1.1. Сучасний стан та діагностика інвалідності.

Проблема інвалідності досліджується в Україні вже досить давно. Адже людей з обмеженими функціональними можливостями у всьому світі дуже багато і кількість їх постійно зростає. У світовій програмі дій стосовно інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 1982 року, наводяться такі дані: у середньому щонайменше кожен десятий мешканець світу має фізичні, розумові або сенсорні дефекти, а близько 25% будь-якої групи населення відчувають на собі негативний вплив цього явища. Отже, кожна країна має вирішувати цілий комплекс проблем, щоб сприяти повноцінній інтеграції людей з функціональними обмеженнями у фізичне і соціальне середовище.

Нині соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли себе у соціальній політиці стосовно осіб з обмеженими функціональними можливостями. Вони повернули професійну діяльність не до політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів, а тому роблять усе, щоб фінансувати задоволення їхніх потреб.

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, котрі мають фізичні та психічні відхилення у здоров’ї. У засобах масової інформації та у спеціальній літературі вживаються паралельно різні поняття: інвалід; особа з обмеженими функціональними можливостями; людина з обмеженою дієздатністю; людина з особливими потребами; особа з вадами розвитку; людина з обмеженими можливостями; дитина-інвалід; людина з обмеженими функціональними можливостями від народження; набута інвалідність.

Інвалідність – це обмеження в можливостях, спричинене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та суспільними факторами і неможливість брати участь в житті сім’ї та держави на тих умовах, що й інші члени суспільства.

Інвалід – особа зі стійкими розладами функцій організму, обумовленими захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності та зумовлюють необхідність соціального захисту.[13;c.1]

Державним центром соціальних служб для молоді, Державним комітетом у справах сім’ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім’ї та молоді було проведено соціологічне дослідження «Соціальна осіб з функціональними обмеженнями», яке дозволило виявити соціальні проблеми осіб з обмеженими функціональними можливостями, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем даної групи.

За допомогою даного дослідження вдалося виявити низку питань, що постійно переслідують інвалідів. Це – фінансові та матеріальні проблеми, постійне психічне та нервове перевантаження, нерозуміння соціального оточення, відчуття покинутості, самотності, ускладнення у сфері моралі й етики через ставлення суспільства до таких людей. А також проблеми пов’язані з лікуванням, здійсненням медичної і педагогічної корекції та комплектації вад, а також отриманням технічних засобів і спеціального приладдя, задоволенням потреб у періодичному контролі стану здоров’я, кваліфікованих консультаціях, оздоровленні. Це основні проблеми, з якими щоденно стикаються інваліди і які невід’ємно пов’язані з проблемами сімей, у яких вони проживають.

Існуючі проблеми були умовно розділені на кілька основних різновидів. Було виявлено наступні проблеми:

1. Проблеми недостатності нормативно-правового забезпечення та його реалізації.

2. Проблеми спеціалізованої допомоги, обумовлені специфікою захворювання осіб з фізичними обмеженнями.

3. Проблеми, спричинені недоліками фінансового і матеріально-технічного забезпечення.

4. Проблеми освіти.

5. Проблеми, пов’язані з охороною здоров’я.

6. Проблеми недостатності інформаційного забезпечення.

Висновки, яких дійшли автори дослідження показали, що проблеми осіб з обмеженими функціональними можливостями зосереджені у таких сферах:

- Психологічна допомога (нестача матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

- Медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і фахівців, особливо в сільській місцевості, брак путівок на оздоровлення в санаторіях);

- Матеріальне забезпечення (нестача пільг, безкоштовного забезпечення технічними та медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

- Підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями, створення спеціальних служб знайомств та ін.);

- Освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у школах, особливо в сільській місцевості, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів);

- Вільне пересування (нестача транспортних пільг, невиконання вимог законодавства щодо пристосування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з обмеженими функціональними можливостями).

Однак, вирішити всі ці проблеми одночасно неможливо, проте зменшити їх тиск можна. Сутність даного підходу полягає у залученні до процесу адаптації, реабілітації та інтеграції самих клієнтів, які при відповідній підтримці державної політики, громадських організацій та наявності новітніх технологій можуть створити повноцінну життєдіяльність для даної категорії людей.