6. Правова держава.

Теоретичні концепції правової державності мають багату історію, своїм корінням сягають античності. Це, зокрема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади і законів, розумного розподілу повноважень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, верховенство закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гоббса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «співдружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного договору або «угоди».

Вже мислителі давнини помітили особливість державної влади – її прагнення до самозростання, до підпорядкування собі усіх сфер життєдіяльності суспільства. У творах Т. Гоббса держава ототожнювалася з біблійним чудовиськом Левіафаном, яке поглинає усе, що трапляється на його шляху. Однією з перепон на шляху всепоглинаючої держави мислителі минулого і сьогодення називали право.

В кінцевому результаті погляди на державу і право поступово викристалізували ідею розумності і справедливості такої форми влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки держави стає самостійною владною силою. Держава, її структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно, за допомогою спеціальних визначених правил. Навіть структури, від яких залежить прийняття законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони. Таке розуміння держави як організації публічної влади на основі права і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період висловлювалися філософами і юристами. Пізніше ці ідеї були оформлені в концепцію правової держави під час боротьби проти феодального свавілля, початку розвитку буржуазного суспільства та утвердження нового ладу.

Символічним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя Феміди з пов'язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя в руках. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов’язковим для усіх. Образ правосуддя виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Ідеї Локка були розвинуті Ш.-Л. Монтеск’є у Франції (XVIII ст.) у праці «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, який заявляв, що для запобігання зловживанню владою необхідний такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати.

Невід’ємним елементом теорії правової держави є розроблена Ж. - Ж. Руссо концепція народного суверенітету, внаслідок якої держава виникає в результаті суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані цими трьома мислителями ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці вже наприкінці 18 ст. в Конституції США 1787 р. та Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ І. Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»), Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніше мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап її неприйняття в СРСР.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Відомим фактом є те, що якщо теорія повинна спиратися на історичні національні традиції, наявність яких обумовлює успіх реалізації такої теорії. В Україні можна констатувати, що такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці 19-на поч. 20 ст. свій внесок зробили такі українські мислителі, філософи та юристи – М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко, Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Грушевський, В. Винниченко. Одні з них акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, критикували патерналістську турботу держави про громадян, і надавали пріоритетного значення свободі особистості. У роки радянської влади ця ідея піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Але все ж таки розвивається в працях українських правознавців, які емігрували за кордон (С. Дністрянський). Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 р. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку - побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Правова держава - це держава, в якій організація і діяльність державної влади в її взаємовідносинах з громадянами та їх об’єднаннями побудована на дотриманні принципу верховенства права. Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак :

1. Пов’язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Жоден орган, крім вищого представницького, не може скасувати або змінювати прийнятий закон. Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону, у випадку протиріччя пріоритет належить закону.

2. Пов’язаність законом рівною мірою як громадян та їх об’єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб – держава, яка створює закон не може його порушувати, адже в противному разі можливі прояви свавілля, вседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

3. Стосовно громадян та їх об’єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини - наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків, що робить їх рівними соціальними партнерами.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дієвість механізму «стримувань і противаг», недопустимість зосередження всієї повноти державної влади в одних руках, що веде, як казав Монтеск’є, до жахливого деспотизму.

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін - шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів - налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів та їх високозначиме положення у суспільстві.

9. Наявність у всіх громадян високого рівня загальної та правової культури, правосвідомості – знання ними своїх обов’язків і прав, вміння ними користуватися, шанобливе ставлення до права на противагу правовому нігілізму (віра в право сили і невіра в силу права), компетентна участь громадян в управлінні суспільними справами.

10. Неухильне виконання законів усіма учасниками суспільства та рівність всіх перед законом, доступність правового захисту для кожного громадянина, обмеження втручання держави в царину приватної ініціативи.

11. Гідне становище суду в державі, який повинен виступати арбітром в стосунках громадянина і держави і ґрунтуватися на засадах колегіальності, презумпції не винуватості, змагальність, рівність сторін, оскарження прийнятих рішень, бути незалежним, непідкупним і справедливим.

12. Здійснення державних функцій переважно ненасильницькими методами.

13. Відсутність аморальних способів одержання прибутку як окремими індивідами, так і державою (торгівля зброєю, людьми, порушення права найманих працівників, кредити і позики під завищені відсотки).

14. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки - мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

15. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав - формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

16. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут - йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціально ранимих верств населення - старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальнім страхуванням.

17. Забезпечення державою соціальної функції власності - власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

18. Проведення державою політики соціальної поступки - вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров’я і особисту гідність.

Правова держава – це ідеал, якого не досягнуто навіть у найрозвиненіших країнах. Проте конституційне закріплення цього ідеалу зобов’язує державу до законних дій заради загального добробуту.