Розділ 1 Загальні засади набуття права власності

Глава 1.1.

Сутність та значення набуття права власності

Правове становище особи як власника має величезне значення для численних правовідносин, в яких вона перебуває або до яких намагається вступити. Не менше значення приділяється тому, коли саме особа стає власником, з чого випливають декілька аспектів:

1. способи та підстави набуття права власності;

2. момент виникнення цього права;

3. оформлення прав тощо.

У поясненні наведеного є нагальна потреба, що зумовлюється таким.

По-перше, особа як власник має відповідні права, набуває різних можливостей, а відтак, і переваги, які надаються їй цим правом. Отже, по-друге, це впливає на різні ситуативні комбінації, які мають розв’язуватися на користь титульного власника порівняно з іншими особами, які можуть претендувати на це саме майно. З іншого боку, по-третє, власник набуває й обов’язків («власність зобов’язує» – ст. 13 Конституції України, ч.4 ст. 319 ЦК), що проявляється у необхідності піклування за своє майно, несення у зв’язку з цим певних витрат по підтриманню його в належному стані (ст. 322 ЦК). Це здійснюється власником не тільки в своїх інтересах. По-четверте, належний стан права власності у суспільстві обумовлює стабільність цивільних правовідносин, сприяючи тим самим стійкості політико-економічної ситуації, цивільного обороту і ясності правового становища окремих суб'єктів; титул власника входить до загальноправового (міжгалузевого) поняття «статус» і враховується у відносинах, регульованих нормами інших галузей права¹, приватних та публічних інтересах. По-п’яте, набуття особою права власності, а значить, і статусу власника збільшує склад його майна, що позначається на його участі в цивільних правовідносинах. Останнє, в свою чергу, тягне за собою додержання і приписів публічного права та пов’язано з функціями державних органів, які забезпечують стягнення податків. По-шосте, власник несе ризик випадкового пошкодження або знищення майна (ст. 323 ЦК). По-сьоме, він відповідає і за спричинення шкоди його майном іншим особам, тобто визначення момента набуття права власності безпосередньо пов’язано із захистом прав як кредиторів, так і самого власника. По-восьме, в останньому випадку може йтися про захист речових прав речовими позовами. Стверджується, що визначити власника означає встановити засоби правового захисту його інтересів².

Напевно, можна навести й інші аспекти значення набуття права власності, але і зазначені вище переконливо свідчать про його вагоме значення.

Отже, характеристика права власності не можлива без аналізу його набуття. Це випливає із абсолютно вірного по суті і важливого для сприйняття як орієнтира твердження про те, що суб’єктивні права «являются индивидуальными правами как по субъекту, так и по условиям своего возникновения, а также различаются в зависимости от объекта»³. Утім, не завжди розуміється значущість цього твердження і, більше того, іноді навіть складається його удаване розуміння. Прикладом цього може слугувати вислів про те, що набуття права власності – це і є суб’єктивне право учасника пра­вовідносин⁴. Звичайно, що це не так, але для повного та всебічного уявлення про сутність феномену набуття права власності слід піддати ретельному аналізу численні юридичні факти і фактичні дії, завдяки яким у особи виникає це право. Складність цього завдання підвищується тим, що всі аспекти набуття права власності, як писав С.А. Хохлов, спеціально регулювати надто важко і в жодній законодавчій системі вони безпроблемно не регулюються. Однак численні нюанси набуття права власності слід спеціально відрегулювати для того, аби люди могли, спираючись на закон, вважати себе власниками, оскільки майно набуте ними на підставах, прямо передбачених законом¹.

«Набуття» і «виникнення» права власності. Особа стає власником за наявності певних умов та юридичних фактів, установлення яких є немаловажливим для з’ясування того, чи виникло у особи право власності. Утім, сам по собі термін «набуття» права власності, що використовується в ЦК, породжує певні роздуми щодо своєї сутності. З цим терміном асоціюється процес, тобто система дій. У свою чергу, ці дії і є юридичними фактами, які зазвичай належать до підстав (наприклад, виявлення майна) та способів (наприклад, заволодіння майном, його передання іншими особам тощо).

При цьому використовується термін «правонабуття», який можна розглядати дещо інакше – як результат, котрий склався вже після процесу, тобто низки юридичних фактів з набуття права власності. Але і в цьому разі очевидна його пов’язаність з тими фактами, накопичення яких привело до цього результату.

Деякі вчені намагалися дослідити саме правонабуття², хоча визначити його як окрему правову категорію навряд чи можливо. Останнє розглядається тільки крізь призму понять його підстав та способів, які й пояснюють правову сутнісь набуття права власності і при цьому пов’язані з ним як окреме та загальне.

Визначаючи сутність набуття права власності, можна вказати на те, що воно являє собою певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти. Серед юридичних фактів, які входять до його складу, є ті, що становлять підстави, а є ті, що становлять способи набуття права власності. Накопичення таких юридичних фактів триває у часі і тому складається враження про набуття як про процес. Натомість набуттям є результат цього процесу. Одразу зробимо застереження, що в науці цивільного права питання співвідношення понять «підстави» та «способи» набуття права власності є вельми непростим і аналізуватиметься окремо в главі. 1.2. Утім, необхідність наведення позицій науковців, які оперують цими поняттями, вимушує нас поки що користуватися терміном «правонабуття» як таким, що має нейтральний характер і не впливає на змішування або підмінення підстав та способів набуття права власності.

Правонабуття як процес та як результат тісно пов’язане з такими категоріями, як «присвоєння», «привласнення», «придбання» та «виникнення».

Термін «присвоювати» складається з двох частин: «при» та «свій», де «при» свідчить про динаміку дії (чи події), результатом якої стане приналежність, а «свій» являє собою саму приналежність. Схожим з присвоєнням за змістом є поняття привласнення. Будучи «моєю», річ стає «власною». Таким чином, присвоєння та привласнення, будучи економічними категоріями, є способами набуття права власності та усвідомлюються як певний процес, у результаті якого право власності набувається та/або виникає.

Утім, поняття «присвоєння» використовують і правники для характеристики права власності. Наприклад, В.П. Камишанський визначає власність як суспільні відносини, що полягають в присвоєнні матеріальних благ особою, яка ставиться до них як до своїх, та відстороненості цих самих благ від усіх інших¹.

Уявляється само собою зрозумілим, що, набуваючись суб’єктом цивільно-правових відносин, право власності виникає. Чи, наприклад, завдяки привласненню має місце набуття права власності. Адже, якщо присвоєння та привласнення є категоріями насамперед економічними та ширшими за змістом, то набуття і виникнення мають суто правовий характер і притаманні цивільному праву. Обидва ці терміни використовуються в літературі². Звідси є сенс у зіставленні таких понять, як «набуття» та «виникнення» права власності.

Термінологічна визначеність у цьому питанні має певне значення, оскільки впливає на рівень правового регулювання, яке вимагає однозначних і ясних термінів. Недаремно свого часу ще французський філософ Декарт писав: «Употребляйте правильно слова и вы избавите мир от половины недоразумений», а Вольтер наголошував: «Прежде чем спорить, давайте договоримся о терминах».

Тому для виявлення співвідношення понять «набуття» та «виникнення» права власності потрібні критерії, які б надали підстав для відповідних тверджень. Цими критеріями є насамперед необхідність розкриття сутності того чи іншого явища за допомогою відповідного поняття з максимальною точністю. Потребується і врахування логічного зв’язку певного явища з суміжними категоріями та його місця серед подібних явищ. Нарешті, використання того чи іншого терміна має розкривати всі конститутивні ознаки явища, тобто всі його істотні прояви в реальності. Іншими словами, поняття повинне охоплювати всі межі явища в реальності.

З приводу співвідношення означених понять існують три різні підходи.

1. Перший підхід полягає в тому, аби не виокремлювати поняття набуття та виникнення права власності, розглядаючи їх як синоніми³. Однак, як видається, виникнення – це початок існування будь-якого суб’єктивного права. З виникненням права власності з’являються відповідні правовідносини, в яких воно реалізується, – речові, тобто це є вже іншим етапом існування права. Разом із тим виникненню права передує ще щось і це породжує запитання: завдяки чому це сталося? Відповісти на нього без оперування категоріями «підстави» та «способи» неможливо. Відтак, ми вимушені вторгнутися до певних дій особи (виявлення, створення речі, укладення договору та ін.), спрямованих на виникнення у неї права власності. Зазначене охоплюється поняттям «набуття права».

2. Тому логічно, що набуття приводить до виникнення права власності, а отже «набуття» ширше за «виникнення». Таку позицію займає В.К. Андрєєв² і вона видається найбільш виваженою.

3. Навпаки, на думку Є.А. Суханова та В.П. Грибанова, поняття «виникнення» та «набуття» співвідносяться як загальне та особливе³, що, на наш погляд, не може бути підтримане, оскільки не відповідає тим логічним міркуванням, які були наведені вище.

Можна до цього аспекту підійти і дещо з інших позицій. Так, коли йдеться про набуття права власності, це припускає (передбачає) вольовий момент, тоді як виникнення права виступає результатом цього прояву волі. Виникнення права залежить від дій суб’єкта або подій, а набуття і є дією, процесом. У такому разі можна стверджувати, що якщо особа стала власником на підставі волевиявлення шляхом здійснення власних дій, то вона набула право, а якщо у відсутність волі особи, яка стає власником, то право власності у неї виникло, оскільки особа в даному випадку не здійснювала ніяких дій, спрямованих на набуття права власності.

Термін «придбання» та утворені від нього («придбати» та ін.) використовується у 27 статтях ЦК і в переважній більшості це стосується випадків відплатного «придбання». Лише іноді цей термін використовується для позначення виникнення цивільних прав та обов’язків незалежно від підстав (наприклад, ч. 2 ст. 48 ЦК). Натомість термін «набуття» є загальновживаним у тексті ЦК не тільки стосовно права власності, а й для позначення виникнення цивільних прав та обов’язків і в основному незалежно від підстав. Цей термін та утворені від нього («набувач», «набувати») використовується у 110 статтях ЦК, причому в абсолютній більшості випадків – саме у наведеному значенні. Лише як виняток термін «набуття» позначає виникнення цивільних прав та обов’язків на відплатних підставах (наприклад, у п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК, в якій йдеться про переважне право набуття відчужуваної частки у складеному капіталі командитного товариства).

Виникнення і припинення права власності. Ще одним із важливих аспектів дослідження набуття права власності є співвідношення понять «виникнення» і «припинення» цього права. Так, відомо, що набуття права власності в однієї особи сполучається з припиненням права власності у іншої особи¹. Це так і в більшості випадків первісного набуття права власності (крім тих випадків, коли річ не належала ще нікому).

Тут треба враховувати два аспекти. Перший: зв’язок понять виникнення і припинення права власності; другий: як це пов’язано з правонаступництвом.

З цього приводу слід зазначити таке. Право власності існує як певна правова категорія, що тісно пов’язана з реальними об’єктами, – речами, внаслідок чого воно піддається певним природним законам, хоча як ідеальний феномен має істотну специфіку. Перше проявляється у тому, що так само, як і з речами, можна спостерігати схожі процеси з правом на них: виникаючи, право власності припиняється, і навпаки – припиняючись, воно виникає. Ця властивість походить із природного закону влучно сформульованого М.В. Ломоносовим: нічого нікуди остаточно не зникає; якщо десь щось зменшується – в іншому місці додається, і навпаки.

Тому, якщо у речі є власник, то з припиненням у нього права на цю річ, звісно, може і має виникнути право в іншої особи. Це випливає із загального правила про тісний зв’язок речі і права на неї. Утім, тут є винятки і особливості. Залишимо осторонь випадки, коли право власності може виникати вперше тоді, коли власника речі взагалі не було, бо не було самої речі (наприклад, коли її створено або йдеться про плоди чи про об’єкти дикого тваринного світу, оскільки вважається, що останні, на відміну від об’єктів світу дикорослинного, перебувають у стані природної свободи та не можуть належати нікому, навіть державі¹). Вкажемо на ті, що стосуються такої правової ситуації, коли річ існувала, а право на неї у особи зникло і ні у кого не виникло. Це трапляється при знищенні речі (добровільно чи навпаки, наприклад, контрафактної продукції). Це пов’язано знов-таки зі зв’язком речі та права: немає речі – немає і права на неї.

Але існують і випадки, коли річ є, право на неї у особи припинилося, а у іншої не виникло. Таке може статися при відмові власника від речі (статті 347, 336 ЦК). Якщо ж річ безхазяйна, це не подібно стану з речами, від яких власник відмовився, адже право власності на безхазяйну річ зберігається весь час, поки не виникне право на неї в іншої особи за правилом ст.335 ЦК. Так само це є при набувальній давності (ст.344 ЦК). В цих випадках, набуваючи право власності на безхазяйну річ, особа, яка дотрималася певної законодавчої процедури, притаманної цьому правонабуттю, тим самим створює таку правову ситуацію, при якій право власності у колишнього власника речі припиняється, причому незалежно від того, бажає він цього чи ні.

Поза волею власника відбувається набуття права власності на конфісковане майно у держави (ч.1 ст. 354 ЦК). Отже, держава стає власником такого майна. Таким чином, конфіскація тягне за собою не тільки припинення, а й виникнення права власності. Це саме стосується і реквізиції, яка, маючи поряд з конфіскацією також примусовий характер, викликана зовсім іншими обставинами, і перехід права власності до держави при цьому відбувається також інакше, ніж при конфіскації, але в обох випадках так само, як і в інших, з припиненням у особи права на річ воно одночасно виникає у держави.

В подальшому ж доля цього майна різниться. Якщо за ст.354 ЦК нічого не вказується про подальшу долю конфіскованого майна, яке стає власністю держави (як правило, воно підлягає продажу державою), то при реквізиції воно може повертатися колишньому власникові (за термінологією ч.6 ст.353 ЦК право власності у нього поновлюється).

При зіставленні підстав та способів припинення та набуття права власності, взагалі виходить, що серед останніх можна виокремити ті, котрі є одночасно підставами та способами припинення права власності, і такі, котрі такими не є.

Отже, право супроводжує річ протягом всього строку її існування, крім зазначеного випадку відмови від речі. І саме цим обумовлена різниця у моментах набуття права власності при заволодінні безхазяйною або загубленою річчю та річчю, від якої власник відмовився.

Так само, коли за правочином (наприклад, за договором купівлі-продажу) продавець, будучи власником речі, відчужує її покупцеві, право власності у першого припиняється, а у другого виникає. Є.В. Васьковський зауважував: «Право собственности прекращается, прежде всего, в тех случаях, когда его приобретает другое лицо»¹. В.І. Синайський писав: «Право собственности на движимые вещи прекращается прежде всего приобретением их другим лицом»². О.А. Пушкін також враховував ту обставину, що «в гражданских правоотношениях возникновение у одного лица права собственности (например, у покупателя) почти всегда одновременно ведет к его прекращению у другого лица (продавца)»¹.

Наведене свідчить про досить різноманітну картину припинення-виникнення права власності, в зв’язку з чим доречно навести вислів Г.Ф. Шершеневича, який зазначав, що право власності «соответствующим образом прекращается теми же способами, какими оно приобретается, если только это не первоначальный способ»² (курсив мій. – І.С.).

Викладені міркування про співвідношення набуття та припинення права власності приводять ще до одного співвідношення понять – набуття та переходу права власності.

Набуття та перехід права власності. Перш за все виникає питання про доречність застосування самого терміна «перехід» до такої інституції, як право. В свою чергу, перехід часто усвідомлюється як передання, бо для того, аби щось перейшло, необхідно його передати. Відтак, постає запитання: чи може це стосуватися права – чи можна його передавати і чи може воно переходити?

Пов’язаним з цим є питання правонаступництва: якщо право переходить від однієї особи до іншої, то слід говорити про те, що ця особа є наступником тих прав, яких вона набуває.

Гадаємо, що ця проблематика стикується з проблемою об’єктів права власності, зокрема з тим, можуть ними бути тільки речі, чи й права? Ця проблематика є занадто складною і суперечливою, аби її можна охарактеризувати в цій роботі. Для цілей даного дослідження врахуємо окремі аспекти вчення про об’єкти права та об’єкти правовідносин. Доречно навести вислів Д. Гримма, який зважував на тотожність понять об’єкта та змісту суб’єктивного права і розмежування останніх не за об’єктами, а за своїм змістом³. Звідси випливає висновок про те, що об’єкт суб’єктивного права фактично виражає в концентрованому вигляді зміст цього права і саме тому має право на існування¹.

Якщо немає перешкод вважати, що особі належать на праві власності і речі, і майно, і майнові права, то і передавати всі ці об’єкти можливо. Принаймні винятків стосовно об’єктів ні ст. 177, ні ст. 178 ЦК не містять. Оскільки всі означені юридичні категорії належать до об’єктів, а всі об’єкти (за певними винятками) є оборотоздатними, то це впливає на висновок про можливість передання майнового права. Оскільки ж право власності є правом майновим (принаймні, вибору небагато, бо з двох існуючих у цивілістиці прав – особистих немайнових та майнових, – звичайно, право власності слід віднести до останніх; про це ж свідчить і ч.2 ст.190 ЦК), то ніяких перешкод з його обігом ЦК не встановлює.

Ще Р. Сават’є вказував на те, що як тільки з'являється можливість продажу якого-небудь права, «права стають майном»². Разом із тим майнове право, насамперед право власності, тісно пов’язане з річчю. Іноді ж майнове право втілюється в річ, нібито набуває речової форми, але вона йому потрібна лише остільки, оскільки це викликано потребами цивільного обороту. Прикладом цього є цінні папери, які ст. 177 ЦК віднесені до речей, хоча по суті являють собою зосередження майнових прав, яких набувають його власники (ст.194 ЦК)³. Особливо яскраво фіктивність конструкції цінного паперу як речі і його сутність як виразника прав на речі проявляються у товаророзпорядчих цінних паперах: є речі (товар) і є право на них, яке зафіксоване в цінному папері (наприклад, коносаменті). Передання цього цінного паперу означає (тягне за собою) і виникнення у набувача прав на ті речі, права на які посвідчуються цим цінним папером⁴.

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що речове право, як уже відмічалося, є там і тоді, де і коли є річ (при цьому поки залишимо поза межами дослідження питання про право власності на майнові права (конструкцію «право на право»). Або інакше: для набуття права власності, поміж іншим, необхідно існування речі, яка може бути власністю даної особи¹. Остання ж має власника, який відповідно має право на неї. Тож, відірвати перехід речей від переходу прав на них надто складно.

Слід також ураховувати те, що крім безпосереднього зв’язку речі як реалії і права на неї існує й менш простежуваний зв’язок у разі, коли йдеться про право вимоги, право на частку в статутному капіталі або корпоративне право як такі, що не мають натурально-речових ознак. Між тим до них законодавець застосовує такий само механізм набуття прав, як і до звичайних речей. Прикладами цього є статті 147 та 512 ЦК.

Тим самим відбулося поширення понять речі і речових правовідносин на ті об’єкти і відповідно правовідносини, які до зазначених віднести однозначно не можна. Це безсумнівне твердження, напевно, є наріжним каменем у спорі між двома протилежними позиціями: а) про можливість переходу права власності (або передання права) і б) про неможливість цього, бо право є ідеальною категорією, а відтак, не може передаватися на взірець з речами.

Одні автори вважають, що термін «передання» можна застосовувати тільки в його буквальному розумінні, а тому передавати можна лише реально існуючі речі, а не права. Виразниками цієї позиції є такі вчені, як В.П. Грибанов², О.А. Красавчиков³, В.А. Рясенцев⁴. При цьому навіть зазначається, що не можна ототожнювати поняття «власність» з поняттями «майно» та «річ»¹.

Як правило, вказують на те, що цьому поширенню заважає переважно розходження фізичної природи власне речей та інших об'єктів, яке є непереборним і перешкоджаючим реалізації правомочностей стосовно об'єктів, що не є речами, адже це характерно для власника відносно дійсних речей², а також на те, що володіти (у розумінні мати доступ), реально (фізично) панувати над майном можна тільки відносно речей як матеріальних об'єктів³. Про це прямо і категорично пише й К.І. Скловський, який наполягає на тому, що існують тільки три реалії: особа, дії, речі⁴. Утім, вчений додержується й позиції, згідно з якою власність та право власності є однозначними категоріями⁵.

На користь передання як послідовного акта припинення одних і виникнення інших прав B.C. Толстой⁶ висуває такі аргументи: 1) при переданні речі далеко не завжди разом з нею переходить і право власності саме того змісту, яке воно мало для попереднього власника: його елементи можуть виникнути нізвідки (наприклад, при придбанні речі від неуправомоченого відчужувача) і канути в нікуди (наприклад, при придбанні майна від держави); 2) права і обов'язки – це юридичні категорії, а вони, як й інші ідеальні категорії, не можуть передаватися (ця теза належить В.А. Рясенцеву⁷.

Р.П. Манакова зазначає, що зміни в суб'єктному складі зумовлюють не зміну, а припинення правовідносин, яке може бути остаточним (ліквідацією), а може спричинити виникнення нових правовідносин (перетворення). Заміна учасника, який вибув, правонаступником приводить до виникнення нових правовідносин¹.

Такої позиції додержується і В.А. Бєлов, який, проте, вносить своєрідність у спір, розглядаючи правовідносини в рамках зміни або припинення юридичної якості його учасників². Він також вважає, що говорити про здатність прав передаватися некоректно, «ибо передача права предполагает наличие хотя бы и бесконечно малого по продолжительности момента времени, когда одно лицо (правопредшественник или так называемый ауктор) право уже передало, а другое (правопреемник) еще не приняло»³.

Вважаємо викладене навряд чи переконливим, особливо після поставленого питання щодо цього Б.Л. Хаскельбергом: а чи можливе передання речі від однієї особи до іншої, коли один річ вже передав, а інший ще її не прийняв?⁴. Відповідь очевидна: ні, неможлива, оскільки в противному разі таке «передання» являтиме собою алогізм причинно-наслідкового зв’язку, а така «прогалина» неможлива як в цьому ланцюгі елементарних законів Буття, так і у майновому обороті як окремому прояві останнього. Адже передання речі безпосередньо та цілеспрямовано поєднано з поняттям її придбання і тому хоча фізично річ може й не передаватися «з рук в руки», але модель припинення та набуття права власності на неї від цього не залежить. У такій моделі штучним буде припущення про певний зазор у часі, якийсь мізерно малий момент, коли право на цю річ не існувало в жодного суб’єкта.

Особливу позицію висловив С.І. Архіпов, який вказав на принципову недопустимість передання права володіння, що належить власникові, без відчуження речі. Тобто він підкреслює, що річ відчужується, володіння передається, а як наслідок – і право власності, оскільки право володіння річчю як власною – це одне із багатьох прав власника, воно і є правом власності як таке¹.

Прибічники точки зору про можливість передання права власності не вбачають ніяких принципових непорозумінь у наведених напрямках. Між тим слід зауважити, що якщо передання права немає, то немає і правонаступництва.

І взагалі прихильники такої позиції вказують на те, що набувач майна має інші правомочності, ніж особа, в якої раніше було це майно². Таке уявлення є досить поширеним, але науковці дещо по-різному висловлюються стосовно характеристики права власності. Так, М.М. Попович та Ю.В. Шибаєва, в цілому так само підходячи до сутності цього питання, відзначають різний обсяг права власності: «Субъективное право собственности не одинаково по объему у разных субъектов и зависит не от титула собственности, а от правосубъектности (статуса) конкретного лица» ³. «Конструкция правопреемства исходно ориентирована на случаи, когда не существенны ни личные качества исполняющего, ни личные качества, статус, правосубъектность передающей стороны»⁴.

Утім, К.І. Скловський застережує, що право не може бути передане в обсязі більшому, ніж це було до того. Але це він пов’язує з тим, що новий власник позбавлений можливості посилатися на ті чи інші відносини, які існували раніше, і тому це пояснюється не різницею у способах переходу права, а різницею між самими правами⁵. Тим самим, по-перше, він ставить місток між наведеною позицією та протилежною. По-друге, незважаючи на вагомість аргументів, не можна в цілому з цим погодитися, оскільки не тільки немає перешкод у тому, аби посилатися на відносини, в яких перебував попередній власник і які зумовлюють обсяг його можливостей, а це й має бути зроблено. Наприклад, якщо на майно встановлено сервітут або укладено договір оренди.

Критика протилежної точки зору, якої, зокрема, додержувався Б.Б. Черепахін, про можливість застосування поняття «правонаступництво» до права власності¹ зводиться до того, що він розглядав цю проблему переважно з позицій належної управомоченості власника, що скоріше є питанням про дійсність правочину, ніж питанням про власне правонаступництво. Звісно, що таке твердження є малоаргументованим і непереконливим, а до того ж, із нього робляться вельми неоднозначні висновки про те, що переданню підлягає лише титул власності, а зовсім не правомочності власника. Останнє ж немовби доводить, що правонаступництво у відносинах власності неможливо².

З таким категорично погодитися не можна, оскільки титул – це стан, який базується на праві. Правомочності є наповнювачем права власності, які утрировано можна порівняти з формою та змістом, і тому відривати ці поняття для штучного доведення висновку про неможливість правонаступництва недопустимо.

При аналізі позицій про не допустимість переходу права власності, а про можливість говорити лише про передання речей слід ураховувати, що аргументи зводяться до буквального розуміння поняття передання речі, до зміни управомоченого суб’єкта та до обсягу прав. Відтак, слід вказати на таке.

По-перше, право на майно може набути інша особа у той час, коли майно ще залишатиметься у продавця³ або у третіх осіб (невласників), наприклад, заставодержателя, орендаря, носія іншого речового права. Може статися й навпаки – майно буде передане набувачеві, а право залишатиметься у відчужувача майна (наприклад, коли йдеться про купівлю-продаж з відстроченням платежу).

По-друге, навряд чи доцільно «прив’язуватися» до буквального розуміння тих чи інших категорій, якими оперує право, адже в праві достатньо прикладів фікцій, завдяки яким застосування одних термінів та правових конструкцій поширюється на інші.

Так, цілком правильною є пропозиція А.А. Пантелєєва не тлумачити буквальне поняття «перехід права власності» з його переконливими аргументами, хоча б такими: існують речі, що не переміщаються в просторі (наприклад, нерухомість), до яких, проте, вживається термін «перехід»¹. Свого часу так само зазначав і А.А. Єрошенко, що цей термін має умовний характер, оскільки переходити до особи може лише річ, а право виникає відповідно до умов, передбачених законом². Л.А. Новосьолова зазначає, що «физическая передача прав невозможна, возможна лишь их юридическая передача»³. Можна впевнено стверджувати, що саме друга позиція є обгрунтованою та найвпливовішою. Сучасні вчені майже єдині в тому, що передаються саме права, а не речі⁴.

По-третє, стосовно висловлювань щодо припинення права власності в разі заміни суб’єкта можна зазначити таке.

1. Відомо, що право безпосередньо пов’язано з суб’єктом, якому воно належить. Коли ж йдеться про укладення договору про відчуження майна, то суб’єкт існує і тоді, коли майно належало одній особі, і тоді, коли воно передано іншій.

2. При розгляді елементів правовідносин (об’єкт, суб’єкт та зміст) слід вказати на таке. Якщо однозначним є те, що «є об’єкт – є право, немає об’єкта – немає права», то чи можна проводити паралелі між цим твердженням та таким: «є суб’єкт – є право, немає суб’єкта – немає і права»? Не завжди. При набутті права власності при заволодінні майном на безхазяйне майно або майно, від якого власник відмовився, – це спрацьовує. Водночас при спадкуванні, безвісній відсутності фізичної особи так стверджувати не можна. Немає суб’єкта права на майно, яке особа намагається набути за набувальною давністю. Втім, якщо власник живий, то його право за ним зберігається і це надає йому можливість вимагати повернення свого майна або визнання права на нього.

Що стосується змісту правовідносин, то ним є суб’єктивні права та обов’язки. Звичайно, епіцентром правовідносин власності виступає право власності. Зміст права власності позначається в ст. 317 ЦК як правомочності володіння, користування та розпоряджання. Незважаючи на часту критику такого підходу¹, візьмемо його за основу. Гадаємо, що жодної зміни змісту права власності при його набутті за договором немає. Тому набувач одержує стільки, скільки мав відчужувач. А це вже правонаступництво, яке Б.Б. Черепахін називав транслятивним² (тобто таким, що переносить права та обов’язки). При цьому юридична характеристика прав та обов’язків, що переходять, залишається без змін, тобто останні переносяться від однієї особи до іншої в такому ж обсязі, в якому вони існували до traditio.

3. Категоричність тверджень про те, що право припиняється у разі зміни суб’єкта сильно коливається наявністю прямо протилежного підходу в разі зміни суб’єктного складу в зобов’язальних правовідносинах. Якраз саме збереження правовідносин при зміні суб’єкта і викликало виникнення цесії³, а нині – заміну кредитора в зобов’язанні (ст. 512 ЦК). І тому не вбачається аргументів на користь того, що одні цивільні правовідносини (зобов’язальні) можуть продовжити своє існування при заміні суб’єктного складу, а другі (власності) чомусь цього позбавлені.

4. Право протягом певного часу випрацьовувало різні конструкції, завдяки яким досягалося б правонаступництво, що спрощувало б і одночасно зміцнювало становище і гарантії учасників цивільних правовідносин та й третіх осіб. Прикладом цього може слугувати не тільки цесія, а й реорганізація юридичних осіб замість ліквідації із наступним створенням на базі цього майна іншої юридичної особи. Так само це є і при укладенні договору про відчуження майна.

По-четверте, навряд чи варто погоджуватися з тим, що можуть існувати різні правомочності, бо правомочності власника, які характеризують право власності, навіть за ст. 317 ЦК, є його змістом, – вони одні й ті самі. Якщо існують аргументи на користь підтримки тріади правомочностей власника, то існують і прямо протилежні аргументи, до яких так само слід прислухатися. Так, Д.І. Мейєр та інші дослідники зазначали, що до тріади можуть бути зведені всі можливі дії власника щодо речі¹. А.В. Трофіменко пропонує також звести модель суб'єктивного права власності до означеної тріади, що разом становить можливість позитивного поводження управомоченого, а також правомочності вимоги і домагання².

І навпаки, є уявлення, за якими суб'єктивне право власності надає своєму носієві дві правомочності, а саме: 1) правомочність на здійснення певних дій самим управомоченим, що складаються з юридичних можливостей з володіння, користування та розпорядження річчю; 2) правомочність вимоги, що зобов'язує третіх осіб утримуватися від здійснення дій, які б заважали власникові володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому річчю¹. Є автори, які вважають недостатнім трьох правомочностей власника для розкриття змісту його права. Лунають пропозиції додати до них право управління². Інші ж дослідники, не погоджуючись з цим, зазначають, що управління може розглядатися як складова права власника на розпорядження майном³. Недоведеність і вади цієї позиції виявила І.В. Спасибо-Фатєєва⁴.

В. Харн включав до права власності 6 компонентів⁵, А. Оноре – 11 елементів⁶. Російський вчений, професор Є.В. Богданов пропонує внести елементи «розщеплення» права власності в національне цивільне законодавство⁷. Вказували й на те, що зміст права власності є принципово невичерпним, оскільки власність одержує його із соціальних якостей особистості. Тому визначення власності через тріаду правомочностей (володіння, користування, розпоряджання) не торкається суті власності⁸. «Тріада» повноважень власника, що виражає визначення власності в російській традиції (так само як визначення інших кодексів) більшою мірою позначає, ніж розкриває зміст власності¹.

Наведене переконливо свідчить про те, що навряд чи доцільно «прив’язувати» питання правонаступництва до об’єкта або складу права власності – настільки спірним є воно.

Отже, щодо виникнення-припинення права власності слід вказати на такі орієнтири: (а) припинення права власності в переважній більшості пов’язане з виникненням права власності у іншої особи; (б) це тягне за собою проблематику переходу прав, тобто з’ясування того, чи можливо говорити про передання права або про його припинення в однієї особи і виникнення у іншої; (в) як наслідок, постає проблема правонаступництва, (г) у свою чергу, з правонаступництвом тісно пов’язано питання про первісне та похідне набуття права власності, адже правонаступництво називають одним із основоположних критеріїв такого поділу.

Прояв та значення волі для набуття права власності. Оскільки власність як економічна категорія безпосередньо і тісно пов’язана з правовою категорією власності, то і поняття присвоєння, що має економічне забарвлення, в правовій площині стикається з наявністю на це волі особи. Звичайно, людині властиве присвоювати. Це зумовлено її бажанням існувати фізично та духовно. Наскільки майже природним є прагнення особи до впевненості в тому, що річ належить їй, настільки природним є для людини відчуття належності їй майна, що це стало визначальним для розцінення права власності як природного². Існують навіть твердження про те, що визначення особи як власника тільки і є підставою для її визнання приватною особою³. Як слушно зазначав І.А. Покровський, вже психіці примітивної людини притаманне відчуття, що річ, добута або зроблена нею, належить їй, і відповідно будь-яке посягання на неї сприйматиметься як образа та викличе відповідну реакцію. Однак це примітивне почуття ще далеке від юридичного поняття права власності¹.

«Всякое приобретение есть прежде всего – акт воли приобретающей»² (курсив мій. – І.С.).

Дійсно, за правилом, уявляється, що всяке набуття – це перш за все результат волевиявлення особи. Для того щоб виявитися ззовні, воля проходить цілий шлях свого становлення. Спочатку вона має сформуватися, виникнути у свідомості особи. На першому етапі свого розвитку вона перебуває у відносно пасивному, «прихованому» стані, являючи собою бажання чи потребу. Потім бажання чи потреба трансформується в намір, який згодом перевтілюється в рішення.

Між тим бажання, наміру та навіть рішення набути право власності недостатньо. Потрібний зовнішній вираз волі, що проявляється у вигляді фактичних дій стосовно правонабуття, які становлять юридичний склад. Тобто, необхідно само набуття як таке, як процес або певна низка дій. В противному разі набути право власності буде неможливо, оскільки воля не реалізувалася (не проявилася) ззовні, а залишилася лише бажанням, наміром, рішенням.

До цього слід додати й те, що волі на набуття права власності на певне майно часто передує (або з нею поєднується) воля на припинення права власності на це майно. Тому важливим є з’ясування співвідношення та втілення цих воль і те, наскільки кожна з них впливає на виникнення права власності у іншої особи.

Отже, для набуття права власності має бути наявною така тріада: намір, рішення (як формування волі), волевиявлення. Причому Б.Б. Черепахін уточнює, що такий акт волевиявлення є одностороннім³. З цього приводу слід зазначити, що ситуації, коли річ існувала і право на неї у певної особи також, то чия воля має ставитися в основу основ, – останньої чи тієї, яка намагається набути право на цю річ? Це непросте питання пов’язано з вельми складними конструкціями традиції, речового договору та ін., про що йтиметься в подальшому.

На наш погляд, ставлення до цього має ґрунтуватися на тому, яким чином набувається право власності. Якщо в результаті заволодіння або створення речі, конфіскації або реквізиції, інших випадків вилучення речі у власника, то тут, звичайно, може йтися лише про волю набувача. Навпаки, коли йдеться про відчуження власником своєї речі, то це може статися лише за його волею, без чого воля набувача буде взагалі недієвим чинником для набуття права власності. Разом із тим на стиці цих воль, їх узгодженій дії і можливе набуття права власності.

З приводу значення волі для набуття права власності за договором існують різні погляди. Так, якщо К.І. Скловський зазначає на волю відчужувача, без чого інша особа не може в жодному разі набути право власності¹, то інші науковці додержуються протилежної позиції, згідно з якою воля набувача є рушійною силою набуття права власності².

Як би то не було, після формування особою волі на набуття права власності починається активний етап правонабуття – зовнішній вираз волі у вигляді вчинення особою певних дій.

Стосовно набуття суб’єктивного права (власності) такими діями можуть бути: виявлення майна, виготовлення (побудування) речі або її перероблення, укладення договору та інші дії. Наприклад, для того, аби набути право власності на знахідку, необхідно передусім знайти або виявити загублене майно, заволодіти ним, додержуючись певних умов закону щодо такого правонабуття. Це свідчить про те, що прояв волі при правонабутті очевидний і виражається в діях особи, на підставі та завдяки яким (спосіб) відбувається набуття права власності.

З цього випливає, що у набутті права власності волевиявлення має двоякий характер: з одного боку, воно може проявлятися у рішенні заполучити щось, а з другого – залишити заполучене у себе (як то має місце при первісному набутті права власності). Інакше право власності не виникне. Як влучно вказував К.П. Побєдоносцев, «необходимо взять, принять, для того чтобы приобрести, усвоить себе»¹. Останнє продумується і зважується особою з огляду на певні міркування та потреби, оскільки особи набувають майно у власність, а закон закріплює його за ними не заради самої належності майна, а для того, щоб його можна було використовувати з певною метою: для задоволення особистих потреб, організації виробництва тощо².

Вірно й те, що для набуття права власності, як і для будь-яких юридично значущих дій, важливим є поєднання волі та волевиявлення. «От сознания и воли человека зависит совершение того или иного действия, и, если оно совершено, мы можем дать этому действию соответствующую юридическую оценку»³. Це свідчить про те, що при набутті права власності існує зв’язок між діями особи та їх наслідками, а значить, це є матеріалом для розмірковування про співвідношення названих дій з поняттям правочинів.

Воля начебто жива субстанція постійно рухається. І цей рух певним чином спрямовується або стримується носієм волі, а у деяких випадках і блокується. Звісно, на волю впливають різні чинники. Вона зумовлюється насамперед рівнем свідомості людини, її бажаннями та прагненнями, які, в свою чергу, зумовлюються іншими чинниками. Але все це виходить за межі права і стосується культури, релігійності людини та ін. Утім, так чи інакше не можна заперечувати, що свою волю формує сама людина. Загальновідомо, що носій суб’єктивного права власності розпоряджається майном на свій розсуд, але зважаючи на права і законні інтереси третіх осіб та суспільства. Тобто, власник має не тільки враховувати свої потреби та інтереси, а й змірковувати свою поведінку з тими порядками та нормами, які існують в даному суспільстві¹. Це і його моральні засади, і права інших власників, всього оточення особи. Щодо цього законодавство містить найбільш загальні приписи, якими встановлюються не тільки міри дозволеного, а й межі та обмеження (про це йдеться у ч.ч. 2 та 5 ст. 319 ЦК). В противному разі неконтрольованість волі осіб призведе до правового свавілля.

При цьому межами є властивість права власності в об’єктивному розумінні, юридична характеристика його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відпо­відним чином, що мають загальний характер і діють відносно всіх власників. Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися від певних дій².

Проте висловлені численні бачення обмежень³. Трапляються й висловлення про межі (міру) не самого права власності, а його набуття, що пов’язується з правонаступництвом: набувач одержує можливості, визначені межами правомірного поводження правопопередника. Якщо ж право власності набувається вперше, межа правомірного поводження визначена нормами об'єктивного права¹.

Нормальним є те, що особа бажає бути власником. Але, якщо її дії, наприклад, стосовно заволодіння майном, будуть насильницькими та порушуватимуть права інших осіб, вони не повинні визнаватися суспільством та державою, адже вони є правопорушенням. Так, якщо крадій вкрав чуже майно, то він заволодів ним, однак таке заволодіння не може привести до правонабуття, оскільки його дії є протиправними та забороненими, а він сам стає недобросовісним набувачем.

Не даремно законодавець приділяє багато уваги розмежуванню правового становища добросовісного і недобросовісного набувачів. В останнього і майно може бути витребувано без будь-яких застережень, і всі доходи, які він одержав або міг одержати за весь час володіння чужим майном (ч.2 ст.390 ЦК), і вартість поліпшень майна йому не відшкодовуються, крім необхідних витрат на утримання цього майна (ч.ч. 3 та 4 ст.390 ЦК), і правила про набувальну давність на нього не поширюються (ст.344 ЦК). Ці та інші аспекти правового становища недобросовісного набувача як прояв вад волі, що не враховувала засади добросовісності намірів та поведінки, стали предметом досліджень багатьох учених².

З наведеного випливає, що дії з набуття права власності повинні бути правомірними та добросовісними, тобто відповідати приписам закону, не порушувати прав інших осіб.

Раніше поширеним було уявлення, про те, що передання речі особою, яка не мала на неї права власності навіть теоретично, не могло привести до набуття іншою особою права власності. Вказувалось: «Nemo ad alium plus juris transferre potest, quam ipse habeto (если передающий не имеет право собственности, то не может его иметь и получающий)»¹. Останнім часом ситуація кардинально змінилася, що пояснюється насамперед потребами цивільного обороту, який має бути забезпечений відсутністю такого роду труднощів.

Дійсно, при сучасному тотальному світовому обороті поява осіб, які заявлятимуть про своє право власності і вимагатимуть віндиціювання майна, гальмування динамічних та всеохоплюваних процесів є неможливим та невиправданим.

Утім, слід прислухатися до висліву К.І.Скловського про те, що потреби обороту самі по собі не є юридичним феноменом і можуть лише так або інакше відбиватися в юридичних формах. «Главным юридическим фактором, противостоящим неограниченному приоритету собственности, является, как известно, добрая совесть владельца»².

Так чи інакше, а з часом наведений давньоримський постулат зводився нанівець і замінювався німецьким підходом: «Hand muss Hand wahren» (буквально – «Рука відповідає за руку»), що надавало добросовісному набувачеві можливості безповоротно одержувати майно у власність³.

Добросовісність має значення і в такому дискусійному питанні, як набуття права власності від неуправомоченого відчужувача, про що йтиметься нижче.

Воля має бути свідомо спрямована на набуття права власності не забороненими законом діями і з додержанням вимог закону. При цьому правомірність стосується не тільки дій особи, у якої виникає право власності, а й інших осіб – законних представників осіб з неповною дієздатністю (обмежено дієздатних, недієздатних).

Усі ці аспекти волі та волевиявлення проявляються у різних підставах та способах набуття права власності. Так, вони впливають на дійсність правочинів щодо набуття права власності, котрі тягнуть за собою виникнення права власності або навпаки – не породжують такого наслідку.

Отже, принцип добросовісності стосується: (а) самого набуття права власності; (б) способів набуття права власності; (в) процедури набуття права власності та (г) особи-набувача.

Це стосується насамперед волі власника, який втрачає своє право на майно з відповідним набуттям права у іншої особи. Остання ж зазвичай має виражати свою волю на те, аби стати власником. Дійсно, не маючи бажання набути право власності на об’єкт (заволодіти певним майном (річчю) чи здійснити правонабуття на підставі договору та ін.), особа не може бути примушена це зробити: ні іншою фізичною чи юридичною особою, ні навіть державою.

Не менше значення має й добросовісність дій особи, яка заволоділа загубленою річчю (статті 337, 338 ЦК); затримала бездоглядну домашню тварину (статті 340 і 341 ЦК); знайшла річ, від якої власник відмовився (ст.336 ЦК), бо в цьому разі особа має свідомо віддавати собі звіт, чи переконливо свідчить становище речі про те, що вона від неї відмовилася.

На перший погляд, воля власника речі при знахідці чи при набутті права власності на безхазяйне майно не береться до уваги. Між тим законодавець похідним чином ураховує волю власника, забезпечуючи набуття права власності механізмом, до складу якого входять строки або умови, завдяки яким власнику надається можливість повернути майно собі до позбавлення права на нього. Прикладом встановлення строків, зі спливом яких особа може набути право власності, є набуття права власності:

- на безхазяйне майно (ст.335 ЦК) – нерухоме майно береться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, і протягом року власнику майна надається можливість відреагувати на це;

- на знахідку – протягом шести місяців робиться спроба відшукати власника;

- на бездоглядну домашню тварину – так само;

- за набувальною давністю на нерухомість 10 або 15 років залежно від підстав заволодіння цим майном (без договору чи за договором) і 5 років для рухомого майна.

При набутті права власності внаслідок specificatio принцип добросовісності в ЦК прямо не визначено, але його дія не викликає сумніву (є очевидною). Так, відповідно до п. 2 ст. 332 ЦК особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалів їх вартість. Отже, добросовісність у даному виді правонабуття на чужі речі полягає в узгодженості дій щодо перероблення речі переробником з власником речі, що переробляється.

Крім строків, механізм набуття права власності включає й умови, які являють собою виконання дій особами, що мають намір стати власниками, і органів держави чи органів місцевого самоврядування, а саме:

- повідомлення особою, яка знайшла річ, власника або органу у міліції чи органу місцевого самоврядування;

- публікація в друкованих засобах масової інформації про взяття майна на облік як безхазяйного (ч. 2 ст. 335 ЦК).

До того ж, власник і сам мав додержуватися приписів закону і в разі відмови від свого майна повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію нерухомості (ст. 347 ЦК). Але, незважаючи на це і враховуючи, що нерухомість не можна загубити, а стан такого майна свідчить про те, що хазяїна в нього немає, все ж таки робиться ще одна спроба відшукати власника.

Що стосується рухомого майна, від якого власник відмовився, то сам його стан свідчить про те, що на це буде воля власника.

Все це доводить, що воля власника майна в цих випадках не нехтується. Теорії та законодавству відомі випадки і так званої мовчазної згоди власника на привласнення його майна. Йдеться про особливе право одностороннього присвоєння за мовчазною згодою власника, яке належить до категорії «Gestaltungsrechte» та надавалося державою історично, спочатку наближеним особам, а потім – усім бажаючим. Б.Б. Черепахін до цих випадків відносив:

- присвоєння так званих диких плодів (ягід, грибів, польових та лісних квітів, моху та ін.) і

- добування та присвоєння корисних копалин¹.

Очевидно, що в сучасності тут відбулися певні зміни, особливо коли настільки зросла зацікавленість у корисних копалинах, що держава, безсумнівно, не стане мовчазно погоджуватися з їх добуванням.

Між тим у цілому можна погодитися з тим, що волевиявлення власника при такому виді первісного правонабуття, як присвоєння диких плодів, наявне. Власник, хоча і не активно, але все ж виявляє свою волю щодо відчуження його власності. Думається, що в цих випадках слід говорити про те, що набуття права власності в такі способи взагалі не ставиться в залежність від волі власника, оскільки тут спрацьовує інша правова категорія – презумпція того, що народ, у чиїй власності перебуває це природне багатство, може його безперешкодно використовувати.

Отже, воля є найважливішим показником для набуття особою права власності, оскільки вона властива діям, з якими пов’язуєтсья правонабуття. При цьому важливо помітити, що береться до уваги як воля власника речі, право на яку виникає у іншої особи, так і воля останньої. Втілення ж цих воль у різні механізми відбувається за приписами закону.

Однак існують і випадки, в яких воля не враховується – це так чи інакше свідчить про набуття права власності поза волею власника. Прикладом цього можуть слугувати реквізиція (ст. 353 ЦК) та конфіскація (ст. 354 ЦК), викуп пам’яток історії та культури, які утримуються власником неналежним чином (ст. 352 ЦК), викуп земельної ділянки для суспільних потреб (ст. 350 ЦК) та майна, що на ній знаходиться (ст.351 ЦК), продаж майна банкрута (статті 30 і 18 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»)¹.

У зв’язку з цим не зовсім точним вважаємо висловлення Є.В. Васьковського стосовно однозначності нехтування волею первісного власника при первісному правонабутті². В той же час при похідному набутті права власності припинення цього права відбувається за волею власника.

Зазвичай вважається, що так само це є і стосовно виникнення права власності. Дійсно, важко уявити, щоб право власності виникло у особи поза її волею. Проте, виявляється, що таке твердження є передчасним і не цілком вірним, адже існують випадки, які доводять, що виникнення права власності можливе і без волі особи, яка стає власником. Вони такі.

1. Особа сплатила вартість квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу або дачі, або гаражу тощо (за колишнім законодавством – повністю внесла паєнагромадження). Якщо це було до набрання чинності Законом України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII «Про власність»³, то це не тягло за собою виникнення права власності, а свідчило про виконання членом кооперативу своїх зобов’язань по сплаті пайових внесків. З набранням чинності цим Законом ситуація кардинально змінилася. Згідно з його ст. 15 член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно.

Отже, якщо навіть особа вже декілька років до набрання чинності Закону «Про власність» сплатила вартість квартири, дачі або гаражу, вона стає власником автоматично з набранням чинності зазначеним Законом. Про спрямованість її волі на це взагалі не може йтися, бо прагнення особи не могли стосуватися набуття права власності на ці об’єкти, оскільки колишнє законодавство цього не допускало. З 1991 р., навпаки, законодавець сам вирішив наділити всіх зазначених осіб правом власності і тому знов-таки їх воля до уваги не бралася. Напевно, законодавець виходив з того, що наділення цих осіб правом власності є благом, але, як би там не було, це сталося у відсутність волі власників.

В ч. 3 ст. 384 ЦК передбачено, що в разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. Це набуття права власності характеризується ситуативно інакше, оскільки особа, яка вступила до житлово-будівельного (житлового) кооперативу, з самого початку орієнтується на те, що проведення нею повних розрахунків за квартиру приведе до виникнення права власності на неї. І тому вона розмірковує свої дії і усвідомлює наслідки.

Звертає на себе увагу й термінологія. Якщо в Законі України «Про власність» вказувалося на набуття права власності на відповідне майно, то в ЦК вживається такий вираз: «Член …кооперативу стає … власником». Проте видається, що логічно було б використовувати якраз протилежну термінологію, оскільки саме за ЦК особа набуває право власності, сплачуючи вартість квартири і поступово наближуючись до цього. Навпаки, за Законом «Про власність» особа враз ставала власником.

Слід одразу ж зазначити, що ситуація змінилася, але при цьому треба враховувати, що в ст.15 Закону «Про власність» йшлося про виникнення права власності у членів усіх кооперативів – житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства. В статті ж 384 ЦК лише про виникнення права власності у членів житлового та житлово-будівельного кооперативів. З огляду на те, що Закон «Про власність» вже не діє, постає запитання: чи набуватимуть з травня 2007 р. члени всіх інших кооперативів право власності на відповідні об’єкти? Тому пропонуємо внести доповнення до глави 24 ЦК, додавши до неї статтю такого змісту:

«Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого споживчого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, якими він володіє, набуває права власності на це майно.

Оформлення права власності на квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення відбувається згідно з законом.»

2. У законодавстві передбачаються випадки виникнення права власності у осіб з неповним обсягом дієздатності, які з відомих причин не спираються на її волю, бо такі особи не здатні усвідомлювати свої дії.

По-перше, це має місце при приватизації квартири. Згідно із Законом України від 19 червня 1992 р. № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду»¹ право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають у цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. Це, отже, є в тому числі і малолітні та неповнолітні діти, які набувають прав співвласників приватизованої квартирі діями їх законних представників.

По-друге, за ч. 4 ст. 1268 ЦК малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою ст. 1273 ЦК. Тобто, встановлюється загальне правило набуття права власності особи поза її волею (вірніше, без урахування її волі). Одночасно передбачаються й можливості уникнення від набуття права власності діями відповідних осіб, які контролюються органами опіки та піклування.

3. Законом «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачається й право осіб, які приватизували свої квартири, на допоміжні приміщення – підвали, сараї, східці, мансарди тощо (ст.1). При цьому згідно з роз’ясненнями, які містяться в Рішенні Конституційного Суду України від 2 березня 2004 р. № 4-рп/2004¹, відповідно до якого ці приміщення стають (курсив мій – І.С.) об'єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються (курсив мій – І.С.) безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків.

Насправді ж як такого передання цих приміщень не відбувається, оскільки вони або і так використовувалися мешканцями квартир, або були приватизовані окремо, але вже не мешканцями, а сторонніми особами. Стосовно цієї проблеми в літературі визначалися вади законодавства та судової практики², що доводить сумнів у доцільності використання обороту «приміщення стають об’єктами права власності», бо найчастіше якраз буває навпаки.

Утім, цього питання ми тут торкаємося остільки, оскільки воно стосується набуття права власності на майно поза волею осіб – мешканців будинку, які приватизували свої квартири.

Незважаючи на наявність випадків, які доводять, що право власності виникає у особи і поза її волею, вочевидь, за загальним правилом, воля кладеться в основу набуття права власності. Як уже зазначалося, первісно бажання має характер наміру, який згодом перевтілюється в рішення. Сам акт волевиявлення і є результатом такого рішення.

Отже, відчуття належності, воля та волевиявлення, законодавче закріплення тих дій, які приводять до правонабуття (юридичних фактів), являють собою сутність складного процесу набуття права власності. Цей процес увінчується виникненням у набувача одного з найвагоміших прав з майже абсолютним пануванням над майном¹ – права власності. Обов’язковою його умовою є додержання приписів закону, адже кожне правонабуття врегульоване законом.

Це твердження пов’язано з широким спектром думок і позицій стосовно того, що лежить у підґрунті набуття права власності; наскільки значущою є воля відчужувача та набувача і у що вона втілюється; яке значення в цьому процесі мають приписи закону тощо. Все це розглядатиметься в подальшому, а тут слід вказати в цілому на значущість приписів закону, що полягає в такому безспірному твердженні: недодержання процедури правонабуття означатиме факт правопорушення, і відповідно право власності у набувача не виникне. Тому всі складові цього процесу взаємопов’язані, і відсутність хоча б одного ланцюга зробить набуття права власності неповним чи взагалі не приведе до його виникнення.

Таким чином, набуття права власності становить певний правовий результат, який склався: 1) у процесі присвоєння чи привласнення майна особою різноманітними шляхами, зокрема заволодінням (occupatio), створенням нової речі, переробленням (specificatio), прирощенням (accesio), зсипкою (confusio), змішанням (commixto) та з’єднанням; 2) на підставі правочину (договору) завдяки переданню (traditio).

Для виникнення права власності як остаточного результату прагнень, волі та дій певних осіб необхідна наявність:

1. насамперед об’єкта правонабуття – речі;

2. суб’єкта цього права і особи, яка бажає його набути, котрі становлять коло учасників правовідносин щодо правонабуття. У разі відсутності особи-власника (чи коли вона невідома) це не заважає набуттю права власності іншою особою;

3. волі (та волевиявлення) зазначених осіб щодо набуття та припинення права власності, залежно від чого формуються поняття:

- підстав набуття права власності,

- способів набуття права власності,

- умов правонабуття;

4. законодавчого закріплення (врегулювання) цих складових юридичного складу правонабуття.