2. Особливості розвитку сільського господарства та соціальне становище селян

На початку ХХ ст. більшість території України була аграрною, 84 % її населення становили селяни. Загальна земельна площа України на початок ХХ ст. становила 48,4 млн. га. Із них у приватній власності перебувало понад 22 млн. га, надільні землі становили близько 21 млн. га, а казенні, удільні, церковні – близько 4 млн. га. Дворянам належало понад 11 млн. га, а селянам – трохи більше 6 млн. га землі. Понад 4 млн. га належали іншим станам суспільства. Земля між більш як 3 млн. селянськими дворами була розподілена нерівномірно. Від 5 до 10 га на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 га – 16,4, до 5 га на двір – 44,2 селян. 46 % земель на Правобережній Україні належали полякам (майже винятково поміщикам), хоча вони становили 2,8 % населення. Врожайність зернових становила 6,5 ц з га, валовий збір зерна щорічно сягав понад 11.8 млн. тонн.

Староста, збирач податків, писар, священик – це ті особи, котрі мали в селі владу і впливали на селян. До 1903 р. в селі діяла кругова порука, в общині перебували майже 40 % дворів на Лівобережжі, 33 % – на Правобережжі і 80 % – на Півдні України. Особливо значна їх кількість була в Харківській, Херсонській, Таврійській губерніях. До недоліків сільської общини варто віднести зниження культури обробітку землі в результаті постійних переділів землі, придушення приватної ініціативи селян, спонукання їх до переселення у східні регіони Росії. Ознакою подвірних господарств була значна наявність батраків і незначна кількість худоби. Селянська сім’я в ці роки складалася, зазвичай, із 7-8 осіб.

У сільському господарстві України були помітні елементи капіталістичного розвитку, а саме: використання заможними господарями найманої праці та машин, застосування багатопільної системи обробітку землі. Відбувалася спеціалізація сільгоспвиробництва за регіонами, розвивався ринок хліба. Суттєво зросли посіви картоплі, цукрового буряка. Чернігівська і Полтавська губернії виробляли 50 % махорки загальноросійського обсягу. Однак економічна криза докотилась і до села. У цей час нереалізованим залишалось 96 тис. тонн цукру.

На початку ХХ ст. на 33 підприємствах Катеринославської і 16 Херсонської губерній вироблялись сільськогосподарські машини і знаряддя. В Україні діяли 150 цукрових заводів, на яких щорічно вироблялося майже 320 тис. тонн цукру.

В українському селі існували 3 основні проблеми: малоземелля і безземелля; викупні платежі за земельні наділи; висока орендна плата за землю. Упродовж 1861-1900 рр. населення України зросло в 2 рази, вільних земель залишалось все менше. Земельний голод в українському селі, особливо на Правобережжі ставав жорстокою реальністю. Все більше зростало розшарування на заможних і бідних селян. Із 3 млн. селянських дворів лише 5 % були заможними (мали по 9-12 га землі), 44 % дворів мали не більше 5 га. Прибутковими були селянські господарства, які володіли від 6-9 га землі.

Одночасно з цим зберігалось поміщицьке землеволодіння. В Україні на початку ХХ ст. було 32,5 тис. поміщиків, яким належали 10,9 млн. га землі, тобто в середньому по 400 га на одного поміщика. До найбільш відомих поміщиків належали Бобринські, Браницькі, Потоцькі, Терещенки, Харитоненки.

Значним тягарем для українських селян були викупні платежі, які вони сплачували ще з 1861 р. Боргові зобов’язання селян не давали їм можливості продавати земельні наділи, не сприяли утвердженню у них відчуття господаря землі.

Зростала ринкова ціна землі. Так, у 1900 р. за одну десятину потрібно було сплатити 32.05 рублів, а у 1902 р. – 42,76 рублів. Відповідно зростала орендна плата за землю. Селяни України орендували 4,2 млн. га щороку, що становило 21,3 % їх надільної землі. Земельна оренда була відробіткова, продовольча (голодна) і суборенда (заможні селяни орендували у великих землевласників і здавали в оренду біднякам). Орендна ціна 1 га сягала до 14 рублів і 60 % прибутку з орендованої землі йшло на сплату оренди.

Надлишок робочої сили в українському селі становив 9,3 млн. осіб, а промисловість могла забезпечити роботою тільки 1 млн. На роботу в Донбас, на Кубань і Нижнє Поволжя з України виїхало понад 800 тис. осіб. Десятки тисяч селян добиралися до Знам’янки, Кам’янки, Балти, де на них чекали спеціальні агенти з найму робочої сили на сезонні роботи. Все це лише частково вирішувало проблему надлишку робочої сили в українському селі.

Наддніпрянська Україна була включена до загальноросійського внутрішнього і зовнішнього ринків. Працювали інтенсивно ярмарки та базари. В 1904 р. в Україні діяли 5600 ярмарків, значна їх частина були спеціалізованими. У Харкові на Хрещенському, Покровському й Успенському ярмарках торгували текстилем, у Нікополі на Успенському ярмарку – зерном. У 940 населених пунктах були базари. В Києві, Харкові та Одесі їх було по 6. У 1900 р. було 87 тис. постійних складів, шинків, корчм.

Експорт з України перевищував імпорт на 367 млн. рублів. У загальному експорті Росії частка України становила 26 %, в імпорті – 11,5 %. Перше місце в експорті займав цукор – 50 %, друге – зерно і третє – вугілля.

Таким чином, у сільському господарстві України на початку ХХ ст. збереглися поміщицьке землеволодіння та община. Малоземелля і безземелля, викупні платежі та висока орендна плата за землю негативно впливали на ефективність сільськогосподарського виробництва та матеріальне становище селян. Надлишок робочої сили призводив до того, що наймана праця селян була малооплачуваною, і відповідно малопродуктивною.