Соціально-демографічна структура

До соці­ально-демографічної звичайно відносять такі струк­тури населення: статевовікову, сімейну, генетичну. Ці структури є умовою і результатом процесу відродження, і формування населення

на окремих територіях. Соціально-демографічна структура - це статистичні параметри таких явищ, як народжуваність, смертність, шлюб­ність, міграційний обмін населенням між містом, селом, між різними територіями. Кожна із вказаних структур характеризує склад насе­лення за такими ознаками:

• стать;

• вік;

• сімейній стан;

• місце народження;

• місце проживання в даній місцевості.

Статево-вікова структура є комбінацією двох зрізів - статі і віку. Щодо першого, то йдеться про співвідношення між чоловіками та жінками серед населення країни, щодо другого - про співвідношення між особами різного віку. Статево-вікова структура населення може аналізуватися або за однією, або за двома ознаками (стать, вік). У першому випадку особливий інтерес становить поділ на три групи: до 16 років (діти), до 30 (молодь), до 55 (середній вік), стар­ші за 55 (літній вік). Такого роду поділ не є суворим. Залежно від різних потреб дослідження та ступеня дробності соціологічного ана­лізу вікові межі кожної вікової групи можуть іноді варіюватися. Спів­відношення між цими групами характеризує тип вікової структури населення. Аналіз вікової структури, вимагаючи ці три контингенти, не тільки розкриває трудовий потенціал країни, а й дозволяє виявити його динаміку розвитку.

Соціально-поселенська (соціально-територіальна) структура

Соціально-поселенська структура характеризує тип спільностей, члени яких пов'язані спільною територією проживання і відносинами, які виникають внаслідок їх взаємодії. Територіальними спільностями є: місто, містечко, село, хутір, окре­мий район міста, а в деяких аспектах - і держава.

Більш детальний аналіз соціально-поселенської структура дають спеціальні соціологічні теорії: «соціологія міста», «соціологія села», яка вивчає процес виникнення, сутність та загальні закономірності функціонування міста, села, певного регіону - як цілісних систем.

Під впливом вторгнення у відносно замкнену сільську спільність нововведень, технологій, комунікацій, преси, радіо, кіно, телеба­чення, індустріалізація і політичні зміни сільська спільність починає урбанізуватися. Урбанізація - це соціально-економічний процес, який виражається у розростанні міст, розвитку міського типу життя.

Соціальне життя: проблеми рівності та справедливості.

Люди відрізняються одні від одних за багатьма ознаками: статтю, віком, темпераментом, зростом, кольором волосся та очей, рівнем інтелекту, музичними здібностями, силою, вродливістю тощо. Ці відмінності, що обумовлені їхніми фізіологічними та психічними особливостями, мають назву природної диференціації. Природна відмінність далеко не нейтральна. Вона може стати основою для появи нерівних відносин між індивідами. Сильний підкорює слабкого, хитрий обдурює простака, вродлива жінка використовує свою зовнішність як засіб досягнення своїх цілей. Це перша форма нерівності, яка спостерігається і у деяких видів тварин.

Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, яка безпосередньо пов’язана із соціальною диференціацією. Соціальними називаються ті відмінності, що мають своєю причиною соціальні чинники: поділ праці (розумова, фізична), уклад життя (місто, село), соціальні ролі (батько, лікар, політичний діяч) тощо.

Однак суспільство не лише диференційоване і складається з великої кількості груп, класів, спільностей, а й ієрархізоване. У ньому завжди одні групи людей володіють більшою владою, більшим багатством, більшими привілеями, ніж іншими. Завжди є вищі та нижча прошарки, еліта та маса.

Загалом вчені дійшли спільного висновку: нерівність – це властивість суспільства, необхідна умова організації соціального життя. Історія людства не знає жодного суспільства без соціальної нерівності. Навіть у примітивних племенах, що були виявленні в різних куточках земної кулі не було повної рівності між людьми. Думка вожака завжди цінувалась більше, ніж звичайного воїна, але ще менше важила у цих суспільствах думка жінки чи старця.

Однак незважаючи на споконвічну ієрархізацію суспільства, постійно існувало прагнення людей досягти рівності в суспільстві. Проте на кожному етапі свого розвитку суспільство розуміло питання рівності по-своєму. Рівність взагалі можна розглядати в двох значеннях: як абсолютну рівність індивідів у всіх її виявах (і в значенні рівності прав і обов’язків, і в значенні розумовому, етичному, економічному). Така рівність утопічна, нездійсненні і соціально шкідлива. У другому значенні рівність розуміють як пропорційність соціальних благ заслугам того чи іншого індивіда. Це означає, що права на соціальні блага (багатство, славу, повагу) не можуть і не повинні бути рівні у простого маляра і Рафаеля, у робітника і Едісона. Принцип «кожному за заслугами» існує тисячоліття, він виник не тепер.