2. Лінійна філософія історії.

Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов´язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Спершу він поширювався на процеси навколишньої дійсності, згодом був застосований і до історії. Його появу дослідники пов´язують із сприйняттям просторово-часових реалій ще скотарськими кочовими племенами, які, перебуваючи у постійному русі, моделювали у своїй уяві й світ на зразок лінії - маршруту.

Вважають, що перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням монотеїстичних релігій (передусім християнства, ісламу) з їх основоположними принципами теоцентризму і креаціонізму. Християнство, за словами М. Бердяєва, внесло історичний динамізм, виняткову силу історичного руху й створило можливість для розвитку філософії історії. Концепція Бога-творця є лінійно-стадійною структуризацією світу: початок світу (акт творення його Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог - людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Найбільш повно її репрезентують христоцентричні історіософії Орігена й особливо Августина Блаженного, який подає есхатологічну періодизацію історії міст-суспільств, побудовану за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдеться у Старому Завіті.

Щоправда, у більш ранній християнській західній філософії існували й інші підходи до історії, зокрема її дуалістичний поділ на добу царства Бога-отця і добу царства Бога-сина та тріадна періодизація історії, в якій перші два періоди ніби деталізують двочленний поділ:

1) період Старого Завіту з домінуванням страху й закону - царство Бога-отця;

2) період Нового Завіту з приматами віри і любові - царство Бога-сина.

Водночас запроваджується, відповідно до трьох іпостасей Святої Трійці, третій період — Вічного Євангелія, коли правлять Любов і Розум, тобто настає царство Духа Святого.

Найповніший вияв ця концепція знайшла у «Вічному Євангелії» Йоахима Флорського (бл. 1132-1202), в якому розкриваються зміст, ієрархія, природа й механізм зміни всіх трьох фаз історії. Проголошуючи поступовість, стадійність розкриття божественного у земному, історіософія Й. Флорського актуалізувала необхідність оновлення не лише душ, а й самого світу. Вона була своєрідним каталізатором оновлення підходів у тлумаченні історичного процесу, його своєрідного «заземлення».

Троїстий підхід до структуризації історії став парадигмальним (прийнятим за взірець). Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва, був узятий за основу періодизації історії німецьким ученим К. Келлером, який обґрунтував три періоди в її розвитку: давній світ, середньовіччя і Новий час. І в пізніші часи новоєвропейське історичне мислення, попри світську термінологічну атрибутику, тяжіння до реального буття, орієнтувалося на принципові положення історіософії Й. Флорського, інтенсивно наповнюючи їх секулярним (світським) змістом.

Незважаючи на відхід від сакральної трансцендентної сфери, тріадний стереотип періодизації історії зберігається. Так, А. Фергюсон виокремлював в історії людства такі стадії розвитку, як дикість, варварство і цивілізація, яким відповідали три основні стадії його господарського розвитку: збиральництво і мисливство, скотарство, землеробство. Таку точку зору поділяв і Тюрго, який з огляду на науково-технічний прогрес, економічні досягнення подав загальнолюдський поступ як пряму лінію, що підіймається вгору.

Цю дещо спрощену схему прогресу людства розвивав Кондорсе у праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». Виокремивши три великі епохи в історичному плині людства, він поділив їх на десять стадій відповідно до тези про неухильно зростаючий соціально-економічний і науково-культурний прогрес. Так, перша епоха, що охоплює час від появи людства до винайдення писемності (згідно з сучасними тлумаченнями - первісне суспільство), має три стадії:

1) племенотворча, або рівень мисливців і збирачів;

2) доба пастуших племен, яка закінчується переходом від скотарства до землеробства;

3) культурно-економічне зростання землеробських народів, що зумовило виникнення писемності.

Друга епоха - епоха цивілізації - охоплює час від винайдення писемності до XVIII ст., поділяється на шість стадій залежно від прогресу наукового знання:

1) від появи писемності до виокремлення наук у Давній Греції;

2) розвиток наук від часу їх поділу до занепаду в пізньоантичні часи;

3) від занепаду наук до відродження освіти і доби хрестових походів;

4) від перших успіхів західноєвропейської науки до винайдення книгодрукування Й. Гутенбергом;

5) від появи книгодрукування до утвердження раціоналізму Декарта;

6) від Декарта до становлення Французької республіки.

Третя епоха - майбутня доба людства, в якій повинні реалізуватися просвітницькі ідеали, - має одну стадію. Отже, європоцентрична періодизація історії Кондорсе певною мірою суб´єктивна, чітко неозначена і однобічна, оскільки обмежує історичні етапи розвитку людства лише науково-технічним, інтелектуальним прогресом.

У цьому контексті досконалішою є лінійно-стадійна схема розвитку людства К.-А. Сен-Сімона (1760-1825), який не лише ретельніше врахував соціально-економічні реалії історичного буття суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії поступу людства - фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього - постають як більш реальна цілісна система, в якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попередню, а й наслідком кризи попередньої стадії, спричиненої витрачанням нею своїх внутрішніх потенційних ресурсів майбутнього розвитку. У зв´язку з цим ідея ступневості історичного розвитку, його неухильного прогресу стає більш переконливою, що дало підстави окремим дослідникам тлумачити стадії розвитку людства Сен-Сімона як прообрази майбутніх соціально-економічних формацій К. Маркса.

В основу формаційного (марксистського) підходу до аналізу світового історичного процесу покладено ідею про шість суспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії: первіснообщинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначальною основою кожної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Їх особливості безпосередньо пов´язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до суспільної власності, передусім до засобів матеріального виробництва. Одні з них володіють такими засобами (експлуататори), інші позбавлені їх (експлуатовані). Відповідно різною є їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми користування результатами (продуктами) суспільної праці. Такі протилежні соціальні групи Маркс назвав класами, пов´язавши їхнє існування з певними історичними фазами розвитку матеріального виробництва.

Особливості відносин між класами зумовлені динамікою суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами, що мають об´єктивний характер. Тому відносини між класами неодмінно загострюються, призводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується домінуючий статус певного панівного класу, який з часом, під тиском загострених суспільних суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу. Зміна панівної верстви зумовлює і зміну сутнісної ознаки експлуатованих верств, тобто протиборство одних антагоністичних класів неодмінно породжує нову антагоністичну пару історичних суб´єктів, які, у свою чергу, через класову боротьбу готують появу інших. З огляду на це боротьбу між рабами і рабовласниками, кріпаками і феодалами, пролетарями і буржуа Маркс (у контексті гегелівської діалектики боротьби протилежностей, що зумовлює розвиток як перехід на вищий щабель через їх подолання) розглядає як рушійну силу світового історичного прогресу, суть усіх антагоністичних формацій, головну причину переходу від однієї формації до іншої.

Апогею класова боротьба, за Марксом, набуває у капіталістичній формації, що неодмінно має призвести до пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату як перехідної ланки, неодмінної умови для становлення нового (комуністичного) суспільства, в якому не існуватиме приватної власності, експлуатації, а отже, й класів, настане соціальна та економічна гармонія. Марксистську концепцію історичного процесу ідеологи колишього СРСР визнавали єдино правильною, об´єктивною та логічно найдосконалішою, а поняття «суспільно-економічна формація» - ключовою категорією соціальної філософії. Усе це свідчить, що надбання Маркса у сфері філософії історії необхідно очистити від ідеологічних нашарувань і політично здогматизованих стереотипів.

Другим найвпливовішим напрямом лінійної філософії історії, зорієнтованим на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і неоеволюціонізм.

Еволюціоністську концепцію односпрямованого, повільного, але неухильного поступу людства найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англійський етнограф Едуард-Бернет Тейлор (1832-1917) з його фундаментальним дослідженням еволюції первісної культури.

Впливовий у XX ст. неоеволюціонізм репрезентував американський дослідник К. Поланьї. У своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» він дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії економіки три основні періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожному з цих періодів відповідає особливий тип розподілу матеріальних благ.

На стадії первісної економіки з її законом еквівалентного обміну домінує принцип реципрокції (лат. reciprocus - той, що повертається), згідно з яким кожен індивід вносить максимум у спільне надбання общини, щоб одержати для себе максимум шани і соціальних привілеїв.

На стадії ранніх цивілізацій цей принцип ще діє, але домінуючим стає принцип редистрибуції (лат. ге - зворотна дія; distribuo - розділяю, розподіляю) централізований перерозподіл благ і послуг. На стадії ринкової економіки діють добре знані сьогодні принципи.

Більш виразною є теорія стадій економічного розвитку іншого американського дослідника Волта-Вітмена Ростоу (нар. 1916), яка набула популярності у 50-ті роки минулого століття. Започатковують його стадійну систему «традиційні» стадії з властивим їм низьким рівнем споживання, за ними - стадії «передумов», «піднесення», «наближення до зрілості», а увінчує її високоіндустріалізована стадія «масового споживання», якій автор приділяє головну увагу. Це було втілено в його концепції індустріального суспільства, яка стала своєрідною альтернативою марксистському розумінню капіталізму як суспільно-економічної формації та протиставленням традиційному аграрному суспільству з його натуральним господарством.

Темпи розвитку, структура «індустріального суспільства», згідно з Ростоу, залежать не від форм власності та суспільних відносин, а лише від рівня його індустріалізації. Щоб охопити своєю концепцією і тодішні соціалістичні країни (передусім СРСР, Китай), тобто надати їй статусу всезагальної, світової, Ростоу запропонував гіпотезу про конвергентний (лат. convergentio - сходжусь, наближаюсь) розвиток капіталізму і комунізму, що означала еволюційне взаємозближення цих типів суспільств на основі досягнення ними відповідного рівня індустріалізації.

Концепції єдиного індустріального суспільства значну увагу приділив і всесвітньо відомий французький філософ Раймон Арон (1905-1983), знаний своїми працями «Вступ до філософії історії», «Виміри історичної свідомості», «Три есе про індустріальну добу», «Етапи соціологічної думки», «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство» та ін. На відміну від марксистського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку він розглядає історичний процес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустріального») суспільства.

Він доводив, що будь-яка соціально-економічна система індустріального ґатунку (капіталістична і соціалістична) має єдину економічну основу, універсальні економічні ознаки. На думку Арона, таких ознак є п´ять:

- радикальна відокремленість підприємства від сім´ї;

- технологічний поділ праці;

- нагромадження капіталу й прогресивний характер економіки;

- суворий економічний розрахунок використання енергії та ресурсів;

- концентрація робочої сили на місцях трудової діяльності.

Універсальність таких ознак не означає тотожності капіталізму й соціалізму. Вони мають розбіжності, які Арон зводить до двох важливих аспектів:

- власність на засоби виробництва. У капіталістичній економіці вони належать приватним особам, а в соціалістичній - державі;

- спосіб регулювання економіки. За соціалізму цю функцію виконує державний плановий комітет, а за капіталізму вона реалізується як рішення індивідів - суб´єктів ринку.

Отже, еволюціоністська (неоеволюціоністська) ідея стадійного лінійного поступу людства, в основу якої покладено тезу про еволюційний прогрес розуму, науки, техніки, а відтак і економіки (як і лінійно-інформаційний напрям), не охоплює всіх основних сфер людського буття, не осмислює історичного розвитку людства протягом усього часу його існування. Вона піддається постійній теоретичній кореляції, змінам, ранжуванню, засвідчуючи, що об´єкт дослідження є занадто складним для неї.