2.2. Формування прихильності в прийомних дітей як фактор благополучного розвитку особистості

Діти не можуть нормально розвиватися, якщо між ними й дорослими, які про них піклуються, не існує прихильності. Від прихильності залежить не тільки здатність знаходити майбутніх друзів, але й розвиток совісті, здатності логічно мислити та справлятися з розчаруванням, страхом і стресом, одним словом, порушується процес соціалізації.

У тлумачному словнику С. Ожегова прихильність визначається як відчут– тя близькості, засноване на відданості, симпатії до кого–небудь, наприклад, прихильність до сім’ї. Первинна прихильність виникає в дитини до матері, пізніше – до інших вихователів. Вивченням проблем виникнення та формування прихильності, а також наслідками її відсутності займалося багато вчених у галузі педагогіки й психології. Авторами теорії прихильності історично прийнято вважати Дж. Боулбі та М. Ейнсворта, відомих англійського та американського психологів, психоаналітиків, фахівців у галузі психології розвитку, психології сім’ї. Своїми дослідженнями вони довели, що немовля потребує тривалого догляду матері або особи, яка замінює та здійснює первинний догляд [1, с. 308].

Серед відомих вітчизняних психологів С. Л. Рубінштейн розглядав взає– мовідношення емоцій і потреб, емоцій і діяльності, а також вивчав види емоційних переживань. Він представляв людину як суб’єкта практичної й теоретичної діяльності, який переживає те, що з ним відбувається, та ста– виться певним чином до того, що його оточує. Переживання цього ставлен–ня людини до навколишнього середовища становить сферу відчуттів або емоцій [1, с. 308]. О. М. Леонтьєв уважав, що перша передумова всякої діяльності є суб’єкт, який володіє потребами. Наявність у суб’єкта потреб– така ж фундаментальна умова його існування, як і обмін речовин. Предмет потреби – матеріальний або ідеальний, реально існуючий або даний тільки в уявленні – він називає мотивом діяльності [1, с. 308].

Формування прихильності – процес тривалий, і починається він з раннього віку. Розглянемо приклад новонародженого. Коли грудні діти відчувають голод, який заподіює їм незручності й неприємні відчуття, вони виражають свою потребу криком. Коли дитина нагодована, сита, її потреба задоволена, вона знову відчуває себе спокійно до тих пір, поки не відчує нову потребу, наприклад, потребу зміни пелюшок. Тоді потреба знову буде виражена, потім задоволена, після чого дитина знову буде спокійна. У міру того, як потреби з’являються й задовольняються, у дитини розвивається відчуття довіри й прихильності до людини або людей, які задовольняють її потреби. Цей цикл повторюється протягом усього людського життя. Коли в силу обставин дитина втрачає об’єкт прив’язаності, з яким пов’язане інстинктивне відчуття безпеки та спокою, вона відчуває тривогу, гнів, який є проявом недостатньої або не захищаючої прихильності. Гнів у цьому випадку може несвідомо використовуватися з метою утримати людину, яка надає допомогу, а також як захист відносин, які значущі для розгніваної людини. Гнів, направлений на особу, яка надає допомогу людині, говорить про помилки, допущені при наданні допомоги .

Особливо тема прихильності актуальна для характеристики батьківсько–дитячих взаємин, що формуються в прийомних сім’ях, сім’ях, де є опікувані діти, та при всиновленні. Коли родина наважується прийняти дитину–сироту, вона стикається з двома проблемами: перша – дитина не відчувала міцної прив’язаності, і батькам доведеться вирішити непросто завдання її створення; друга – дитина раніше відчувала міцну прив’язаність, і тепер батьки повинні підтримати її в тому, щоб вона перенесла цю прив’язаність на нових, незнайомих їй людей. Проблеми прив’язаності можуть бути спричинені затримками розвитку, відсутністю любові та приязні, обіймів, суперечливого чи відстороненого від батьків поводження, лютої та агресивної поведінки або дуже негативної поведінки, яка потребує контролю, тривогою з приводу відсутності батьків або тривалої з ними розлуки та інше. До інших факторів, що впливають на процесс формування прив’язаності, належать:

–період, протягом якого дитина піддавалася неадекватному вихо-

ванню;

–період внутрішньоутробного розвитку;

–індивідуальні особливості дитини.

У прийомних родинах процес формування прив’язаності ускладнюється тим, що діти–сироти, які багато чого вже пережили, у тому числі насилля, можуть виражати свої потреби через проблемну поведінку. Прийомним батькам треба з розумінням ставитися до вибухів гніву, можливих нічних кошмарів, неслухняної поведінки, відмов робити те, про що просять, симулювання хво– роб та інших відкритих форм негативної поведінки прийомних дітей, що слу–жать для вираження гніву, страху, зневіри й самотності. Головне завдання батьків – навчитися заповнювати емоційні потреби дитини й у той же час контролювати її негативну поведінку. На додаток до цих форм поведінки діти–сироти можуть здаватися відстороненими або може створюватися враження, що вони байдужі до прийомних батьків.

Для того, щоб створити коло прив’язаності, батькам необхідно заповни-

ти прогалини в емоційному розвитку дитини, поновити невідчутний зв’язок між дитиною та батьками (у першу чергу з мамою). У цьому разі можливе повернення до тих дій, які задовольняли б потреби новонародженої дитини (особливо, якщо прийомна дитина молодшого віку). Усвідомлене повернення до годування з пляшечки дає можливість тримати дитину на руках та підтримувати контакт очей, що є досить важливим для формування прив’язаності. Обійми, дотики допомагають дитині, у якої з раннього дитинства пригнічені сенсорні рецептори через відсутність або недостатню емоційну чутливість, розвинути тактильне сприйняття світу. Але це непростий процес, який потребує дуже уважної й делікатної поведінки, бо дитина, яка відчула насилля, може закритися, злякатися, тоді це вже можливо здійснити безпосередньо в грі, коли і дорослі, і дитина розслаблені та отримують задоволення від спільних дій [2, с. 168].

Психологи радять прийомним батькам для того, щоб сформувати при-хильність у дитини:

– розповісти про членів своєї сім’ї (її інтересах, діяльності, правилах, обов’язках, відносинах);

–розповісти про школу (розташування, транспорт, стосунки з іншими дітьми);

–поговорити про зустрічі з її друзями та з усіма, хто для неї важливий;

– розповісти про те, що важливо ставити питання, оскільки, щоб пізнати когось, потрібний час, і чим більше ти знаєш про нього, тим тобі простіше; показати, що потрібно робити, якщо він, наприклад, голодний або хворий;

–пояснити сімейні правила щодо особистого простору;

– постійно повторювати, що цей будинок безпечний для дітей, що в ньому ніким не нехтуватимуть, нікого не битимуть, не доторкатимуться неприпу–стимим чином, не будуть домагатися, турбувати або обзивати [3].

У процесах діяльності, пізнання навколишньої дійсності й себе, спілку–вання з дорослими й однолітками дитина переживає різноманітні емоції й почуття, виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що з нею відбувається. Ці переживання утворюють сферу емоцій і почуттів, які є формою відоб–раження дійсності, наслідком задоволення або незадоволення потреб. Емоційність є основою психофізіологічною особливістю дитячого віку. Її вікові зміни зумовлюють своєрідну поведінку дітей на різних етапах їх розвитку. Велике значення для нормального психічного розвитку її життєдіяльності має емоційне благополуччя, яке залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. На перебудову психічних процесів, формування довільної поведінки впливає воля дитини. Найсильніше і найважливіше джерело переживань дитини – її взаємини з іншими людьми. Якщо дорослі ласкаво ставляться до неї, визначають її права, виявляють увагу, то в неї переважає бадьорий, життєрадісний настрій, вона переживає емоційне благополуччя – почуття впевненості, захищеності, яке сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню в неї позитивних якостей, доброзичливого ставлення до людей. Різні ставлення до дитини викликають у неї відповідні почуття – радість, гордість, співчуття, страх,

образу, гнів, заздрість та ін. [4, с. 308].

Американські вчені, зокрема Віра Фальберг, яка займається проблемами родин, що всиновили або прийняли (взяли під опіку) дітей–сиріт, для зміцнення прив’язаності рекомендує батькам таку систему методів, яка скла-

дається з трьох циклів.

Перший цикл – розрядки, який заснований на розумінні того, що почуття довіри, безпеки й прив’язаності підсилюється, коли дорослі, які виховують дитину, послідовно й багаторазово заповнюють її потреби. Наприклад, дитина злиться й плаче, відображаючи стадію напруги та збудження. Вихователь утішає дитину, задовольняючи її потреби. Вона заспокоюється, що зменшує напругу й сприяє стану її задоволеності. Батьки переживають почуття впевненості й радості, тому що вони гарно дбають про дитину. Гарні

почуття підкріплюють один одного. Такий цикл напруги–розв’язки здорових

взаємин між дитиною й батьками повторюється багато разів щодня. Цикл залежить від вираження дитиною своєї потреби.

Наступний цикл – позитивної взаємодії. У цьому циклі прийомні батьки ініціюють емоційні й соціальні включення, наприклад, у спільну ігрову або трудову діяльність, дитині це повинно сподобатися, тоді вона відкриється для наступних взаємин з прийомними батьками. У всіх членів родини підви–щується почуття самооцінки, і вони мотивовані продовжувати взаємодію. Такий тип відносин значно поліпшує процес формування прив’язаності. Багато прийомних батьків мають хибну думку, що дитина повинна зробити «перший крок» у формуванні прихильності до сім’ї. У випадку прийняття дитини–сироти в сім’ю через нестачу довіри та двоякі відчуття з приводу но–вих прив’язаностей, роблять перший крок з її боку неможливий. Прийомним

батькам потрібно заохочувати дитину, постійно ініціювати соціальні взаємодії з нею, не очікуючи, що дитина зразу буде відповідати взаємністю.

Третій метод, що рекомендує Фальберг, — це розвиток приналежності. Він допомагає дитині асимілюватися (змінюючись, стати схожою на вподобання батьків) до родини й відчути себе її частиною. Цей метод також допомагає батькам бути впевненими, що в них є повне право виховувати дитину як свою власну. Приналежність формується через дії, що мають символічний характер, і говорять про прийняття дитини в життя родини. Існує низка засобів, спрямованих на розвиток приналежності:

1) сфотографувати всю родину разом з дитиною й відіслати цю фотографію тим родичам, яких дитина регулярно відвідує;

2) дати можливість дитині підписувати вітальні листівки;

3) розіслати родичам і друзям повідомлення про те, що до родини приєднався ще один її член;

4) помістити «Книгу життя дитини» до інших сімейних фотоальбомів;

5) розповісти дитині про старі сімейні традиції, додати до них традиції, які дитина можливо пам’ятає зі свого минулого; залучати дитину до розвитку нових сімейних традицій, які є досить ефективними в розвитку прив’язаності

та формуванні почуття приналежності;

6) усією родиною посадити дерево або квітковий кущ, щоб відзначити прийняття дитини й символічно показати, «як посадили» дитину в родину;

7) дати дитині завдання доглядати за посадженими рослинами;

8) планувати разом з дитиною відпустку, свята та інше, щоб показати дитині, що вона є невід’ємною частиною майбутнього родини [5, с. 105 – 106].

Відповідно до теорії прихильності, сформульованою Д. Боулбі та М. Ейнсвортом, найважливіші параметри батьківського становлення – це ніжність, турбота, чутливість до потреб дитини, надійність, забезпечення безпеки, передбачуваність, послідовність. Батьківсько–дитячі стосунки, які в цій теорії називаються прихильністю, включають дві протилежні тенденції. Одна з них – прагнення до пізнання, ризику, ситуацій, що хвилюють, а інша – до захисту й безпеки. Перша спонукає дитину до відділення від батьків і прагнення в зовнішній світ, друга повертає її назад у сім’ю. Уміння батьків адекватно заохочувати ці тенденції визначає корисність батьківського ставлення для розвитку дитини. Дослідження деяких сімей показують, що значне переважання в сім’ї однієї тенденції над іншою може стати причиною девіантної поведінки дитини [6].

У структурі батьківсько–дитячих стосунків виділяють сукупність батьківського емоційного ставлення до дитини, сприйняття ними дитини й способів поведінки з нею, те, що в психології називається установка батьків (О. С. Сермягіна, Т. Ю. Соловйова, Т. І. Димнова).

Для позначення установок батьків, які не пов’язані з конкретною дитиною, а характеризують ставлення до дітей узагалі, О. С. Сермягина використовує термін «стилі виховання» або «батьківські стилі». Важливо, щоб у сім’ї стилі виховання у батьків збігалися, взаємодоповнювали або, принаймні, не суперечили один одному. Суперечності у виховних позиціях батьків призводять до виникнення міжособистісних конфліктів між ними, порушуючи реалізацію сім’єю її виховної функції, знижуючи потенціал сім’ї як інституту соціалізації [7].

Результатом прив’язаності дитини–сироти до прийомної сім’ї, а сім’ї до дитини є виникнення відносин, які ґрунтуються на довірі. Через довіру виявляється повага до особистості. Адже, якщо батьки вірять у чесність, доброту, відповідальність дитини, вірять у те, що вона здатна подолати труднощі, виправити поведінку, то ця віра надає дитині наснаги, окрилює її, і вона прагне до того, щоб виправдати цю довіру, стати кращою, такою, як її бачать. Особливо це актуально для дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, про яких у більшості нашого населення склалися стереотипні, не досить позитивні установки. Звичайно, що деякі діти з інтернатів та притулків дійсно мають досвід крадіжок (часто завдяки цьому вони забезпечували себе їжею та необхідними речами для виживання, коли були безпритульними або росли в сім’ях, де батьки не турбувалися про них та про задоволення їхніх потреб), але сирітство не повинно стати приводом для стигматизації та навішування ярликів. Інколи недовіра викликає образу, озлоблення, упертість, небажання виправляти помилки та недоліки, робить дитину жорстокою до інших, провокує її на те, щоб зробити що–небудь «на зло» батькам або іншим дорослим, а також сприяє тому, що в дитини формується занижена самооцінка, яка вкладається в зміст «усе одно нічого не вийде» або «я нічого не вмію, ні до чого

не здатна». Прийомними батькам слід пам’ятати, що довіра сприяє самовихованню, самовдосконаленню особистості, а відверті, довірливі стосунки між батьками й дітьми сприяють створенню найбільш сприятливого для їх розвитку морального клімату в сім’ї [8, с. 108].

Таким чином, ствердження, що найближчим соціальним оточенням дити– ни є сім’я, яка тривалий час найвідчутніше впливає на формування особис–тості дитини, можна прийняти як безперечне. Адже особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється залежністю життя й благополуччя дитини від піклування й допомоги дорослих людей, які її виховують. Але найбільше нас цікавить прийомна родина, яка виконуючи психотерапевтичну функцію, у процесі міжособистісних стосунків, здатна заповнити наслідки відсутності прихильності, пов’язаної з ранньою розлукою дитини та її матері.