На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії.

Духовенство. Православне духовенство в Російській .Імперії було важливою політичною і економічною силою. Воно було звільнене від особистих податків, тілесних по­карань тощо.

Разом с тим держава заборонила духовенству займатися торгівлею та промислом, а також володіти землями, на яких проживали кріпаки.

За Олександра І боротьба православної і католицької та уніатської церков призупинилася.

У 1839 році було проголошено "акт злуки" уніатів із православними. Уніатська Церква б ме­жах Російської імперії була ліквідована.

Свобода вірування була поновлена Маніфестом 17 жовт­ня 1905 року, який став значним кроком у розвитку все­російської демократії.

Українська Церква стала частиною Російської православної Церкви.

У другій половині XIX ст. помітно набула сили русифі­кація Української Церкви. Синод заборонив проповіді українською мовою, українську вимову в богослужінні. Заборонялося будувати церкви в українському стилі і вжи­вати його при малюванні ікон, дотримуватись звичаїв, які відрізняли українське богослужіння від московського.

Міське населення (міські обивателі). У першій поло­вині XIX ст. міське населення України зросло у 2,5 раза. Міщани складали найбільш численну групу жителів міст — 71,5 відсотка. Окрім них, тут проживали купці, духо­венство, поміщики і робітні люди.

Міщани сплачували більшу частину податків. У 1832 році їм було надано право переходити до купецтва.

Робітні люди стояли поза міськими станами. Це були вільнонаймані робітники, ознаками яких були: відсутність власного житла і постійного місця проживання. Джерело існування робітників — праця по найму. Фактично ця частина міського населення була юридичне безправною.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів було зубожіле селянство, яке, вливаючись у велику машинну промисловість, повністю поривало зв'язки з землею.

Умови життя та праці робітників в країні були дуже важкими. Передусім не існувало законів, яки­ми б регулювалася тривалість робочого часу, який продовжувався 12—13 годин, а на деяких підприємствах навіть 15—16. Заробітна плата була вкрай низькою.

Широко використовувалася жіноча і дитяча праця. Ли­ше у 1882 році були видані "Правила про роботу малолітніх на фабриках, заводах і мануфактурах", за якими забороня­лась праця на підприємствах дітей до 12 років, а підліткам дозволялося працювати не більше восьми годин на добу.

Селянство (сільські обивателі).

До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту. Ука­зами 1800, 1804, 1808, 1828 років завершується юридичне закріпачення селян України.

Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни.

Кріпосні селяни.. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.

Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральни­ми і грошовими поборами: селяни мусили возити поміщи­кам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мос­ти, збирати ягоди, гриби тощо. Крім того, кріпаки мали сплачувати подат­ки державі.

Державні селяни

Правове становище було кращим, ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними, користувалися казенною землею.

Державні селяни набували статусу військових посе­ленців, їхнє життя жорстоко регламентувалося.