2. Леонід Биков

Народився 12 грудня 1928 р. в с. Знаменське Слов'янського району Донецької обл. Закінчив акторський факультет Харківського театрального інституту. Актор Харківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка. Актор і режисер к/с "Ленфільм", актор і режисер к/с ім. Довженка. Заслужений артист РРФСР (1965). Народний артист Української РСР (1974). Держ. премія Української РСР (1977). Помер 12 квітня 1979 в Києві.

Режисерські роботи: «Як мотузочок не в’ється» (1961), «Зайчик» (1964), «Де ви, лицарі?» (1971), «В бій ідуть лише старі» (1973), «Ати-бати, йшли солдати» (1976). Більше 20 ролей у кіно, найвизначніші з яких: Лев Зайчик «Зайчик», комеск Титаренко «В бій ідуть лише старі», єфрейтор Віктор Святкін «Ати-бати, йшли солдати».

Фільм у «В бій ідуть тільки "старики"» продовжує розмову про подвиг, героїзм, вірність, братерство і дружбу людей різних національностей, про почуття прекрасного у радянської людини, її прагнення до краси, яке не згасло і знаходило прояв навіть у пору найсуворіших випробувань Великої Вітчизняної війни. Історія життя-подвигу молодих відважних льотчиків ескадрильї становить сюжетну основу фільму. Прибуття на передову випускників льотних училищ прискореного випуску, знаючих тільки зліт і посадку, цих необстріляних «жовторотиків», знайомство їх з фронтовими буднями, зі «старими» ескадрильї, яким по двадцять два – двадцять три роки, але які йдуть у бій, щоб захистити, відсунути небезпеку від своїх юних друзів, процес їх дорослішання, змужніння – все це епізод за епізодом розгортається в хвилюючу літопис становлення характеру.

Для Титаренко у виконанні Бикова, яскравому, достовірному, темпераментному, війна – явище, що проходить, а пісня, музика – вічні поняття, вони – душа солдата. Тому для нього так близькі і зрозумілі слова, весь образний лад, сам сенс улюбленої в ті суворі роки пісні : «Хто сказав, що треба кинути пісні на війні? Після бою серце просить музики подвійно!»

Биков малює Титаренко не тільки бойовим командиром, хорошим товаришем, веселим хлопцем, але, там де це потрібно, суворим, навіть нещадним до тих своїх друзів-однополчан, хто в якусь мить злякався, вийшов з бою, залишивши товариша, не прикривши його собою.

Монтаж сцен фільму з документальними кадрами, знятими військовими операторами під час боїв за Дніпро, досягає високого ступеня переконливості. Авторам вдалося зобразити «щоденну» війну.

Фільм побудований так, що глядачу здається, що він бачить художнє втілення кінодокументів, а не звичайний художній фільм. Ми бачимо те, що насправді траплялося, хоча й нечасто, але в той же час і не було винятковим явищем. Цей фільм присвячений тим, хто в період війни піднявся в небо, але не повернувся назад... [4]

Висновки

У роки «застою» у СРСР розгортається нова частина боротьби проти національної української культури. Знищувались українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів.

з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями.  Виникло "українське поетичне кіно" – унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об'єднати творчі зусилля.

Так само як і кіномистецтво, театр перубає під суворим контролем апарату влади, що не заважає вийти на українські та світові підмостки таким метрам театру як: Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева, В. Добровольський, К. Лавров, Б. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов, які вивели вітчизняний театр на світовий рівень.

Можна зробити висновок, що в мистецтві періоду сер. 60-х – поч.. 80-х відбувались позитивні й досить значні зрушення, які гальмувались владою: попри тиск бюрократизму українського кінопроцесу та театру більш послаблених 1960-х та часів суворішої брежнєвської реакції в 1970-80 рр. українське мистецтво дає світу велику кількість вражаючих кінострічок та театральних досягнень, виживає та дає поштовх для початку національного відродження другої половини 80-х років, в якому попередня політика ідеологічного диктату, русифікації, обмеження української культури відходить у минуле.