14.6. Глава і персонал дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується 2 особливостями:

1. Глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, яка представляє останю з усіх питань у державі перебування;

2. Він також є старшою посадовою особою акредитуючої держави

стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшин­ства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої чіткої класифікації не існувало, що при вирішенні питань старшинства нерідко призводило до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, який встановив такі три класи дипломатичних агентів:

J клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;

III клас — повірений у справах, акредитований при міністрізакордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилася, і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла три-ланкову класифікацію. Згідно зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв поділяють на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордоніїих справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися жодного розмежування між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу, за винятком питань старшин­ства й етикету. Клас, до якого має належати глава представництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників перебувають у сфері регулю­вання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акреди­тує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігаєтьсяз його рангом.

В Україні відповідно до Закону України «Про дипломатичні ран­ги України» від 28 листопада 2002 року встановлені такі ранги:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник І і II класів;

• радник І і II класів;

• перший секретар І і II класів;

• другий секретар І і II класів;

• третій секретар;

• аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (наймолодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і фа­культетів міжнародних зносин при прибутті на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її обіймають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять вій­ськову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни пере­бування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представни­цтва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво створюється в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних зносин. Відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призначена главою дипломатичного представництва, акредитуюча держава повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відо­мості про її кар'єру і посаду, яку вона обіймає, родиний стан, при­чому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною. Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи як глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata — бажаною особою в державі, що приймає. Негативна від­повідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат визнається persona поп grata — небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана має конфіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних про­цедурних форм у акредитуючій державі. По-перше, кандидат одер­жує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його як дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації акреди­туючої держави, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним По­слом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України», «Президентський вісник».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підста­вою для початку місії дипломатичного представника в державі, що приймає. Вірча грамота підписується главою акредитуючої держа­ви (у деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, вірчі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адресується главі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава акредиту­ючої держави легітимує перед своїм візаві (главою іншої держави) особу, якій дійсно доручено представляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава дипломатичного представництва отримує разом із вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року вста­новлює ординарний режим призначення дипломатичних представ­ників серед громадян акредитуючої держави (ч. 1 ст. 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення зазна­чених представників — із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше, як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може залишити за собою таке ж право і щодо громадян третьої держави, які не є одночасно громадянами акредитуючої держави (ч. 2, 3 ст. 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року пов'язує момент початку дипломатичної місії в державі пере­бування, тобто початок виконання главою дипломатичного пред­ставництва своїх функцій, із практикою, що існує в конкретній державі, яка повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот; або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й представлення засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебування або іншого міністерства, відносно якого є домовленість (ст. 13). Більшість держав, у тому числі Україна, дотримуються прак­тики, що глава дипломатичного представництва розпочинає вико­нання своїх функцій із моменту вручення своїх вірчих грамот главі приймаючої держави або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування однієї особи як глави представництва в іншій або декількох державах одночасно у разі відсутності заперечень проти цього влади держави перебування. Крім того, одна й та сама особа може представляти дві і більше держави в одній державі при до­триманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певний досвід. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією виконує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії за кумуляцією виконує ці самі обов'язки в інших державах Бенілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто практику кумуляції держави використовують і відносно міжнародних орга­нізацій. Наприклад, глава дипломатичного представництва якоїсь держави у Франції одночасно призначається офіційним представ­ником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бенілюксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розташована в Брюсселі (Бельгія)), як це має місце в Україні.

Глава дипломатичного представництва виконує покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (наприклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяльність, не сумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних зносин між державами;

г) війна між державою, що акредитує, і державою, що при­ймає;

ґ) припинення існування акредитуючої держави і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єктів міжнародного права (на­приклад, як це мало місце в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також від­несені:

• виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад, підписання мирного договору або значної по­літичної угоди);

• смерть дипломатичного представника;

• інсурекція — добровільна відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого дипломатичного агента; це:

а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебу­ вання;

б) втручання в її внутрішні справи;

в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами;

г) заяви, розцінювані як політично безтактні та образливі для держави перебування;

ґ) учинення діяння, передбаченого карним законом держави,що приймає і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, яка ставиться до акредитуючої держави, про відкликання даного ди­пломата або припинення його функції в представництві. Згідно зі статтею 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебування не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того чи іншого дипломатичного агента persona non grata, тобто небажаною особою (якщо мова йде про співробітника недипломатичного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятнаособа»).

Якщо особа, оголошена persona non grata, не залишає держави перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком дисмисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що й на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Найчастіше вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії відбува­ється в такий спосіб: уряд акредитуючої держави посилає дипло­матичними каналами відзивні грамоти, або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відзивні грамоти вручаються главі держави перебування або самим відкликаним ди­пломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипло­матичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. Згідно зі статтею 11 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року у разі відсутності конкретної угоди про кількість персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку кількість представництва, яку вона вважає розумною і нормальною з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного пред­ставництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення пи­тання про кількість дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно кількість персоналу залежить від рівня й інтенсивності зносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва поділяється натри групи:

1) Дипломатичний персонал — особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акредитує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади держави, що приймає).

2. Адміністративно-технічний персонал — до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, кан­целярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують ад­міністративну або технічну роботу (здебільшого це громадяни акредитуючої держави, але можуть прийматися на певні по­сади і громадяни держави перебування).

3. Допоміжний персонал — шофери, садівники, прибиральни­ки, ліфтери, покоївки, кур'єри та інші особи, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян акредитуючої держави і при­ймаючої держави).

Відомство закордонних справ приймаючої держави повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Звичайно вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в ши­рокому розумінні.

У вузькому розумінні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, які мають дипломатичні ранги, що знаходяться в складі дипломатичних представництв іно­земних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатич­ний корпус у широкому розумінні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не визнається само­стійною юридичною особою на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздо­ровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини « історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що \ приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, серед глав дипломатичних

представництв виділяється дуайєн дипломатичного корпусу (в

англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом). Як правило, ним стає старший за класом і за часом акредитації в держа­ві перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відпо­відно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду прото­кольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв про традиції, протокол й особливості взаємозносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають суто пред­ставницький характер, тому, виконуючи цю роль, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство закордонних справ держави, що приймає, регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а та­кож спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.