Сутність науки по відношенню до влади
Наука має три функції, і, отже, повинні бути три системи управління. По-перше, наука сама для себе, що визначається логікою свого власного розвитку. Друга функція - наука для освіти. Процес утворення безперервний, його не можна зупинити. Третє - це, звичайно, наука для промисловості. Тут принципове питання - хто і як повинен просувати і підтримувати, реалізовувати нові технології.
Однією з тенденцій, що виявляються в сучасній державній політиці, є залучення науковців до управління державою. Особливо це притаманне для Європейських держав, а також до США. У цих країнах існує ціла армія соціологів, політологів, психологів, які обговорюють проблеми державного устрою, звичайно залучаючи до обговорення ЗМІ. У підсумку обговорення з'являється вердикт, який направляється владі для обговорення та прийняття. Що цікаво, така система " виправлень влади" не тільки не дискредитує її, але навпаки, робить її більш правильною, більш гнучкою і в підсумку більш стійкою. Зокрема, цим пояснюється економічна і політична стабільність у цих країнах. Але відразу виникає питання, чи може вчений розробити ідеальну картину моральних і етичних цінностей, на її основі розробити модель ідеальної держави?
І. Кант однозначно стверджує: ні. В "Критиці чистого розуму" він показав, що кошти наукового пізнання не в змозі дати необхідну обов'язкову для всіх картину світу. Він проголосив самостійність моральних та естетичних доводів, вказавши науці її межі. Кант вважав, що норми науки становлять лише один аспект у з'ясуванні вищих цінностей, а поряд з ними, незалежно від них, діють також норми моральної свідомості та естетичного почуття. Дійсно, людина, яка наділена знаннями, здатна набагато більше зрозуміти і пояснити, але знання, це не все, що необхідно для розуміння людини людиною. Так, наприклад, відбувається з ученими - медиками, які займаються вивченням головного мозку людини. З одного боку, доктор повинен дослідити і знати цей орган , але разом з тим він не може зробити це з достатньою точністю, так як інструменти, створені цим самим мозком, навряд чи зможуть зрозуміти свого творця. Тому в наш час багато вчених чітко усвідомлюють необхідність визнання наукою власних кордонів і можливостей і так важливо, щоб учений був відсторонений від влади. Звичайно, вчений може мати свою точку зору, мати думку, засноване на знаннях і досвіді інших поколінь, але не має права мати чітку ідеологічну чи політичну позицію. Сьогодні вже для більшості очевидно, що наука не може бути російською або французькою , американською або німецькою . У цьому відношенні наука єдина, і досягнення в науці або є, або їх немає. Про це, для прикладу, вказував Л.Ландау: "... Я не поділяю науку на радянську і зарубіжну ... Тому я не можу взяти участь у тому перебільшеному підкресленні пріоритету радянської та російської науки, яке зараз проводиться ..."[5].
Цю ж думку підтверджував ще І. Кант, виділяючи два самостійних рівня реальності, феноменальний, відповідний науці, і ноуменальний, відповідний етиці. Якщо перший створюється людським розумом і раціональний за своєю природою , то другий трансцендентальний по відношенню до людського розуму, на ньому ґрунтується етичне і духовне життя людини. Дійсно, в реальному житті це поділ має дуже умовний характер. Так, навряд чи знайдеться людина, яка з достатнім ступенем точності і відповідальності зможе розділити ці грані, наприклад, у евтаназії або, що найбільш актуально, у війни. Але, тим не менш, з точки зору ідеально-типологічної і епістемологічної цей поділ цілком правомірний і навіть необхідний. Тому кожен вчений повинен віддавати собі звіт, що його відкриття, навіть дотримуючись логічну, феноменальну правильність, можуть піти врозріз з етикою. Звичайно, завдання вченого виробляти ці самі наукові відкриття, а не досліджувати свої припущення про можливості їх застосування, нехай цю відповідальність візьмуть на себе органи влади. Але разом з тим вчений зобов'язаний звертати на це увагу і, наприклад, не розвивати атомну енергетику в Сирії. Конкретно про це говорив Л. Д. Ландау : "... Треба вжити всі сили, щоб не увійти в гущу атомних справ ... Метою вченої людини є само відсторонення від завдань, які ставить перед собою держава ..." [5]. Таким чином, питання про космополітизм вчених, піднятий вище, знаходить свою відповідь саме в питанні про суперечність цих двох начал: якщо наукова діяльність, переломлена через призму даної влади, починає суперечити етиці, то є сенс займатися цією діяльністю під початком іншої, більш етично чистої.