3. Становище театру

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко, А. Скибенко, О. Король, О. Бєляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, М. Шейко та ін. Серед театральних зірок виділялися такі майстри, як Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева, В. Добровольський, К. Лавров, Б. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов тощо. Справжніми майстрами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хоменко, Р. Хилько, В. Ковтун. [3]

У республіці збільшувалася кількість театрів (за 1965–1985 рр. з 61 до 89), поміж них дитячих та юного глядача – більше, ніж удвічі, хоча їх було ще вочевидь недостатньо для такої населеної республіки, як Україна. В театрах ставилися п'єси української драматургії, щоправда, лише ті, в яких не зачіпалися вади нашого суспільного життя. До таких сюжетів керівництво республіки ставилося вкрай вороже і забороняло їх. На сцені йшла також класика, твори письменників інших республік СРСР та інших країн. Заслуженою любов'ю глядачів користувалися такі майстри сцени, як Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальський, В. Добровольський, А. Роговцева, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко та ін.

Але вабили глядачів переважно столичні театри, а також театри Одеси, Харкова, Львова, тобто ті колективи, які славилися своїми виконавцями, професійно формували репертуар, сміливо ставили п'єси гостросюжетного характеру, що відповідали духовним запитам трудящих. У багатьох провінційних театрах вистави відбувалися не-зрідка при напівпорожніх залах, що свідчило про недостатній рівень акторської майстерності їхніх колективів, бідність репертуарів.

Разом із тим новаторство в театральному житті суворо дозувалося згори. Тому вечори й дискусії з приводу шляхів розвитку театру, організовані молодими митцями, зокрема Лесем Танюком, або замовчувалися, або шельмувалися. Його участь у роботі клубу творчої молоді не могла сподобатися ідеологічним наглядачам. Внаслідок цього митець змушений був залишити Україну й переїхати до Москви, де скоро став одним із популярних діячів театру. Його ім'я у всесоюзній пресі з'являється поряд з іменами М. Захарова, О. Єфремова та інших артистів-новаторів, прогресивних театральних митців. [2]

4. Визначні представники кіно та театру сер. 60-х – поч. 80-х років хх століття

Про злет українського кіноматографа заговорили за межами республіки й країни. Та його розвиток у цьому напрямі, якому не було аналогів у світі, в першій половині 70-х рр. було припинено, а його представники С. Параджанов, 10. Іллєнко, І. Миколайчук, Л. Осика зазнали гонінь. Як і К. Муратова, яка присвячувала свої фільми не дуже парадним сторонам нашого життя.

Найбільш моральних і фізичних тортур зазнав С. Параджанов, який на 15 років був відлучений од кіно. З них кілька років митець провів у в'язниці й на засланні. «У багнети» партійними функціонерами – делегатами XXIV з'їзду Компартії України був зустрінутий фільм «Білий птах з чорною відзнакою». Тільки присудження йому головного призу Московського міжнародного фестивалю в 1971 р. врятувало його творців від більш сумних наслідків. За в’язничними мурами опинився кінематографіст і письменник Г. Снєгірьов – один із тих, хто в 70-х рр. виступав за оновлення суспільства. [2]