Боротьба за український театр
Пише та ставить п'єси українською мовою. У травні 1876р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою після чого аматорський гурток занепав. У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорилося, атмосфера. З'являються примірники підпільної преси: спочатку газета «Земля і воля», а далі, з поділом народницької партії, відповідно газети «Народна воля» і «Чорний переділ». Поширюються твори Чернишевського, Добролюбова, Островського. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка.
«Наталка Полтавка». Тип конфлікту
Конфлікт «Наталки Полтавки» в основному має соціальний характер. Хоча Наталка й не кріпачка, але драматична ситуація, в яку вона потрапляє, зумовлена соціальною нерівністю. Наталка любить бідного парубка Петра, а її сватає багатій возний. Конфлікт цілком життєвий, відображений у численних українських народних піснях:
Не там щастя, де багаті люди,
Як злучаться по любові, то все мило буде…
Ой ти, багачу, я тебе добре знаю,
Не сватай мене, бо я волів не маю.
Сюжет п’єси Котляревського розкриває життєву драму бідної дівчини в експлуататорському суспільстві. Наталка змушена придушувати в собі почуття до бідного парубка і, щоб підтримати свою зубожілу матір, дає згоду на одруження з нелюбом. За традицією комічних опер п’єса закінчується щасливою розв’язкою, але весь зміст твору був протестом против соціальної несправедливості.
П’єса названа «Наталка Полтавка» (інший варіант «Полтавки»). У центрі її Котляревський поставив просту, трудящу селянську дівчину, показавши її духовну красу розум, чесність, свідомість своєї людської гідності.
Кажучи претендентові на її руку — возному: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду»,’— вона не заздрить на багатство і відмовляється від таких «пристойних» женихів, як тахтаулівський дяк, підканцелярист Скоробреха та возний. Наталка — людина глибоких почуттів; вірно кохаючи Петра, вона серйозно, з розумінням відповідальності погоджується на вимушений шлюб. Душевний конфлікт її полягає в тому, що в її серці борються почуття любові до Петра і бажання заспокоїти, догодити матері.
Серцем відчуваючи соціальну нерівність, що існувала в тодішньому суспільстві, Наталка рішуче відповідає на залицяння возного: «…Знайся кінь з конем, а віл з волом… Шукайте собі, добродію, в городі панночки». Вона не ставить себе нижче возного, не вважає за честь для себе сватання цього пана. Горда Наталка відхиляє його залицяння, розуміючи, яким буде становище бідної селянки — дружини пана: «У пана така жінка буде гірше наймички… Буде крепачкою…» У цьому виявляється велике благородство жінки з народу, яка не продає своєї волі за гроші. В поведінці Наталки виявляються також природний розум, ініціативність, рішучість у складні моменти життя.
3. Образ Наталки й Терпилихи.
Образ Наталки, зовні простий, справді є досить складним, що розкритий у русі, в дії, в суперечностях. Це жива, реальна людина.
Прихід виборного як свата возного ставить Наталку в дуже важке становище. Пообіцявши матері вийти заміж за багатого, вона змушена зломити свою волю і погодитися на заручини з возним. Коли ж повертається Петро, Наталка знаходить у собі сили порушити цю обіцянку. Вона не лякається погроз возного, підбадьорює Петра і, зрештою, добивається свого щастя.
Як бачимо, характер Наталки психологічно вмотивований, переконливий, реалістичний в основі своїй.
Гідною парою їй, за задумом автора, мав бути Петро — сирота, наймит, заробітчанин. І йому властиві благородні риси характеру — вірність, чесність, правдивість, щира, самовіддана любов. Але порівняно з Наталкою образ Петра не такий виразний. У перших двох картинах першої дії про нього йде мова тільки в репліках Наталки, Терпилихи й виборного. На сцені Петро з’являється тільки в другій дії. В образі Петра є типові, реалістичні риси. Це бідний парубок, приймак, який змушений був піти па заробітки в далекі краї. Разом із тим його поведінці властиві не зовсім природні риси: надмірна самопожертва, легкість, з якою він відмовляється від особистого щастя в ім’я нібито добробуту Наталки.
Терпилиха Мати Наталки, Горпина Терпилиха, — бідна вдова, знедолена жінка-селянка, яка на своєму віку зазнала багато горя. Чесна, працьовита, добра і тиха, вона виховала Наталку людиною з почуттям самоповаги і гідності. Гірка доля і нестатки змінили її розуміння про людське щастя, яке вона почала вбачати лише у заможному житті. Тому Терпилиха прагне зробити все можливе, щоб хоч дочка не поневірялася в злиднях, як вона. Мати хоче, щоб Наталка якнайшвидше вийшла заміж. Вона ладна бачити зятем будь-кого — чи дяка, чи волосного писаря, чи підканцеляриста Скоробрешенка, які вже сваталися до Наталки. Багатий зять для неї — єдиний вихід із злиднів, у яких вони опинилися. Терпилиха сама каже Наталці: «Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати». Тому повідомлення виборного, що возний вподобав Наталку і хоче з нею одружитись, зустрічає з радістю: «Я душею рада такому зятеві». Терпелиха любить Петра, але зичить доньці щастя: «А лучче, якби ти була мені покорна і мене послухала... Прошу тебе, викинь Петра з голови — і ти будеш щасливою...». До того ж Петра не було чотири роки, і вона не мала впевненості, що він взагалі повернеться. Тому Терпилиха! застерігає Наталку: «Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює». Коли Петро повернувся, Терпилиха зустрічає його неприязно, адже боїться, щоб Наталка не передумала виходити за заможного жениха, який до того ж є представником влади. Рушники вже подані, а відмовити у такій ситуації — означає піти проти вікових традицій, поламати «закон». Тому вона підтримує возного і каже Петрові, що він зайвий: «І відомо — линіній, коли не в час пришов хати холодити». А коли возний після Наталчиної відмови ще погрожувати тюрмою почав — Терпилиха одразу у всіх бідах звинувачує Петра, отого «шибеника», «пройдисвіта» і «голодранця». Але Терпилиха любить Петра, і вже на початку його монологу її серце відтаяло, і вона схаменулася: «Добрий Петро! Серце моє проти волі за його вступається!» І хоч це сказала вона «набік», проте злам у її серці стався. Цей злам і став вирішальним для щасливої розв'язки — благословення Наталки з Петром на шлюб.