4.2. Поняття та особливості перевірки й оцінки документів-доказів

Питання про перевірку доказів у кримінальному процесі є досить спірним і таким, що неоднозначно сприймається в літературі та практичній діяльності слідчих. Зокрема, деякі вчені вважають, що власне термін "перевірка" за своєю суттю є синонімом до терміна "доказування", тому не може бути відокремлений у структурі процесу доказування. Інші ж перевірку розуміють як необхідний елемент процесу доказування. Залежно від значення процесу доказування пропонується визначати перевірку тотожною дослідженню доказів або надавати їй окремого значення. У такому разі під перевіркою доказів пропонується розуміти сукупність дій, що повинні бути проведені, зважаючи: на наявність у справі доказів, яrs потребують перевірки; виникнення в матеріалах справи певних прогалин, сумнівів і суперечностей; їх усунення на підставі вже зібраних у справі доказів.

Чинне законодавство, зокрема ст. 67 КПК України, визначає, що жодні докази для суду, прокурора, слідчого й особи, що провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Отже, не повинно бути в кримінальному судочинстві доказів, які такої перевірки не потребують, окрім обставин, що встановлюються внаслідок презумпцій і преюдицій. Отож перевірка доказів є невід'ємною властивістю процесу доказування, як й оцінка доказів [8].

Форми, в яких здійснюється перевірка, визначаються залежно від виду доказу та ступеня усунення невизначеності обставин, що встановлюються в справі. Висловлену А. Г. Масловим думку, що перевірка означає збирання додаткових доказів з метою усунення прогалин, суперечностей, сумнівів, варто підтримати далеко не повною мірою, позаяк перевірка можлива не лише в таких формах. Перевірка доказів, звичайно, дещо суб'єктивна й зумовлюється внутрішнім переконанням певної особи. Форми проведення такої перевірки далеко не завжди зводяться до збирання додаткових доказів.

При перевірці акта документальної ревізії, що наявний у матеріалах кримінальної справи, та його визнанні документом-доказом, проводиться перевірка шляхом допитів, оглядів й експертиз, інших слідчих дій. Водночас перевірка акта ревізії слідчим може бути проведена й зіставленням даних, викладених в описовій частині документа, з тими, що визначені як висновки в акті ревізії, а також через ознайомлення слідчого з відповідними нормативними актами, які використовувалися ревізором під час проведення ревізії [3, с.23].

Перевірка доказів, а особливо документів, має важливе практичне значення під час розслідування кримінальних справ.

Перевірка власне документів-доказів має певні особливості. Передовсім, ідеться про перевірку як змісту, так і форми дотримання всіх необхідних реквізитів.

Оцінка доказів у кримінальному судочинстві базується на вимогах чинного законодавства. Проте, ст. 67 КПК України лише визначає, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в сукупності, керуючись законом. Отже, суть оцінки законодавчо не визначено.

Оцінка доказів у кримінальному процесі характеризується судженням особи з приводу допустимості, належності та достовірності конкретного доказу в кримінальній справі. Оскільки судження з цього приводу за своїм змістом є формально-логічним, то воно відбувається за схемою "так" або "ні". Тому доказ повинен бути допустимим чи недопустимим або належним чи неналежним. "Менш допустимим", "майже допустимим" або "умовно допустимим" у кримінальному процесі доказ бути не може.

У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалося стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу.

Оцінка документів-доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки документів-доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх із точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою документів доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку документів-доказів. До того ж у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в другому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою не може бути встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед основних умов вільної оцінки доказів, яка має обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

- необхідність формування внутрішнього переконання;

- необхідність всебічного, повного і неупередженого розгляду всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності;

- необхідність керуватися законом;

- жодні докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили [13, с.65]. Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на даний час доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, якого доходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображатися через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість [11, с.165].