Наука і влада в контексті сучасної держави.
Суто утилітарний, нерідко попросту зарозумілий підхід влади до науки - явище не нове. Ще Козьма Прутков зауважив, що "перед Шуваловим свій стяг схиляв великий Ломоносов". У період всевладдя комуністичної ідеології ця сумна обставина стала ще більш гіпертрофованою, що доходить до абсурдного характеру. З одного боку, влада не шкодувала коштів на ВПК, розвиток якого не можна представити без постійного прогресу в цілому ряді прикладних і фундаментальних напрямків науки. З іншого - в поданні партійно-урядових володарів вчені були такими ж "гвинтиками" і слухняними "підручними партії", як письменники, інженерно-технічні працівники, журналісти... Очевидно, що думка "гвинтика" при будівництві в розрахунок прийматися не може, тим більше, якщо мова йде про "велике будівництво світлого майбутнього всього людства". У результаті, наприклад, була знищена генетика, влада прогавила комп'ютерну революцію - було втрачено все через відсталості і обмеженості тодішнього політичного керівництва, яке просто не могло вийти за рамки своїх замшілих уявлень і зрозуміти, що суспільний прогрес визначається не класовою боротьбою, а в першу чергу науково-технічними досягненнями.
Від взаємодії влади і науки у величезній мірі залежить динаміка процесів розвитку суспільства і держави. Цей особливо актуально для країн пострадянського простору (Росії , Білорусі , України та інших), що переживає нині один з найскладніших (але й найбільш багатообіцяючих !) періодів своєї історії. Сьогодні немає і не може бути, в рамках окремої держави, іншої політики, ніякої іншої національної ідеї, окрім політики відчутного поліпшення економічної ситуації, крім ідеї підвищення рівня і якості життя людей, цілеспрямованого формування на цій основі вільного і відповідального людини. Бо лише вільні громадяни, що живуть гідним життям, здатні створити громадянське суспільство і правову державу і гарантувати спокійне життя без чергових перекосів в розвитку.
Тим часом саме зараз у суспільстві помітний деякий перебір емоцій. Ймовірно, подібна ситуація характерна для будь-якого перехідного періоду, але тим більше зростає роль науки і вчених у житті країни. Перші ознаки того, що влада починає це усвідомлювати, здається, проглядається. Але поки немає повної впевненості, що це не тимчасове явище, продиктоване кон'юнктурою моменту, а постійно діючий фактор
В результаті маємо те, що маємо: влада дає вченим якесь вельми скромне утримання, свого роду допомога по безробіттю, а вчені при такому розкладі отримують можливість ні за що не відповідати, не нести ніякої відповідальності за стан справ. Назвати подібний стан речей сумним - значить, нічого не сказати. Потужний довготривалий негативний ефект сформованого між владою і наукою модусу взаємин полягає в першу чергу в тому, що суспільство не може подолати воістину самогубний потенціал існуючих анти інтелектуальних настроїв. Останні, в свою чергу, завжди були і будуть благодатним ґрунтом для виникнення тоталітарних тенденцій, що збільшує небезпеку чергового повороту на безплідний, тупиковий шлях розвитку. Думаю, наводити для підтвердження цієї аксіоми історичні приклади не потрібно. Але доречно нагадати, що в державах, за нашими мірками цілком благополучних, справа йде якраз навпаки. Керівники таких держав користуються інтелектуальних послугами, всім обсягом знань і вмінь свого суспільства аж ніяк не з кон'юнктурних міркувань і не в авральних ситуаціях, а на системній, постійній основі. Така традиція, і тільки при такому підході діалог влади з наукою стає небезплідним. Чи варто говорити, що в цьому випадку вчений не розглядається в якості "гвинтика" і навіть просто людини, яка знає багато більше інших. Тут існує міцно вкорінене розуміння того незаперечного факту, що технології у сучасному світі розвиваються стрімко, а в зв'язку з цим настільки ж швидко зростають можливості і здатність вченого, всієї сфери науки безпосередньо впливати на життя суспільства.
Видається, що нинішній етап може стати в цьому відношенні переломним. Є, як мені здається, певні передумови до того, щоб намічений між владою і наукою черговий діалог поступово переріс у свого роду конвергенцію і набув характеру стійкого позитивного фактора суспільно - політичного прогресу та соціально-економічного розвитку держави. З цілої низки ознак можна судити, що ми долаємо дуже нелегкі часи перехідного періоду і вступаємо в якісно новий етап державного розвитку, етап, можливо, і не настільки "романтичний", як колишній, але тим більше що передбачає затребуваність реально існуючого інтелектуального потенціалу. Кінцевий результат розпочатого колосального руху залежить і від влади, і від науки, від нового образу їхніх стосунків. При цьому завдання влади - підтримувати і культивувати здорові, конструктивні сили й ідеї, формувати сприятливе конкурентоспроможну середовище для діяльності вчених. Це обов'язкова і необхідна умова, реалізація якого немислима без розвитку демократії та подолання бюрократизму, що створює атмосферу безмежної безвідповідальності. Безсумнівно, що і демократія не є ідеальним суспільним ладом. Ідеал , як відомо , недосяжний в принципі. Але саме демократія при всіх її витратах є найбільш надійний гарант від великих помилок, від застою і войовничого антиінтелектуалізму. В умовах демократії, підтримуваної сильним дієздатним правовою державою, співдружність влади і науки буде надзвичайно перспективним і плідним. [13]
Висновок
Здійснення влади в будь-якій країні завжди входило в конфлікт з науковим товариством. Це відбувалося в першу чергу через відсутність лібералізму влади стосовно наукової діяльності вченого. Наукова діяльність, як і будь-яка інша, потребує творчості, дуже сильно залежить від можливості вільного вираження своїх думок. Другою перешкодою служить прагнення держави вплинути на науку з ідеологічними або з якими-небудь іншими цілями шляхом прямого втручання. Процес наукового виробництва, це дуже тонкий механізм, що не терпить стороннього втручання. Часто такі дії влади призводили до тяжких наслідків і навіть до руйнування наукової структури. Третім і самим важко вирішуваних, особливо зараз, є процес фінансування науки. Наука не може жити за рахунок власного виробництва, отже, їй завжди буде потрібна фінансова підтримка. Державна влада не єдине джерело фінансування, але її метою завжди має бути зростання наукового потенціалу держави.
Таким чином, самим правильним ставленням влади і науки буде відношення двох держав. Влада може пропонувати науковому співтовариству співробітництво, пропонувати або просити допомогу, але втручання влади у внутрішні відносини вчених повинні бути зустрінуті рішучим опором.
Список використаної літератури
Большая Советская Энциклопедия, 3-е издание:, издат-во “Cоветская энциклопедия”, М.: 1971.
Панарин А.С. Потенциал и лимиты политики державности в “новом курсе.”//Кредо и кодекс власти: обновление политики Российского президентства. Тюмень-Москва, 1996, с.176.
Леглер В.А. Идеология и квазинаука. В сб.: Наука и власть. – М.: Изд. Института Философии АН СССР, 1990.
Даниил Данин. Лев Ландау: Жизнь слишком коротка, чтобы тратить ее на безнадежные замыслы...: XX век: лица и явления. Без них у века не было бы своего лица// Известия.-1998.-28 авг.Пт.-№160 (25.260).-с.7
Краснов.Б. И. Власть как явление общественной жизни. Социально – политический журнал. 1991. №11 (С.35).
Гарджиев К.С. “Политическая философия: формирование и сущность// Вопросы философии. Научно - теоретич. журнал.:РАН. Ин-т филос.-М.: Наука, 1995.-№7-с.3-26.
Гадамер Х.Г. “Истина и метод”, М, :1990, с. 45-46.
Леглер В.А. “Наука, квазинаука, лженаука: наука в тоталитарном государстве.” Вопросы философии. Научно - теоретич. журнал.:РАН. Ин-т филос.-М.: Наука, 1993.-№2-с.49-55.
М.Хайдегер “Время картины мира. Научное производство.” Новая технократическая волна на западе.-М.: Прогресс, 1986,- с.99.
Аристотель. Соч. В 4
Философия: учебник для высших учебных заведений.– Ростов н/Д.: «Феникс», 1999 – 576 с.
Мартынов М.И., Кравченко Л. Г., Киселева С.А. “Философия: вопросы и ответы” – Изд. 2-ое, стер.– Мн.: «ТетраСистемс», 2002. – 272 с.
. Павел Минакир “ Чтобы у власти проснулся интерес к науке, нужны мозги самой власти ” – www.kapital.zrpress.ru.
. Кравченко И. И. «Политика, наука и утопия» // Драма обновления – М: Прогресс, 1990