7.4. Спільна зовнішня політика і політика безпеки єс

Спільна зовнішня та безпекова політика (англ. Common foreign and security policy (CFSP)) — один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації — спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

Спільна зовнішня політика та політика безпеки (CFSP)

Загальна система політичного розвитку Союзу впродовж 1970-1980 років мала офіційну назву "Європейське політичне співробітництво" (ЄПС). Впровадження Спільної зовнішньої політики та політики безпеки згідно з Договором про Європейський Союз, що набув чинності у 1993 pоці, ознаменувало значний крок вперед. Головними цілями цієї політики відповідно до Договору є:

захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів та незалежності Союзу;

всебічне зміцнення безпеки ЄС та країн - членів Союзу;

збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки;

сприяння міжнародній співпраці;

розвиток і зміцнення демократії, верховенства права, поваги до прав людини та фундаментальних свобод.

Процедури ухвалення Європейським Союзом рішень у галузі зовнішньої політики та політики безпеки головним чином мають міжурядовий характер. Європейська рада визначає головні напрями політики у цих галузях. За винятком певних рішень щодо виконання спільних дій, згаданих раніше у цьому розділі, решта рішень Ради міністрів приймається консенсусом.

Як елемент тривалого процесу розробки ефективної Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС запровадив процедуру призначення спеціальних посланців з особливих питань як дипломатичних представників Союзу. Таку процедуру було застосовано, зокрема, для призначення спеціальних дипломатичних представників ЄС у Боснії, в Африканському регіоні Великих Озер та на Близькому Сході.

На завершення Міжурядової конференції держав ЄС 1996-1997 років глави держав та урядів уклали новий Амстердамський договір від 17 червня 1997 року. Про значення Амстердамського договору . для майбутньої Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, а також для відносин між цією організацією та ЗЄС йдеться далі у цьому розділі.

Подальші кроки з впровадження Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (CFSP ) і Спільної європейської зовнішньої та оборонної політики (CESDP) були зроблені на наступних засіданнях Європейської ради, зокрема, в Кельні у червні 1999 року, в Гельсінкі у грудні 1999 року та у Лісабоні в березні 2000 року.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки орієнтується на комплексність і покликана охоплювати усі аспекти цих галузей. В Договорі про Європейський Союз, а також у відповідній Декларації країн - членів Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) передбачається, що ЗЄС є невід'ємним чинником у процесі розбудови Європейського Союзу, до того ж останній може звернутися до ЗЄС з проханням розробити і втілити рішення або заходи в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки, пов'язані з обороною. З метою досягнення послідовності у діях ЄС, ЗЄС та НАТО країнам-членам Європейського Союзу було запропоновано приєднатися до ЗЄС або отримати статус спостерігачів, а іншим європейським країнам, що входять до НАТО, - стати асоційованими членами ЗЄС.

Ухвалюючи ці заходи, керівництво Європейського Союзу наголосило на тому, що НАТО залишається основою колективної оборони його членів і продовжуватиме відігравати важливу роль у врегулюванні криз. Більше того, розвиток CESDP не відбуватиметься за рахунок зобов'язань країн-членів за статтею 5 Вашингтонського (Північноатлантичного) договору або статті V Брюссельського (ЗЄС) договору.

У Гельсінкі, в грудні 1999 року, на додаток до нових постійних органів та вищеописаних проміжних заходів, Рада виробила спільну Головну європейську мету щодо створення військових потужностей, готових до розгортання, і домовились виробити спільні цілі спроможності в галузях управління і командування, розвідки і стратегічних перевезень, які дали б можливість ЄС виконувати повний спектр "Петерсберзьких" завдань. Ці цілі будуть досягатись завдяки добровільним і узгодженим національним та міжнародним зусиллям.

Головна мета щодо розвитку європейської військової потужності потребує здатності швидко розгортати (протягом 60 днів) і утримувати принаймні рік оперативно потужні сили складом у 60 000 осіб.

Через три місяці в Лісабоні Європейська рада схвально відзначила той факт, що проміжні органи, про які йшлося в Гельсінкі, вже створені і розроблений процес досягнення головної мети та визначення національних внесків у досягнення вищезазначених цілей військової спроможності. Восени 2000 1 року заплановане проведення конференції, присвяченої внескам у досягнення цих цілей.

На засіданні Європейської ради міністрів в Санта Марія да Фейра, Португалія, в червні 2000 року керівники Європейського Союзу підштовхнули процес CESDP по ряду напрямів, особливо щодо домовленостей, яких має досягти Рада стосовно внесків третіх країн у врегулювання криз військовими засобами під егідою ЄС.

Ці домовленості стосуються деталей консультацій та/або участі європейських країн - членів НАТО, які не є членами ЄС, та інших держав, які є кандидатами на вступ до ЄС. Рада також погодилась з тим, що Росія, Україна та інші європейські держави, які залучені до політичного діалогу з Союзом, а також інші заінтересовані країни, можуть бути запрошені до участі в операціях під проводом ЄС. Рада вітала заінтересованість Канади в цьому контексті.

Більше того, Рада визначила принципи, на яких мають ґрунтуватись консультації та співпраця з НАТО. Зокрема, вона запропонувала створити 4 тимчасові робочі групи, які будуть займатись питаннями безпеки; цілей військової спроможності; деталей доступу ЄС до ресурсів і потужностей НАТО; вироблення постійних домовленостей щодо проведення консультацій ЄС - НАТО.