1.3. Журналістське розслідування як чинник демократичного суспільства.

Теоретична база впливу журналістського розслідування на суспільні

проблеми, які воно висвітлює

Щоб точніше зрозуміти функцію журналістського розслідування у

демократичному суспільстві, визначимо для себе поняття демократії.

Політологічний енциклопедичний словник подає наступне визначення

демократії. Це «влада народу, народовладдя, що виходить з організації та

функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і

носієм, ґрунтуючись на прагненні забезпечити справедливість, рівність і

добробут усіх» [22, 92].

17

Окрім того, що влада в демократичному суспільстві належить народу,

він контролює діяльність органів державної влади, впливає на важливі

рішення. Громадяни беруть участь в житті держави та у вирішенні суспільних

проблем. Вільні медіа допомагають їм у цьому.

Проте найважливішим, на нашу думку, є те, що демократична влада

«полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу» [22, 93]. Тобто який

народ, така влада.

Таким чином, можна говорити про те, що журналістське розслідування, з

одного боку, можуть існувати лише у демократичному суспільстві, яке

забезпечує свободу слова та, відповідно, існування жанру. З іншого боку,

журналістське розслідування допомагає суспільству бути демократичним,

оскільки має за функцію контроль за суспільними процесами та владою,

висвітлення та виправлення порушень у суспільстві. Відповідно, можна

стверджувати, що журналістське розслідування та демократичне суспільство

взаємно впливають одне на одне, визначаються одне одним. Проте медіа не

можуть нічого змінити, якщо сам народ не відрізняється від влади, яка

зловживає.

Оскільки одне із завдань медіа у демократичному суспільстві

допомагати народу контролювати владу і виправляти усі негаразди й

зловживання, то можна стверджувати, що правильним наслідком

журналістського розслідування як жанру, який виявляє усе погане має бути

виправлення ситуацій, які воно змальовує.

Відповідно, можна говорити про виконання чи невиконання

розслідуванням своєї суспільної функції – виправлення життя суспільства та

окремих його індивідуумів на краще.

Теми впливу журналістського розслідування на дійсність часом

торкаються сучасні дослідники. «Журналістське розслідування є однією з

найдієвіших форм суспільного контролю за діями влади, її органів (посадових

осіб), а також… зрощування владної бюрократії та криміналу, приватизації

влади в корисних інтересах тощо» [15].

18

До теми відсутності впливу журналістського розслідування звертаються

переважно журналісти. Так Андрій Константинів, засновник петербурзького

агентства журналістських розслідувань, говорить, що журналістські матеріали

все-таки не підміняють собою суди – останні інстанції встановлення

справедливості в державі, оскільки на його публікацію «можна плюнути, а на

рішення суду – ні» [30, 6]. А московський журналіст Павло Вощанов писав у

постскриптумі до своєї статті, що копається у бруді сам не знає чому, бо вже

мало вірить, що зможе чогось добитися, що «російська влада коли-небудь буде

керуватися законами» [14].

Варто зазначити, що якщо суди не виконують своєї функції, то часом

трапляється наступне: «в пошуках правди та справедливості читачі почали

звертатися до ЗМІ як до суду. І, треба визнати, що часто після окремих

публікацій, переглядали вже прийняті судові рішення і права людей

виявлялися відновленими» [23, 8].

Окремі дослідники твердять, що журналістські розслідування не є

процесом без результату, бо, як мінімум, вони виховують суспільство,

інформуючи його [14].

Зняті журналістами програми сприяють росту інтересу аудиторії до

певних тем і, відповідно, навчають людей і формують їхню думку на те чи

інше явище, а за цим приходять зміни. Правда, це довгий процес [4].

1.4 Журналістське розслідування в Україні та Польщі.

Говорячи про ефективність впливу журналістського розслідування на

дійсність, не можна не згадати одну з найгрунтовніших статей С.В.Чугурова

на цю тему. Дослідник наголошує на згаданому нами вище взаємозв’язку

преси та демократії, коли без однієї нема іншої. Також Чугуров розглядає різні

ступені впливу медіа на реальність в залежності від сили держави, суспільства

та медіа. За його теорією, Україна, так само як і Росія, підпадає під варіант

єднання «слабкого суспільства та слабкої держави» [29], коли держава не може

до кінця забезпечити інтереси суспільства, а суспільство не може захистити

свої інтереси, і преса опиняється у дивному становищі, борючись за

19

виживання в умовах гри без правил. Важливо, що такий стан речей не може

зберігатися нескінченно, оскільки його наслідком може стати хаос чи анархія

[29].

Необхідно зазначити, що західний погляд на вплив журналістського

розслідування на дійсність, зокрема погляд польських дослідників,

відрізняється від точки зору їхніх східних колег. Так у своїй статті «Роль

журналістського розслідування у побудові демократії та об’єднання громадян»

Магдалена Бежинська-Судол цитує французького журналіста й політика Луїса

Теренуара: «Преса мусить мати повну свободу слова, щоб декотрі люди не

мали повної свободи дії» [40, 77]. Відповідно, журналістське розслідування

має вплив на суспільство та всілякі порушення ще до того, як буде їх

висвітлювати, одним лише фактом свого існування. Так само, як у випадку

сумлінного функціонування жанру в країні, порушники можуть

замислюватися перед тим, як коїти правопорушення.

Поруч із цим, польська дослідниця визнає, що «журналістське

розслідування є дуже важливим, може бути корисним, а може бути

шкідливим» [40, 77] та наголошує на тому, що кожне журналістське

розслідування складається зі скількох етапів, при чому останній етап – зовсім

не публікація зібраного, перевіреного та проаналізованого матеріалу.

Після оприлюднення програми або статті, на думку Магдалени

Бежинської-Судол, робота журналіста не закінчується, оскільки має бути ще

чотири етапи, які входять у проведення журналістського розслідування. Це

«очікування на реакцію суспільства та правоохоронних органів, → порушення

дізнання через органи прокуратури, → засідання суду, → покарання винних»

[40, 86].

Дослідниця виділяє наступні ефекти вдало і до кінця проведеного

журналістського розслідування: викриття, налагодження, виправлення,

запобігання, висвітлення __________несправедливості щодо громадян та різноманітних

патологій у суспільстві, здобуття популярності, престижу і визнання для

газети, радіостанції чи телеканалу [40, 86]. Разом з тим науковець наголошує

20

на тому, що успіх громадян – у досягненні правди та справедливості. У цьому

ж успіх журналіста та редакції.

Враховуючи усе вищенаведене, можна стверджувати, що польські

теоретики журналістського розслідування ставлять собі за мету виправлення

ситуації, яку зображують у власних матеріалах, а не просте висвітлення

проблеми. Тобто польські журналісти роблять розслідування не заради

матеріалу, а заради позитивного впливу на суспільство.

Також специфікою журналістського розслідування в Польщі, його

відмінністю від українського, можна назвати домінуючу роль публікацій у

пресі, особливо на початку розвитку жанру, зокрема у загальнонаціональних

виданнях; більша частка текстів впливає на політичні події; існує ризик

узалежнення від спецслужб та ризик чорного піару [24].

1.5. Відмінності між польськими та українськими програмами (на

прикладі «Закритої зони» та «Увага!»).

Для повної картини сьогоденного стану журналістського розслідування у

двох країнах порівняємо польську програму «Увага!» («Uwaga!») та

українську програму «Закрита зона».

Українська програма «Закрита зона» в найкращі часи мала рейтинг

близько 2,5. Це приблизно один мільйон сто двадцять п’ять тисяч осіб від усіх

українців і найбільший рейтинг на інформаційному 5 каналі, проте це в десять

разів менше, ніж рейтинг популярного серіалу в Україні.

Польська «Увага!» збирала більше трьох мільйонів глядачів, що було

практично стільки ж, скільки збирав випуск новин, проте удвічі менше, ніж

найпопулярніші серіали.

Якщо аналізувати зовнішній вигляд програм та їхні прийоми, то картина

виглядає наступним чином.

Найрезонансніша «Закрита зона» за 2004 рік, яка перевернула уявлення

українців про тогочасну владу та те, якою може бути телепрограма, бо вперше

за всю історію України відверто розказувала з екрану про корупцію в уряді.

21

Програма починається з відео-прологу. Ефектні цитати на червоному

фоні – епіграфи до програми, наприклад, висловлювання Плутарха «Хто

здатний отримувати зиск від суспільних діянь, здатний обкрадати могили» до

програми про корупцію в міністерстві транспорту та тогочасного міністра

Кирпу.

Режисер використовує постановочні кадри з журналістом – наприклад,

Володимир Арьєв, який сидить у вагоні потяга і дивиться у вікно, або який їде

у повозці з кіньми під час пояснення схем транспортної корупції – у тій же

програмі.

Кадри, які натякають, про що йдеться – потяг, вагон, розбите скло

потяга, будівля міністерства транспорту – ще до того, як глядачу відома тема

програми.

Що стосується монтажу, то кадри змонтовані переважно через мікшер,

довжина планів – 4-5 секунд, використовують ефектні паузи перед і після

начиточних фраз. Часом для підкреслення значимості інформації та самої

програми паузи в начитці сягають п’яти секунд.

Начитка чоловічим голосом (драматичним голосом каналу), досить

серйозного рівня, за змістом та складністю сприйняття орієнтована на освічену

аудиторію.

На початку програми автор подає історичний зріз, змалювання явища,

про яке йдеться.

Протягом програми режисер використовує вставки із витягами з

документів, указів, постанов – на екрані з’являються речення, ніби їх

друкують, під звук печатної машинки.

Титри також зі звуком, що створює певний стиль програми.

Вдало підібрана музика. Часом як тло для начитки, часом – окремо, щоб

підкреслити відео. Наприклад, дуже вдала вставка із українською піснею про

львівську залізницю під кадри із недоліками вагону, пісенька про блакитний

вагон із дитячого мультфільму на закінчення програми.

22

Стендапи «Закритої зони» з ефектними паузами і сповільненим

темпоритмом, проте зі зміною крупності кадру. Часом для більшої

зрозумілості автор використовує конкретні речі, наприклад, хлібину у руках

під час пояснення величини тарифів на залізничні перевезення.

У кожній програмі можна помітити також використання спеціальних

відеоефектів – наприклад, вставки із відео вокзалів, транспортних контор (у

цій же програмі), які з’являються в правому нижньому кутку екрану. Цей

ефект створює фірмовий стиль програми.

Дуже ефектним є також останній кадр згаданої програми – коли знятий

вагон перетворюється раптом на чорно-білий негатив, як символ прихованої

корупції.

Тривалість синхронів – близько 23 секунд. Часом між двома

синхронами, поставленими у стик, використовують спалах, і тоді тривалість

синхрону сягає 50 секунд. Тривалість начиточних блоків – також більше 20

секунд.

Часом на один синхрон трапляється 6-7 спалахів, що не може не

дратувати глядача, який уважно дивиться.

Інколи синхрони підкладають під красномовне відео.

Відео в більшості випадків відповідає тексту програми, правда, не прямо

і не легко, помітно, а треба замислитися, щоб зрозуміти зв’язок між відео та

текстом.

Приховування джерела інформації в цілях його безпеки, героя програми

– шляхом зміни голосу та зйомок у темному приміщенні.

Часом в інфографіці використовують фотографії (наприклад, як

фотографія Кирпи витіснила фотографію Пустовойтенка на тлі міністерства

транспорту – щоб було видно, як один замінив іншого на посаді).

Крім того, якщо треба щось підкреслити, наприклад, державні установи,

які мали гроші від міністерства, то їхні назви висвітлюються на червоних

титрах на весь екран – дуже допомагає у сприйнятті. Суми з’являються в

23

анімованих титрах– великими цифрами на весь екран, вискакують на тлі відео

з Кирпою, якого звинувачують.

Щоб збільшити драматичний ефект, зменшують довжину планів до

однієї-двох секунд або взагалі фотографій, пришвидшуючи монтаж.

Щоб показати документи, їх знімають на камеру. У програмі

демонструють їх під відео, це є досить тривалим.

Важливі цитати та інформацію подають на тлі титру.

Також для «Закритої зони» характерне використання відео-символів на

початку програми. Наприклад, стоп-кран перед програмою про корупцію та

зловживання міністра транспорту або дорожній знак із цеглою перед

програмою про закриття радіо «Континент».

Кожна програма має свою назву, з якої зазвичай не зовсім зрозуміло, про

що вона.

Приховану камери у зйомках використовують дуже рідко, лічені випадки

на 150 програм.

За словами журналіста «Закритої зони», Сергія Скоробагатька, коли

«Закрита зона» тільки починала своє існування, то реконструкцію подій чи

постановочні зйомки знімали в кожній програмі. Потім, коли програма набула

популярності й до редакції приходили мішки листів із проханнями зняти

програму про їхні випадки, часу на підготовку програми стало так мало, що її

відео мова спростилася до максимуму.

Ще одна суттєва відмінність між «Закритою зоною» та «Увагою!» - між

українським та польським журналістським розслідуванням – те, що на

підготовку програми в Україні витрачають тиждень, максимум три, а в Польщі

декотрі канали можуть собі дозволити сплачувати ставку журналістам, які

готують матеріал по кілька місяців.

Частково це зумовлено рейтингом та попитом на розслідування в

Польщі, а також високим авторитетом та впливовістю цих програм. Проте не

всі канали провадять таку політику, тому це є досить болючим питанням для

24

польських журналістів і значно б’є по їхній кишені, масштабу розслідувань та

престижу роботи в цьому жанрі [6].

Окрім того, над українським журналістським розслідуванням працює від

чотирьох до восьми осіб, а над польським – до тридцяти п’яти осіб. Це також

має значення через економічне питання.

На сьогодні в Польщі існує не менше десятка програм з журналістського

розслідування, майже кожен канал має окремий відділ, який займається

виробництвом таких програм. Крім того, окремі журналісти працюють над

документальними фільмами з розслідування, які виходять епізодично, а не

регулярно.

В Україні, на жаль, найбільш поширеним є розслідування, яке колеги

називають замовним, і жоден з каналів чи проюсерських центрів не випускає

зараз програми, подібної до «Закритої зони».

Варто зазначити, що назва програм говорить сама за себе: польські

«Увага!», «Інтервенція», «Супервідеошукач» ніби самою назвою привертають

увагу до себе, а «Закрита зона» має акцент не на увазі до неї, а на поясненні

глядачу того, що недоступно, показ того, що не видно.

Окрім того, польські програми виглядають зовсім інакше.

Проаналізуємо найрезонанснішу польську програму «Увага!» від 2004

року, яка розказує про фірму Constar, що продавала зіпсовані вироби з м’яса та

організувала цілу процедуру його обробки та поширення.

Тривалість програми (як і більшості польських програм з

журналістського розслідування) вдвічі менша за тривалість українських: не

тридцять хвилин, а п’ятнадцять.

На початку програми «Увага!» ведучій у студії згадує попередню

програму, чим вона закінчилася, резонанс після неї. Показують відео із

людьми, які дивилися програму в лікарнях та громадських місцях, вражені

обличчя, вигуки «Не може бути!», «Який жах!».

На нашу думку, такий прийом сприяє впливу програм на суспільство,

ніби дає зрозуміти героям програми, винуватцям скандалу та звичайним

25

людям, що програму про проблему знято, але не забуто, що до неї журналісти

повернуться у випадку, якщо нічого не зміниться, а якщо не зміниться, то

нагадуватимуть про неї людям.

Окрім того, показуючи обличчя вражених людей, журналісти

акцентують на тому, що програма безслідно не пройшла, що люди вражені

нею, що є своєрідним стимулом для правоохоронних органів працювати в

напрямку встановлення справедливості, а для винуватців показаних порушень

і тих порушень, які ще не показали – не вдаватися до зловживань.

Замість простої начитки, перекритої відео, польські журналісти та

режисери намагаються обходитися без начитки взагалі, майже не вживати її

(«Увага!»). Вони знімають програми таким чином, що ті складаються з

інтершумів, діалогів, зйомок прихованою камерою. Це допомагає глядачу

тримати увагу на програмі із легкістю, створює ефект динамічності та

очікування – що ж буде далі.

Вкрай рідко у польських програмах використовують начитку, тоді у ній

подають важливу інформацію, підкреслюють необхідне і розставляють

акценти. Триває начиточний блок від 8 секунд і є вагомим засобом привернути

увагу до потрібних журналісту моментів, оскільки, як ми вже зазначили,

використовується рідко.

Наприклад, у програмі «Увага!» голос за кадром під звуки ударної

установки, після того, як журналістка на приховану камеру зняла документи і

зіпсовану ковбасу з картонної коробки, розказує: «Такі документи та зіпсовані

вироби з м’яса ми знайшли в кожній коробці, яка стояла в цьому приміщенні.

На документах зазначалася партія зіпсованої продукції, назва магазину, який її

повернув, дата повернення та її кількість.»

Проте інтершуми та діалоги не є самоціллю для польських журналістів і

використовуються ними тільки у випадку, якщо вони є цікавими і

допомагають зробити програму драматичною, щось підкреслити.

Наприклад, діалог в їдальні дівчини, яка влаштувалася на роботу в

компанію, яка перепродає зіпсоване м’ясо під виглядом свіжого, обробивши

26

його перед тим. Журналістка питає, чи це м’ясо, яке вони їдять, з їхньої

компанії, а їй відповідають, що з відходів, а потім говорять, що пожартували.

Дуже швидко змінюється картинка в кадрі, наприклад, місце зйомки. У

середньому одне місце показують від чотирьох секунд і більше. Винятки

складають зйомки прихованою камерою, коли в кадрі говорять дуже важливу

інформацію. Такий прийом також спливає на підвищення уваги глядача.

Довжина планів у польських програмах – від двох секунд і довше. Проте

змонтоване настільки добре і м’яко, що комфортно та цікаво дивитися.

Мікшер практично не використовують.

Музика підібрана також добре, переважно напружена, а не тематична.

Довжина синхронів у польських програмах – від 8 секунд. Часом два

синхрони перебивають запитанням журналіста, тоді загальна тривалість

синхрона до 15-20 секунд. Винятки складають дуже драматичні синхрони, які

тривають до 25-ти секунд. Наприклад, про неймовірно тяжкі умови праці

жінки-касира в супермаркеті, з усіма деталями та емоціями.

Для збереження інкогніто людини-джерела польські журналісти, як і

українські, використовують зміну голосу та зйомки в темному приміщенні,

крім того, на картинку накладають спеціальний фільтр, який розмиває

зображення. Дуже важливим є те, що голос змінюють настільки, що навіть

неможливо за інтонаціями впізнати людину. А кімната, де знімають, настільки

темна, що навіть якщо людина рухається, не видно її рис.

На відміну від українських програм, джерела польських журналістів

набагато краще захищені й менш упізнавані за джерела українських. Тобто в

українській програмі людину можна було б впізнати за інтонаціями, стилем

розмови, рисами, на які відсвіт падає. В польській програмі це неможливо

взагалі.

Дуже часто, чи не в кожній програмі з розслідування, польські

журналісти використовують зйомки прихованою камерою. Це допомагає

надати програмі ще більшої переконливості та викрити справжній стан речей.

27

Наприклад, у програмі «Увага!» про мережу супермаркетів «Сонечко»

після серій інтерв’ю з працівниками, які розказували, що їм не оплачують

ненормовані години праці, керівник мережі сказав, що усе, що над норму,

оплачують згідно із законодавством. Після його інтерв’ю журналістка з

прихованою камерою пішла влаштовуватися на роботу в супермаркет і їй

повідомили, що оплати ненормованої праці немає.

Після показу польського розслідування відбувається розмова у студії із

чиновником. Починається воно з того, як посадовцю показують програму та

знімають його реакцію під час перегляду. Наприклад, у випадку із «Увагою!»

про м’ясопродукти, проглядав програму представник міністерства. Після

перегляду запрошені журналісти ставлять йому питання.

Також журналісти організовують зустріч із відповідним органом

(контролюючим або правоохоронним) і ведучий питає у нього жорстким хард-

током, які конкретно він вжив заходи, щоб виправити ситуацію.

Наприклад, в «Увазі!» біля компанії-порушника журналіст із

контролюючим чиновником питав, що саме зробили директору компанії, щоб

покарати його, після виходу програми. Останнє питання ведучого у цій частині

взагалі було «Це виглядає так, ніби Ви не виконуєте своїх посадових

обов’язків».

Варто зазначити, що жоден із двох вищезгаданих блоків не триває

більше ніж півтори-дві хвилини.

Крім того, розмова з чиновником відбувається в окремій темній студії,

не тій, де стоїть ведучій програми. А розмова із контролюючим органом –

взагалі на вулиці біля приміщення компанії-порушника. Тобто часто змінюють

місце зйомки, що створює ефект динамічності та робить програму цікавою для

глядача.

Дуже важливим є те, що практично всі польські щотижневі

телепрограми з розслідування побудовані саме таким чином: репортерська

сторона розказує про покривджених у розлогому сюжеті, а потім відбувається

хардток із відповідальними у студії [24].

28

Окрім преваги цікавості та легкості сприйняття для глядача, такий

формат має ще одну суттєву перевагу – він є менш затратним у виробництві,

бо потребує менше праці, часу та грошей, ніж тридцяти хвилинна знята

програма. Крім того, ведучі в студії не ті, що знімали репортаж на місці події.

Кожен – спеціаліст своєї справи. Хтось – репортер, а хтось веде хардток.

На нашу думку, прийом виходу на конкретну відповідальну людину [6]

та розпитування й притискання її в ефірі є дуже важливим, він також

спрямовує програму на те, щоб вона спричинила реальні зміни в страшних

ситуаціях, які показують.

Варто зазначити, що оскільки жанр журналістського розслідування в

Польщі є дуже популярним і, відповідно, поширеним, то полякам просто

достатньо подзвонити в одну з програм і пожалітися, щоб журналісти одразу

взялися за роботу. Наприклад, варто було студентам одного з вищих

навчальних закладів пожалітися на те, що викладач пропагує фашизм і вживає

ненормативну лексику, як одразу зняли програму, внаслідок якої викладача

звільнили [24].

Натомість в Україні програми з журналістського розслідування, які

виходять регулярно, не справляються із мішками листів – дуже мало випадків

можуть розглянути, оскільки найчастіший період, з яким виходять – раз на

тиждень.

Такий стан речей у Польщі також впливає на резонанс програм та їхню

важливість для людей. Глядачі стають більш громадсько-активними,

цікавляться не лише власною проблемою, яку показали в програмі, а й усіма

проблемами взагалі. Але найголовніше, на нашу думку, що люди відчувають,

що журналісти в них на службі. Цим журналістське розслідування вповні

виконує свою місію у суспільстві.

Варто зазначити, що в порівнянні із українськими програмами з

журналістського розслідування, польські виглядають не настільки насиченими

фактами. Вони всі дуже прості для сприйняття.

29

За словами польського тележурналіста та редактора Роберта

Казімєрського, у програмі не варто подавати більше 10% того, що знаєш

(звичайно, за умов, що журналіст зробив повноцінне і добросовісне

розслідування і дуже багато знає про тему та проблему). Роберт каже, що він

радше не використає якійсь факт, аніж пере грузить програму [24].

Ще одним важливим прийомом польських програм є час від часу

звернення до позитиву. Йдеться не лише про розповіді, що після попередніх

ефірів покарали винних, а покривджені відчули значне полегшення в ситуації.

Річ у тім, що час від часу програми представляють і різноманітні позитивні

явища, ті, «які поліпшують моральний та етичний стан суспільства» [24].

Основна відмінність польських програм з журналістського

розслідування від українських полягає в тому, що перші звернені до

отримання конкретного результату після виходу в ефір у тій проблемі та

ситуації, яку знято.

Крім того, польські програми, які є набагато більш рейтингові за

українські, є також набагато динамічнішими та тими, що привертають увагу.

Загалом для характеристики української «Закритої зони» можна вжити

слова «значимість» та «важливість», тобто складається враження, що сама

інформація, яка подана в програмі, є найважливішим елементом програми, і

усе оформлення працює на ці ознаки. Проте дивитися цю програму хочеться

лише якщо зацікавлений у ній. Для відпочинку глядачі ймовірно перемкнуть

канал.

Для характеристики польських програми «Увага!» підходять такі ознаки

як видовищність, цікавість і також важливість. Таку програму хочуть

подивитися навіть після втомливого робочого дня.

Після виходу в ефір кожної програми в Польщі та в Україні мають

настати певні наслідки у тих ситуаціях, які змальовують. Розглянемо два

варіанти: наслідки можуть бути негативні, нейтральні або позитивні.

Спробуємо проаналізувати їхні причини та закономірності.

30

Розділ ІІ

1.1. Програми, які негативно вплинули на суспільство або не вплинули

взагалі. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони».

Для того, щоб визначити причини та закономірності наслідків виходу в

ефір програм з журналістського розслідування проаналізуємо конкретні

приклади українських та польських програм і їхніх наслідків.

Серед прикладів телепрограм журналістського розслідування

трапляються такі, які не мають ніякого впливу на події, які зображують, або

мають відверто негативний вплив на них.

Програма «Закрита зона» є прикладом журналістського розслідування в

традиційному розумінні цього слова і може вважатися зразком жанру в

Україні. Вона існувала з березня 2004 року по червень 2007 і була однією з

найрейтинговіших програм 5 каналу, весь час змагалася лише з підсумковим

випуском новин, а пізніше, вже через рік після помаранчевої революції – з

іншою програмою журналістського розслідування.

У 2004 році «Закрита зона» потрапляє в десятку кращих програм Європи

в номінації TV Current affairs на конкурсі Prix Europa-2004 (Берлін), а у 2005 –

стає переможцем національної премії «Телетріумф» у номінації «Краща

публіцистична програма».

Ця програма була першим журналістським розслідуванням, яке стало

дуже популярним, про яке говорили всі, а також найпершою програмою, яка

стала регулярно і цілеспрямовано розслідувати. На той час аналога їй не було.

Крім того, «Закрита зона» вільно існувала в період цензури на інших

телеканалах, які не могли випускати подібний продукт, ризикуючи лише

особистою безпекою журналістів, а не звільненням їх з каналу.

За словами журналіста «Закритої зони» Сергія Скоробагатька, у кінці

2004 року на кожному засіданні Верховної Ради України звучали слова на

кшталт: «Ви дивилися вчора «Закриту зону?» Бачили, що коїться у нас із

землею?». Журналісти читали стенограми засідань і сміялися [5].

31

З березня 2005 команда, яка робила програму, на чолі з Володимиром

Арьєвим, створили цілий продюсерський центр з назвою «Закрита зона».

Центр займається журналістськими розслідуваннями в різних сферах життя

людини та його популярність говорить про те, що «Закрита зона» стала

своєрідним трендом, популярним серед українців.

Проте попри популярність програм існує певне питання в їхній користі

суспільству. Річ у тім, що журналістське розслідування, яке має виправляти

зловживання та інші негативні моменти у дійсності, у цьому випадку не

завжди має успішний вплив.

За словами Володимира Арьєва, одного з провідних журналістів, які

займаються розслідуванням в Україні, автора «Закритої зони», «вже давно

ніхто з приводу цього (з приводу оприлюднених ним матеріалів) не відкриває

жодних справ», а програм, вихід яких немає ніяких наслідків у реальному

житті або має вихід яких має негативні наслідки, усього близько дев’яноста

відсотків від загальної кількості усіх знятих ним «Закритих зон» [3].

Найперше, про що варто зазначити, - це те, як на плодах роботи

журналіста, який розслідує, виникла ціла схема зловживання. За словами

Володимира Арьєва, у 2005 році Генеральна прокуратура України досить

часто, запрошувала його давати покази та пояснення щодо програм, які

виходили в ефір. Журналіст приносив і віддавав матеріали, розказував усе, що

знав, а потім відбувалося наступне.

Прокуратура порушувала кримінальні справи, викликала героїв програм,

мала з ними «певні розмови», а через деякий час справи закривали «через

відсутність складу злочину». Таке відбувалося, наприклад, з програмами,

присвяченими справі транзитного серверу та декотрими, знятими про

корупцію у вищих ешелонах влади, а фактично з цілою низкою програм за

період 2004-2005 року.

Володимир Арьєв вважає, що «прокуратура фактично заробляла при

цьому певні матеріальні блага. А “герой” програм після цього фактично

відмивався» [3].

32

Після того, як журналіст дізнався про існування такої схеми, він

припинив «співпрацю» з прокуратурою та більше не давав їй ніяких

матеріалів, оскільки він «не є джерелом: а) заробітку для не чесних на руку

прокурорів і б) джерелом рятування від кримінального переслідування не

чистих на руку людей» [3].

Відверто негативний випадок стався після одного з останніх випусків

«Закритої зони» від червня 2007 року. У Києві побили людину, яка свідчила

проти посадових осіб Шевченківської районної адміністрації.

Програма розказувала про голову районної ради, Пилипишина, який

організував цілу схему відкатів серед представників малого та середнього

бізнесу, які торгували на Лук’янівці. Спочатку він припиняв їм договір аренди,

а потім примушував їх купувати спеціальні кіоски за п’ятдесят тисяч гривень.

Один з постраждалих підприємців і розказав усе «Закритій зоні». Під час того,

як його били, бізнесмену пояснили, що це все через те, що він давав інтерв’ю

Володимиру Арьєву.

На щастя, цей випадок можна було трохи виправити (з журналістської

точки зору). Після побиття журналіст «Закритої зони» взяв інтерв’ю в

постраждалого прямо на лікарняному ліжку. Правда, ніяких наслідків у

реальному житті це не спричинило. Варто зазначити, що в такому випадку

добре вже те, що інтерв’ю постраждалого не спричинило подальших

негативних наслідків.

Ще один приклад негативних наслідків після виходу програми в ефір

стосується переможниці фестивалю у Берліні. Програма розказувала по

ембріональну та фетальну терапії. Прихильники першої вважають, що в

організм та хворі органи для покращення здоров’я можна вводити стволові

клітини, а прихильники другої взагалі твердили, що допомогти органу

відновитися можуть клітини аналогічного органу ненародженої дитини, у якої

ці органи тільки сформувалися, тоді ніби шанси стати здоровим підвищуються

у двісті разів.

33

Журналіст висвітлював стан речей в Україні, розказував, на якому тижні

вагітності які органи в дітей формуються, відповідно, коли і яким чином

отримували матеріал лікарні.

У зйомках було використано приховану камеру, з якою журналіст ходив

по клініках, де пропонували такі послуги.

За словами Сергія Скоробагатька, після виходу програми лікар Лазарєв,

який давав йому інтерв’ю, був змушений втекти за кордон, покинувши родину

з маленькою дитиною, оскільки боявся за свою безпеку – і не безпідставно,

оскільки на нього серйозно «наїхали» [5]. Таку ціну лікар заплатив за

розповідь правди.

А в ситуації загалом нічого не змінилося, винних не покарано, схему не

припинено.

Приклад програми, яка фактично не призвела ні до яких змін у системі,

яку змальовувала, а також після якої не було відкрито жодної справи і нікого

не було звільнено – «Закрита зона», що вийшла в ефір 14 грудня 2006 року.

Вона розказувала про дуже небезпечне для здоров’я м’ясо, яке стало приводом

для Росії розв’язати м’ясо-молочну війну.

Йшлося про велику контрабандну порцію свинини, без документів та

відповідних сертифікатів, яку «не помітили» в Україні на жодному з етапів –

проходженні митного контролю в Одесі, перевозки, вивозу з країни. Йшлося

про 10 тисяч тон, на суму близько двадцяти мільйонів доларів і журналісти.

Детально описували схеми розповсюдження продукту після проходження

митниці, схему із документацією та можливими ризиками, схему із звертанням

до суду.

За словами Володимира Арьєва, ця справа нічим не закінчилася, проте

він «не може сказати що залишилося без наслідків, тому що є депутатське

об’єднання “Контрабанда-стоп”, яке почало активно працювати в цьому

напрямку за наслідками програми, і взагалі це трохи зрушило суспільство і в

уряді пам’ятають про цю програму» [3].

34

Водночас Володимир Арьєв визнає, що конкретних наслідків від

програми так і не відбулося: «Ми інформували, і є, принаймні, негативне

ставлення до того, щоб безконтрольно ввозити в Україну м’ясопродукти. І не

тільки населення почуло про небезпеку, а й органи влади» [3].

Щоб підвищити ефективність виконання завдання журналістського

розслідування – «чистки суспільства», боротьби з корупцією та іншими

зловживаннями – після п’ятнадцятирічної роботи журналістом Володимир

Арьєв пішов в політику. Зокрема у сферу його сьогоднішньої діяльності

входять поїздки країною і покращення ефективності роботи журналістів

власним впливом і допомогою їм [20].