша, то нумерацію здійснюють арабськими цифрами без будь-яких пунктуаційних знаків посередині верхнього поля на відстані не менше 10 мм від верхнього краю. Якщо документ пишуть на обох сторінках аркуша, цифри проставляють у правому верхньому кутку – непарні, у лівому верхньому – парні.

Членування тексту і нумерація частин – виражає зовнішню будову (композицію) документа і вказує на його формальну складність, яка залежить від змісту, тематики і призначення документа. Використовують такий реквізит тільки в текстах, що мають традиційний лінійний запис. Простий за будовою документ має однотипні, рівнозначні частини, які нумерують наскрізно арабськими цифрами. У складних документах треба вказувати на залежність частин. Їхнє підпорядкування.

Для цього існують дві системи членування тексту і позначення частин:

1. Комбінована система полягає у використанні букв, цифр, слів, символів. При цьому необхідно суворо дотримуватися правил пунктуації і до однотипних частин застосовувати однорідні засоби нумерації.

2. Система арабських цифр має ряд переваг перед наскрізною і комбінованою:

А) кожна частина має свій номер, що позначають тільки арабськими цифрами, після кожної цифри, крім останньої, ставлять крапку;

Б) чіткий поділ на частини, оскільки номер кожної частини включає всі номери відповідних складових частин вищих рівнів. Такий спосіб нумерації спрощує обробку складних документів, уможливлює обробку ЕОМ, посилання на конкретну частину, що досить важливо.

Порівняємо для прикладу:

Комбінована Арабських цифр

Розділ І 1

Частина 1 1.1

Частина 2 1.2

пункт 1 1.2.1

§1 1.2.1.1

§2 1.2.1.2

§3 1.2.1.3

пункт 2 1.2.2

Частина 3 1.3

32. Реквізити «погодження» й «затвердження».

Затвердження – санкціонування змісту документа або поширення його дії на певне коло установ, організацій, підприємств (тільки після підписання документа).

Затвердження документа здійснюють двома способами:

1. Шифром затвердження, що складається зі слова «Затверджую», назви посади, особистого підпису, його розшифрування і дати.

Затверджую

Начальник планового відділу

підпис Т. В. Якименко

19. 08. 2009

2. видання розпорядчого документа (постанови, розпорядження, наказу, протоколу), у цьому разі реквізит затвердження матиме такі складники: слово «Затверджено», назва документа у називному відмінку, його дата і номер.

Затверджено

Наказ ректора університету

від 20. 01. 2008 №3

Реквізити розташовують у правому верхньому кутку документа.

Погодження – використовують для поліпшення якості документа, уникнення недоречностей, зайвого чи навпаки, доповнення його.

Розрізняють такі види погоджень:

1. внутрішнє (всередині установи) оформлюють візою, до складу якої входять підпис, розшифрування його, дата візування; у разі потреби зазначають посаду того. Хто візує.

Старший слідчий підпис Т. І. Купченко

03. 12. 2009

Начальник

планового відділу підпис О. В. Губарев

22. 03. 2009

2. зовнішнє (за межами установи) складається зі слова «ПОГОДЖЕНО», назва посади особи, з якою погоджується, назва організації, особистий підпис, його розшифрування і дата.

ПОГОДЖЕНО:

Юрисконсульт державної

нотаріальної контори № 2

м. Запоріжжя

підпис К. О. Саєнко

17. 09. 2008

За наявності двох грифів погодження їх розташовують двома колонками. Реквізит «погодження» можна розміщувати на окремій сторінці документа або нижче від реквізиту «підпис».

33. Реквізити «печатка» й «резолюція».

Печатка – реквізит, що засвідчує документ і права осіб, які його підписали.

Вимоги до реквізиту:

• Гербова печатка використовується під час засвідчення юридичних чи фізичних прав особи, у документах матеріальної та фінансової відповідальності;

• Проста (квадратна, трикутна, кругла) печатка прикладається до документів. Що виходять за межі організації, довідок, розмножених копій, примірників;

• Печатку необхідно прикладати так, щоб вона захоплювала частину слів – найменування посади особи, яка підписала документ:

Начальник

Відділу кадрів підпис В. В. Загорський

Резолюція – виражає ставлення службової особи до інформації документ, вираження вказівок цієї особи щодо виконання документа. Резолюції адресують підлеглим особам, містять конкретні пропозиції, що виражені в наказовій формі дієслова (перевірте, з’ясуйте, припиніть) або в неозначеній формі (перевірити, з’ясувати, припинити).

До реквізиту входять:

• Назва виконавця (прізвище й ініціали),

• Характер і строк виконання,

• Підпис,

• Дата.

Пишуть у правому верхньому кутку документа.

п. Бондаренкові П. В.

Необхідно завершити реконструкцію до

08. 10. 2010

Підпис

24. 04. 2007

34. Тексти ділових паперів: види й вимоги до оформлення.

Обов’язковим складником ділових паперів, де викладається зміст документа, є текст.

Вимоги:

1. Фактичний матеріал повинен бути достовірним і об’єктивним, точним, неупередженим і ретельно перевіреним. Здебільшого оформлення документів здійснюється від імені юридичної особи (установи, організації), оповідь іде від третьої особи.

2. Достатність матеріалу для об’єктивного розв’язання питання: відсутність двозначного трактування, вичерпність інформації, всесторонній розгляд проблеми, питання, залучення всіх факторів. Необхідно уникати довгих вступів, відступів від суті питання, багатослів’я, повтору слів, що не несуть змістового навантаження, оскільки за другорядними деталями, зайвими частинами втрачатиметься головне. До того ж документ, як правило, не повинен містити більше одного питання. Врахування названих чинників робитиме текст доказовим і переконливим.

3. Використання засобів логічної оцінки матеріалу уможливлює зв’язність окремих частин, визначення причинно-наслідкових зв’язків між фактами ,вказівку на черговість здійснення (у першу чергу, одночасно, після).

4. Актуальність фактів та їх своєчасність: запізніла інформація робить документ непридатним для ділового спілкування, а інколи і шкідливим.

5. оптимальним уважається зміст документа, що містить не більше двох основних частин: у першій викладається причина і мета написання, у другій – рішення, пропозиції, висновки.

Інколи рекомендується в текстах ділових паперів виділяти три основні частини:

Вступна, доказова, закінчення.

Типи текстів у документах:

1. Традиційний лінійний запис зв’язної мови (текст до рапорта);

2. Трафарет – це традиційний лінійний запис, але з пропусками, які заповнюються пізніше (текст довідки);

3. Анкета – текст розташовано вертикально у вигляді «запитань» і «відповідей», виражених іменником у називному відмінку (ткст-анкета);

4. Таблиця – зміст подається в цифровій чи словесній формі і викладається у рубриках вертикальної й горизонтальної площин (текст до залікової книжки);

5. Комбінований – сполучення різнотекстових елементів (текст до довідкової картки правопорушника).

35. Причини низького рівня мовної культури. Способи їх уникнення.

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність.

А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник мовознавчих термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам орфоепії, слововживання та іншим установленим для даної мови; здатність наслідувати ліпші зразки у власному індивідуальному мовленні. Таким чином, блискуче володіння мовою, її нормами у процесі живомовної практики людини й розкриває її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе реальне говоріння, що триває в часі й розкривається у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але опанувати літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися безпомилково писати.

Фундаментальними причинами низької культури усного мовлення є порушування системи вимог, регламентування, значний вплив суржику й недостатнє знання засад літературної вимови. Ще з прадавніх часів уміння правильно говорити вважалося невід'ємною частиною виховання. У перших навчальних закладах Давньої Греції ораторське мистецтво вважали однією з семи головних наук.

36. Публічний виступ: суть і вимоги.

Вимоги:

• Доступність викладу,

• Високий рівень науковості й достовірності,

• Логічна культура оратора,

• Яскравість та емоційність його.

Виступ – це мова (повідомлення) однієї особи перед багатьма.

Виступ – це контакт оратора й аудиторії, «діалог» автора і аудиторії, до того ж діалог специфічний: у ньому пропущено репліки однієї зі сторін (слухачів), точніше вони мовчазні.

Виступ належить до складних і багатофункціональних явищ, оскільки тільки оратор повинен виконувати найрізноманітніші функції.

37. Функції оратора і їх втілення під час публічного виступу.

Виступ належить до складних і багатофункціональних явищ, оскільки тільки оратор повинен виконувати найрізноманітніші функції.

• Промовець думає: його виступ — це практично мислення вголос; оратор змушує думати й аудиторію, стежити за ходом думки, що призводить до появи запитань, на які треба відповідати.

• • Ораторська думка втілюється в говорінні — передача інформації, знань. Форми говоріння різні: читання тексту, усна оповідь, їх поєднання. Обов'язково під час виступу необхідно враховувати й говоріння слухачів: їх репліки, запитання тощо.

• Через слухання оратор сприймає реакцію аудиторії, сам реагує. Уміння слухати аудиторію допомагає ораторові добиватися успіху, реагуючи на звуки: Якщо тихо — чому? Якщо гомін — чому? Є запитання — чому? Є репліки — які вони?

• Нерідко оратори, особливо початківці, недосвідчені, справляють враження незрячої людини, оскільки крім свого тексту нічого не бачать в аудиторії. Оратор повинен уміти бачити, бо саме через виконання цієї функції можна отримати багато потрібної інформації. Промовець повинен бачити текст виступу, міміку, жести, що роблять слухачі, хто вийшов, хто зайшов і як, свої рухи, одяг, годинник.

• Контроль дихання дає змогу стежити за дотриманням часу, пауз, змінювати темп говоріння у зв'язку з хвилюванням чи можливостями сприймання інформації слухачами.

• Оратор повинен уміти відчувати аудиторію через жарти, риторичні запитання, репліки, через вибір різного ступеня активності слухачів.

Виступ як плинне в часі явище, має і свої складові, свої етапи.

Як правило, він складається з таких частин:

• звертання до оратора з проханням виступити;

• підготовка до публічного виступу;

• виголошування промови (власне виступ);

• відгук про публічний виступ.

Зауважимо, що не всі виступи (жанри) будуть передбачати наявність таких складників; різнитимуться вони і деталями, і змістом.

38. Як підготувати публічний виступ.

Підготовка до виступу передбачає деякі обов'язкові змістові елементи.

1. Визначення метипублічного повідомлення'.

• формування (для себе) основної ідеї виступу;

• що саме необхідно повідомити і для чого;

• у чому переконати.

2. Попереднє укладання робочого плану, в якому визначають основні шіішшя виступу (не більше 3-4), збір та систематизація фактів, інформації навколо цих частин.

3. Збір матеріалу і його логічна побудова.

Матеріал виступу має бути вивіреним і достовірним, не Вирваним із контексту, зрозумілим і доступним аудиторії.

4. Пошук форми повідомлення: урочистого, піднесеного, ритмічного, сумовитого тощо, може бути у формі «пошуку істини», у формі діалогу чи монологу.

5. Підготовка технічних засобів та наочних посібників. Це зменшує витрати часу на описи, вивільняє час на інший матеріал. Ілюструється тільки те, що є основою знань, без чого утруднюється розуміння матеріалу.

6. І останній складник підготовки - репетиція виступу.

7. Результатом підготовки до виступу є його письмовий чи усний текст. Існують різні способи виголошування тексту.

Також не бажано писати повний текст промови, оскільки оратор може потрапити в «полон» тексту.

Крім того, стиль усної мови повинен бути набагато простіший від свого письмового відповідника.

39. Основні частини публічного виступу.

Складається із трьох основних елементів: вступ – основна частина – висновки.

На вступну частину рекомендують відводити близько 10% всього обсягу виступу. Саме в цей час має відбутися установлення контакту оратора з аудиторією.

Під час викладу оратор повинен підготувати слухачів до сприймання, налаштувати увагу аудиторії до себе, зацікавити. Найкраще почати виступ із запитання, яке разом із очікуваною відповіддю повинно бути цікавим для слухачів. Необхідно пам'ятати, що на відміну від інших частин, вступ стосується не змісту, а слухачів.

Основна частина має реалізувати, підтвердити все заявлене у вступі (на неї припадає близько 80-85% всього змісту і часу виступу)

Під час викладу основної частини треба керуватися такими правилами:

• намагайтеся стисло викладати думку;

• обов'язково доводьте те, про що говорите;

• коли про щось тільки здогадуєтесь і не маєте доказів — краще] промовчіть;

• не ведіть приватну бесіду з одним] слухачем, не адресуйте повідомлення тільки йому;

• якщо більша частина аудиторії - нефахівці, то крім кількох прикладів подавайте й порівняння.

На висновки рекомендують близько 5% часу й обсягу матеріалу виступу. Містить у собі підсумки, звертання до слухача і стосується суті всього виступу.

Часто оратор забуває, що висновки повинні мати дві частини: узагальнювати основне у виступі — тобто стисло повернутися до вже сказаного в основній частині та обов'язковий підсумок чи настанова щодо виконання певних дій.

Четвертий складник: відгук про виступ, оцінка виступу. Відгук існує в різних формах: офіційні, неофіційний, усний/письмовий, первісний, остаточний, подальший.

40. Передумови успіху і правила ведення публічного виступу у професійній діяльності.

Передумови успіху виступу:

1. Цікавість. Цікавість слухачів повинна зростати від початку вступу ближче до середини, потім до самої середини повинна дещо спадати, а від середини і до завершення зростати.

2. Зміст виступу повинен бути близьким до особистих інтересів.

3. Щоб утримувати увагу слухача, зацікавити його, оратор повинен добре знати предмет, мати чітку мету і завдання виступу, бути _і переконаним самому і переконати слухача в необхідності , запропонованої теми.

4. Необхідно заздалегідь вибрати певний темп викладу. (Оптимальна швидкість говоріння у виступах дорівнює близько 100 слів за хвилину).

Якщо промова довга - необхідно змінювати темп кілька разів.

5. Знання аудиторії і правильна поведінка оратора (моральна, мовна, зовнішня), що відповідає вимогам аудиторії, визначають успіх виступу ще задовго до його початку; адже головне завдання виступу полягає в тому, щоб своєю мовою вплинути, досягнути визначеної мети і підтримати власний вплив.

Кілька заповідей ораторові

• Чим більша аудиторія, тим простіша мова викладу; чим офіційніший виступ, тим суворіші вимоги до його мовного оформлення.

• Не захоплюйся довгими реченнями, віддавай перевагу коротким.

• Не копіюй чужого стилю.

• Не зловживай прикметниками та особовими займенниками.

• Не піддавайся на «провокацію» відійти від основної теми, «не загравай» зі слухачем.

• Не починай «здалеку».

• Не зловживай технічними засобами.

• Не розраховуй тільки на свої імпровізаційні таланти.

• Не залишай без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше.

• Не сердься на слухачів, не звинувачуй їх ні в чому: сприймай їх такими, якими вони є.

41. Мовний етикет: суть, основні ознаки, причини недотримання.

Мовний етикет є складовою частиною загального етикету; це правила мовної поведінки, що встановлені серед носіїв мови в національному колективі, а також у невеликих соціальних групах залежно від соціального стану, віку, ситуації спілкування і т. ін.

Він відрізняється від інших складників загального етикету і своїми властивостями, суть яких полягає ось у чому:

• невідворотність, обов'язковість виконання норм;

• мовний етикет бажаний, приємний, всі хочуть його «отримати»;

• у структурі стереотипів мовного етикету закладено «я» мовця і «ти»слухача, у деяких випадках відкрито (бажаю вам доброго здоров’я), в інших — завуальовано (будьте здорові);

• одиниці мовного етикету закріплені за певними ситуаціями, їх використовують беззастережно.

• у кожному суспільстві існує велика кількість мовноетичних знаків; вони бувають загальнонаціональними, знаками соціального середовища чи соціальної групи, вузького кола людей, але завжди мають важливу інформацію: свій - чужий, близький - далекий, бажаний — небажаний, знайомий – незнайомий;

• мовний етикет завжди має національний характер;

• структури мовного етикету існують для налагодження контакту й демонстрації свого ставлення до співрозмовника.

Причини недотримання:

У розмові можна спостерігати порушення норм мовного етикету. Часто такі хиби знаходимо в діалогах.

Суть їх зводиться до такого:

• у діалогах існують більші можливості вибору, в інших ситуаціях (наприклад, публічний виступ) мовний етикет суворо регламентований, отже і вибір його структур обмежений;

• незнання мовного етикету.

• недоцільність структури мовного етикету в певній ситуації, перенесення її з однієї ситуації в іншу, не властиву для неї;

• небажання виконувати, дотримуватися правил мовної поведінки - причини можуть бути найрізноманітніші;

• вплив «моди»;

• неврахування соціального досвіду співрозмовника;

Інколи і невміле використання мовноетичних шаблонів, їхня надлишковість створюють враження нещирості у стосунках.

42. Мовний етикет, його різновиди.

Мовний етикет є складовою частиною загального етикету; це правила мовної поведінки, що встановлені серед носіїв мови в національному колективі, а також у невеликих соціальних групах залежно від соціального стану, віку, ситуації спілкування і т. ін.

Класифікацію одиниць мовного етикету здійснюють і урахуванням типових ситуацій спілкування.

За цією ознакою виділяють такі групи (різновиди) мовного етикету.

1. Одиниці, що виражають привітання, вітання: доброго ранку, вітаю вас.

2. Одиниці що виражають звертання та привернення уваги: будьте добрі; чоловіче добрий;

3. Одиниці, що використовують під час знайомства: мене звати; В офіційному спілкуванні під час знайомства обов'язковим є такі компоненти: посада, професія, звання, ім'я і по батькові.

4. Запрошення: ласкаво просимо;

5. Побажання: дай боже;

6. Вислови, що мають допустове значення: будь ласка; як собі хочеш;

7. Вибачення: даруйте; вибачте.

8. Формули подяки: спасибі; дякую;

9. Вислови, що супроводжують прощання: щасти тобі; до побачення;

10. Комплімент може стосуватися віку адресата, його зовнішнього вигляду, схвалення вчинків, виконаної роботи: яка ти сьогодні; так і я не зробив би.

43. Особливості звертання і кличного відмінка в офіційно-діловому стилі.

Особливості кличного відмінка:

• Слова у кличному відмінку не відповідають на запитання і служать для вираження звертання чи оклику,

• На відміну від числівника, прикметника, займенника, окрему форму в кличному відмінку мають тільки іменники,

• в офіційно-діловому стилі форму кличного відмінка використовують тільки у звертанні до осіб,

• у звертанні до осіб кличний відмінок в однині не збігається з називним,

• в офіційно-діловому стилі прізвища у звертанні мають форму називного відмінка.

44. Несловесні засоби спілкування: ознаки, типи, використання у професійній діяльності.

Виділяють шість типів спілкування за допомогою тіла:

Тілесний дотик - найпростіший тип (наприклад, обіймання однією рукою за плече — про довірливе ставлення).

За відстанню між співрозмовниками розрізняють такі зони спілкування:

• інтимна (дуже близько),

• особистісна (близько, як правило, між друзями, знайомими);

• Нейтрально-соціальна;

• публічна (загальнодоступна, з багатьма людьми).

Жести — динамічний рух якоїсь частини тіла.

За певними ознаками виділяють такі жести: вроджені й набуті, суто фізіологічні й комунікативно значимі, прості (з одного руху), складні (кілька однорідних рухів, напр., аплодисменти), складені (кілька неоднорідних рухів); за заміщенням мови чи її супроводженням (вказівні, зображальні, ритмічні, емоційні, символічні чи ритуальні). Жести можуть бути багатозначними, синонімічними, антонімічними.

Міміка — рух м'язів обличчя людини відповідно до її почуттів чи настрою; виділяють міміку динамічну й застиглу.

Вираз очей. За значенням виражених емоцій виділяють такі засоби: «широкі» очі, «відсутність» погляду, погляд як вияв уважності тощо.

Інтонація - тип спілкування, що безпосередньо не зв'язаний ч| змістом мови, а виявляється через голос (його гучність, висоту забарвлення) і манеру говоріння (дуже повільно, швидко, уповільнено, розтягуючи слова, запинаючись і т. ін.).

Крім того, до цих засобів відносять і розташування співрозмовників. На підставі взаєморозташування осіб можна визначити стосунки між комунікантами, що вказує на рівнозначність, перевагу, залежність..

• Передусім несловесні засоби мови повинні відзначатися помірністю у використанні: відсутність їх створює враження неприродності поведінки, надмірність — відволікає від того, що говориться; вони «не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова, слово».

• По-друге, несловесні засоби необхідно розглядати в контексті ситуації, як додаткові до основних — словесних.

• По-третє, існує пряма залежність між службовим станом людини і ступенем використання нею словесних і несловесних засобів мови. Виявлено, що чим вищий щабель соціальної ієрархії займає людина, тим більше вона здатна (і повинна) спілкуватися за допомогою слів. І навпаки, людина з нижчим освітнім, службовим рівнем віддає перевагу жестам, рухам.

• По-четверте, природність і простота несловесних засобів, їхній зв’язок зі сказаним, читаним справляють краще враження на слухача.

45. Здійснення критичних зауважень у діловому спілкуванні. «Як здійснювати критичні зауваження»

Критик — це людина, що допомагає критикованому побачити й усвідомити його надбання й недоліки в діяльності, у наслідках роботи.

Щоб бути почутим, критик повинен керуватися такими правилами:

1. Починай із похвали за роботу, яку критикований виконує (виконав) добре, потім вказуй на недоліки. Якщо в роботі значна кількість недоліків, знайди хоч що-небудь, що заслуговує на похвалу.

2. Намагайся вказувати на недоліки, помилки лише віч-на-віч і роби це по-дружньому.

3. Зазнач, що такі помилки допускали й інші, вкажи, як правильно зробити.

4. Якщо можна, уникай прямої критики.

5.Подумай, коли виражати критичні зауваження: зараз чи пізніше, тут чи в іншому місці.

6. Коли критикований тільки починає займатися певною справою і робить велику кількість помилок, не намагайся виправити всі помилки зразу, зосередься на характерних, грубих.