3. Відповідальність держав-членів перед індивідами за порушення права Європейського Союзу.

Право ЄС надає індивідам широкі можливості захисту своїх прав, порушених як державами-членами, так й інститутами ЄС. Відшкодування збитків при цьому є одним з найбільш ефективних інструментів. Якщо має місце порушення прав, наданих індивідові правом ЄС, він має можливість стягнути збитки з порушника, яким може бути як держава-член, так й інститут ЄС.

Щодо держав-членів ЄС, найбільш поширеним є інститут відповідальності за порушення права ЄС, що включає принцип відповідальності за не імплементацію директив та більш широкий принцип відповідальності за будь-які порушення права ЄС дер­жавами-членами установчих договорів ЄС.

Принцип відповідальності держав-членів за не імплементацію директив

Рішення у справі Francovichта Bonifaciv. Italyу деякому сенсі було революційним і значною мірою усунуло труднощі, до яких призвела неможливість горизонтальної прямої дії директив. Принцип, який встановлено ЄСП у рішенні з цієї справи, полягає в тому, що держава-член ЄС, яка вчасно не імплементувала директиву ЄС в національне законодавство, від­повідальна перед індивідами, що зазнали шкоди в результаті такої бездіяльності держави.

За фактами цієї справи Італія вчасно не імплементувала дирек­тиву, яка вимагала від держав-членів створення спеціальних фондів, відповідальних за виплату компенсацій працівникам за умови банкрутства підприємств. На момент, коли громадяни Франкович, Боніфачі та інші втратили роботу внаслідок банк­рутства роботодавця, в період коли Італія ще не імплементувала зазначену директиву. ЄСП вирішив, що Італія мала виплатити цим працівникам компенсацію за вчасне нестворення відповід­них фондів, а відтак за не імплементацію директиви. Аналізу­ючи ст. 4 (3) Договору про ЄС (на той час ст. 10 Договору про Співтовариство 1957 p.), ЄСП дійшов висновку, що міркування "ефективності" вимагають, щоб індивідам було надано можли­вість одержання компенсації за порушення права ЄС державою-членом ЄС.

Умови, за яких держава є відповідальною перед громадянами за не імплементацію директив:

1) не імплементована директива має надавати індивідам права;

2) обсяг цих прав має бути визначено на підставі цієї ди­рективи;

3) потрібна наявність причинно-наслідкового зв'язку між порушенням та збитками, яких зазнав індивід.

При цьому не має значення, чи може директива мати пряму дію; істотним є лише факт неімплементації її державою.

Первинним призначенням цього інструменту є стимулю­вання держав-членів ЄС щодо дотримування права ЄС, тому можна стверджувати, що громадянство індивіда, який зазнав збитків, не має істотного значення (звичайно, якщо тільки конкретна директива не передбачає певного кола суб'єктів, щодо яких вона чинна).Тому з певними застереженнями громадяни інших країн (зокрема й України) також мають мож­ливість стягувати збитки з держав-членів ЄС, якщо їх права порушено.

Хоча спочатку цей новий інструмент захисту прав грома­дян був призначений для вирішення трудових спорів і спорів, що виникають у випадку банкрутства, його потенційна сфера використання є дуже широкою. Рішення у справі Francovichусуває будь-яку заінтересованість держав-членів ЄС не імплементувати вчасно директиви. Це рішення надає індивідам ефективний засіб стягнення з держави збитків, спричинених нехтуванням нормами директиви, на яку не можна безпосе­редньо посилатися за браком норм прямої дії. Таким чином, принцип Francovichскоріше доповнює, ніж замінює, принцип прямої дії директив.

Принцип відповідальності держав-членів за порушення права ЄС

Після рішення у справі FrancovichЄСП у подальших своїх рішеннях проголосив більш загальний, "універсальний" принцип відповідальності держав-членів за порушення права ЄС. Відпо­відно до цього принципу держава-член ЄС, визнана винною в порушенні права ЄС, зобов'язана відшкодувати збитки, завдані не лише неімплементацією директиви, але і за порушенням інших зобов'язань, які випливають з установчих договорів ЄС. ЄСП установив, що відповідальність держав у вигляді відшко­дування збитків може наступити не лише коли держава-член не вжила імплементаційних заходів з впровадження директиви до національного законодавства, але також: коли національний законодавець своїми діями порушує положення установчих договорів ЄС. Пізніше ЄСП ще більше поширив цей принцип і оголосив, що порушення положень установчих договорів ЄС можуть мати місце з боку будь-якого органу державної влади держави-члена ЄС (як законодавчої, так й судової чи виконав­чої влади) та не обмежуються лише порушеннями норм, які мають пряму дію. У цьому разі умови відповідальності будуть відрізнятися залежно від характеру порушення.

Умови відповідальності держави-члена при порушенні права ЄС:

1) норма права ЄС, яку порушено, повинна надавати індиві­дові (позивачеві) певні суб'єктивні права;

2) порушення має бути достатньо серйозним;

3) має бути прямий причинно-наслідковий зв'язок між порушенням зобов'язання, яке покладено на державу-члена ЄС, та шкодою, яку зазнав позивач.

ЄСП встановив такі оціночні критерії визначення серйозності порушення, як: важливість та однозначність порушеної норми; обсяг дискреції, що надається національним органам; наявність умислу з боку порушника; виправдання порушенню; сприяння порушенню з боку будь-якого інституту ЄС; вирішення питан­ня, чи мало місце вжиття нового заходу, чи просто продовження дії вже чинного акта. Наприклад, за критерієм обсягу дискреції, у випадку, коли держава-член ЄС не має права на свій розсуд обирати форми законодавчого закріплення положень права ЄС або дозволені межі розсуду є дуже незначними, будь-яке пору­шення скоріше за все буде визнано достатньо серйозним