Архаїчний період. VII – VI ст. До н.Е.

В цей час мистецтво VII – VI ст. до н.е. починає трохи відходити від умовності та схематичності гомерівських часів, але відбувається цей процес досить повільно і в різних видах мистецтва нерівномірно. Майстри часто зверталися до традицій Давнього Сходу, що особливо яскраво позначилося в скульптурі. А це з одного боку збагатшувало, а з іншого – гальмувало процес пробудження й оновлення давньогрецького мистецтва, бо традиції, закріплені тисячоліттями, дуже консервативні. Найшвидше і характерніше зміни проявляються і в архітектурі.

У минуле відходить патріархальний побут дрібних поселень гомерівського періоду. Удосконалюється і ускладнюється міфологічне осмислення світу. Мистецтво архаїчної епохи (VII-VI століття до н. э.) характеризується розквітом кам'яної архітектури, монументальної скульптури, розписної кераміки. Збільшений інтерес до людського образу знаходить вираз в пропорціях архітектурних ордерів, в створенні статуй прекрасних і досконалих хлопців і дівчат, в складних міфологічних композиціях, розгорнених вазописцями на поверхні глиняних судин.

Архітектура. Грецька архітектура розцвітає в епоху архаїки. Розвиток культової архітектури в VII столітті до н.е. співпадає з формуванням самостійних міст-держав (полісів) і переходом від патріархального побуту до громадського. Якщо найдавніші часи зображення богів ставилися під деревами, подібно статуї Артеміди в Ефесі, або в дуплах великих дерев, як статуя Артеміди в Орхомене, то до VII століття з'явилася необхідність в храмах.

Грецький храм був у той час центром міського життя, не тільки релігійної, але політичної і економічної діяльності. На священних ділянках, обнесених огорожею, біля східного фасаду храму просто неба ставився вівтар, а всередині - статуя божества. Нерідко архітектори ставили святилища на високих горбах, деколи на березі моря.

Розвиток грецького храму йшов від найпростіших форм до складних, від дерев'яних до кам'яних. Поступово виник оточений з усіх боків колонами – периптер. Вхід був звичайно з сходу. Основне приміщення - наос, або целла, - розташовувалося за пронаосом. Позаду целли - в адитоне або опистодомі - зберігалися дари.

У VII столітті до н.е. виникли архітектурні ордери, в яких знаходили вираз не тільки технічні якості споруди, але і художні. В будівлі, побудованій в ордерній системі, діють дві протиборчі сили: одна, втілена в потужності нижніх, несучих частин споруди, інша, укладена в тяжкості верхніх елементів будівлі, - несучих, які тиснуть на перші. До несучих відносяться цоколь, створюючий по периметру храму звичайні три сходини, і колони, з фігурним завершенням - капітеллю. Несуча частина утворює перекриття (антаблемент) з архітрава (балки, що лежить на колонах), фриза, утвореного в дерев'яних спорудах торцями поперечних балок, що перекривають храм, а в кам'яних що прийняв вид тригліфів, розділених рельєфними плитами - метопами, і карниза. Грецькі архітектори усвідомлювали, що співвідношення розмірів колон, балок архітрава і фриза грають не тільки конструктивну роль. Змінюючи їх пропорції, майстри варіювали взаємодія несучих і несомих сил, надаючи архітектурою будівлі те або інше художнє враження на людину.

У VII ст. до н. е. виник доричний ордер, майже одночасно з ним - іонічний, і лише в кінці V ст. до н.е. з'явився коринфський ордер. Колони доричного ордера розділені вертикальними жолобками - канелюрами, мають гострі грані, увінчані простою капітеллю і стоять безпосередньо на верхній ступені, не маючи бази. Доричний фриз складається з тригліфів і метоп, архітрав суцільний. В доричному ордері переважають чіткі різкі лінії, певна важкість форм.

Колони іонічного ордера стоять на базах, їх капітель утворює завитки-волюти, ребра канелюр по краях стесані і мають доріжки, замість тригліфометопного фриза - безперервний рельєфний. Форми в іонічному ордері більш нарядні, колони здаються тоншими, гнучкі лінії волют вносять примхливість в контур архітектурної опори. Бази колон часто мають складну профілізацію. Іонічна колона ніби покликана нести меншу тяжкість, ніж дорична, в ній більше жіночності.

У епоху архаїки основним матеріалом будівельників служить камінь - спочатку вапняк, потім мармур. Будівлі не тільки стають більш міцними, ніж дерев'яні, але і виглядають величніше. Примітно, що, не дивлячись на повсюдну зміну матеріалу, зовнішній вигляд ордера - колон і антаблемента - залишається колишнім, як і в дерев'яній архітектурі. Часом елементи, що були конструктивними (фриз), перетворюються на декоративні. Майстри люблять прикрашати дахи храмів акротериями і антефиксами. Цей час особливо широкого виготовлення спочатку живописних, а потім рельєфних метоп, багатофігурних композицій на фризах, складних сюжетних груп на фронтонах. Для цього використовуються теракота, вапняк, мармур.

Храми архаїки краще збереглися на апеннінському півострові і в Сіцілії, де в багатих і жвавих містах грецької колонії процвітали філософія, ремесла, мистецтво. В Пестуме, Селінунте, Агрігенте, Сиракузах споруджувалися величезні храми. Особливо повний вираз знайшли тут принципи дорического ордера.

У плануванні архаїчних споруд, в їх співвідношенні з пейзажем і один з одним є характерна особливість: вони ставляться поряд, послідовно, композиція ансамблю звичайно гранично проста. Художня дія надає протяжність - довжина ряду будівель. В цьому знайшло вираз типове для того часу прагнення до порядку і краси розміщення предметів. Грецький письменник Ксенофонт пізніше, в V столітті до н. э., писав: "а як красиво, коли черевики стоять в ряд, не були б які вони; який красивий вигляд представляють плащі розсортовані, не були б які вони; красивий вигляд у постільних покривал, красивий вигляд у мідного посуду, це смішніше всього покажеться людині не серйозній, а люблячому погострити, - що горщики, розставлені в хорошому порядку, представляють, здається, щось струнке".

Храми в Селінунте стояли поряд, і всі були доричного ордера. Архітекторам хоча і було важко зробити їх різними, але вдалося. Один храм вражав висотою, інший був маленький. У третього на фасаді виступала подвійна колонада, четвертий мав одинарну. Одна загальна межа об'єднувала їх. Масивність і тяжкість антаблемента, що сильно тиснув на колони, ріднила споруди. Вони виглядали як брати, схожі по духу, але різні зовні.

Уявлення про архаїчну архітектуру Великої Греції можуть дати споруди в Пестуме, де збереглися храми Гери ("базилика") і Афіни ("Деметри"). Храм Гери ("базилика"), складений з квадрів червонуватого туфу, своєрідний планом, оскільки через велику ширину всередині, по центральній осі, поставили ряд опор, і на торці виявилося непарне число колон. Вже в VI столітті до н.е. будівники визнали цю систему незручної і згодом рідко до неї вдавалися. Особливістю архаїчних споруд, зокрема "базіліки", є поєднання напруженості і суворості образу з примхливістю декоративного різьблення, прикрашаючої деталі.

Архаїчні споруди балканського півострова збереглися гірше, ніж у Великій Греції. В руїнах стоять храми Гери в Олімпії і Аполлона в Корінфі, видні лише залишки фундаментів храмів на афінському Акрополі і величезних іонічних диптерів в Малій Азії і на островах.

У архаїчну епоху виникали і розв'язувалися питання містобудування, планування житлових кварталів, виділення кремля-акрополя, ринкової площі - агори і суспільних будівель. Житлові споруди архаїчної епохи були непоказними, частіше всього з сирця або дерев'яними, тепер безслідно зникли. Для потреб держави будувалися різні суспільні приміщення: зали для зборів, культових церемоній типу містерій, готелі, театри. Збереглися вони гірше, ніж храми. В Олімпії і на острові Фазосе відомі, зокрема, пританеї - установи, де притани - посадовці - приймали послів, де влаштовувалися урочисті трапези і горів священний вогонь. Велике значення в житті еллінських міст мали для засідань рад старійшин булевтерії, один з яких зберігся в Олімпії.

Основні типи споруд, що виникли в епоху архаїки і сформовані архітектурні принципи одержали подальший розвиток у класиці та в еллінізмі.

Скульптура. Процеси, що відбувалися з архаїчною грецькою скульптурою, дуже відрізняються від тієї стрімкої течії, що підхопила архітектуру. Існує кілька видів скульптури цього періоду, але всі образи характеризуються деякою східною, майже єгипетською відстороненістю, скутістю. Рухи передаються ще дуже обмежено. Це скоріше орнамент руху, він охоплює лише контур постаті, не торкаючись внутрішньої суті образу. Один з типів скульптури в цю добу – рельєфи, що прикрашають фронтони та метопи доричних фризів храмів (храм Артеміди на острові Корфу, VI ст. до н.е.). Другий – надгробні стели. Третій – кругла скульптура, якій також притаманна деяка типізація образів, при створенні жодного з них автор ще не вдається до індивідуалізації. Це певні трафарети, що підкорені канонам, вписуються в розроблені схеми, не виходячи за межі дозволеного.

Постаті круглої скульптури завжди спокійні, доволі статичні. Втіленим мовчазним спокоєм є поширені в ці роки два типи круглої скульптури – т.зв. мосхофори (чоловіча постать з жертовним телям на плечах) та куроси (можливо, типізовані образи Аполлона) (жіночий варіант такої статуї – кора). Куроси є завжди фронтальними оголеними статуями, з однаковими зачісками, руками витягнутими вздовж тіла, лівою ногою, що виступає вперед. Тобто, це такий саме ритуальний крок, який спостерігався ще в Давньому Єгипті. Кори ж, на відміну від куросів, завжди були вдягненими. Згодом кори набувають індивідуальних рис – з’являється вираз обличчя, намагання (правда, ще несміливі) передати легку усмішку, їх одягають у різні хітони, роблять їм різноманітні зачіски. Навіть умовні назви кор говорять про намагання вдаватися до індивідуалізації образу, хоча більшість з них відомі просто під порядковими номерами, – “Задумлива кора” (VI ст. до н.е.). За тими ж принципами створювалися і образи богів і богинь доби архаїки (статуя Гери, VI ст. до н.е.).

У архаїчній скульптурі формувалася та пластична досконалість, яка пронизуватиме класичне мистецтво. Під різцями майстрів виникали героїчні образи мужніх хлопців - атлетів, привабливі статуї чарівних дівчат, величаві лики богів. Творці, що цікавилися рухом пластичних форм, моделюванням поверхні, виразністю осіб, композицією скульптурних груп, сміливо бралися за складні задачі, рішення яких виявиться під силу лише скульпторам більш пізніх століть.

Живопис і вазопис. Художники VII-VI ст. до н.е. використовували різні матеріали. Вони створювали свої композиції на глиняних метопах, дерев'яних дошках (сцена жертвопринесення з Сикіона), присвячувалися богам на глиняних табличках пинаках (Афіни), стінках глиняних розписних саркофагів (Клазомени), на вапнякових і мармурових надгробках (стела Лісия, стела з Суніона). Але таких пам'ятників, де розпис наносився на плоску поверхню, збереглося не багато, і краще дошли малюнки на сферичних поверхнях ваз, що піддавалися випаленню, що сприяло міцності фарби.

У кінці VIII ст. до н.е. в грецькому суспільстві формувалися нові смаки і інтереси. Спрощені, умовні геометричні зображення перестали задовольняти; в малюнках на вазах художники VII століття до н.е. почали рясно вводити рослинні мотиви і сюжетні сцени. Близькість малоазійского Сходу виразилася в декоративності і барвистості композицій, що примусили називати стиль вазопису VII ст. до н.е. килимовим. Художньо досконалі судини виготовлялися на Кріті, островах Делосе, Мелосі, Родосі і в містах Малої Азії, зокрема Мілеті. Крупним центром виробництва ваз в VII – на початку VI ст. до н. е. було місто Корінф, а в VI столітті - Афіни.

У VII ст. до н. е. форми ваз стають різноманітнішими, але помітне тяжіння до округлості контурів. Ускладнювалася і техніка нанесення малюнків на вази VII ст. до н. е., багатше ставала палітра художника. Окрім чорного лаку використовувалися біла фарба, пурпур різних тонів і для позначення деталей – продряпування.

Зображені на мелоській посудині Аполлон з музами і Артеміда показані не так схематично, як в геометричних композиціях. В розписах цього часу помітне захоплення майстрів яскравою живописністю світу. Малюнки такі декоративні і насичені орнаментами. В них менше мужності, ніж в геометричних сценах, але сильніше виступає ліричний початок.

У витонченості узорів пальмет, кругів, квадратів, меандрів, спіралеподібних вусиків виступає дух стилізованої природи, що пройшла крізь відчуття декоратора - вазописця. Орнаментальність, складова відмінна риса малюнків цього періоду, пронизує фігурні зображення і поглинає їх, розчиняє в співучих ритмах своїх мотивів. Орнаментальні контури людей і тварин, орнаментами старанно заповнені проміжки між фігурами і предметами.

Крупним центром виробництва ваз в VII ст. до н. е. було торгове місто Корінф, на культуру і мистецтво якого сильно впливав Схід. В його майстерних створювалися живописні розписи, нерідко виготовлялися судини химерної форми у вигляді голови людини, морди звіра, фігурки тварини. Вази Корінфа часто йшли на експорт. Багато гончарних виробів в VII столітті поставляли Афіни. Розписи протоаттичних ваз відрізняються від протокоринфських меншою декоративністю, великим розвитком сюжету.

Рідкісними пам'ятниками живописного мистецтва кінця VII ст. до н. е. є глиняні метопи храму Аполлона у Фермі. На одній з них художник зобразив політ Персея, як швидкий біг, уникнувши скутості, але і тут він використовував багато орнаментів, обрамляючи межі метопи розеттами і прикрашаючи ними хітон героя.

У вазописі рубежу VII-VI ст. до н. е. художній образ починає звільнятися від орнаментального "одягу", придбавати конкретність реальних контурів. У скульптурі пізньої архаїки майстри ще будуватимуть композиції на орнаментальній основі, підпорядковуючи складки тканин і зачіски в чоловічих і жіночих статуях принципу узору.

Збільшений інтерес до сюжетних зображень, прагнення до точної передачі образів реального світу, бажання художника більше розказати, сильніше схвилювати і яскравіше виразити ту чи іншу ідею примусили вазописцев відійти від орнаментальности VII ст. до н. е. У розписах VI ст. до н. е. узору відводиться лише роль обрамлення сцен, прикраси донця, горла, місць кріплення ручок. Відтиснення декоративності і висунення сюжетного початку приводить також і до колірного спрощення. Виступаючий на оранжевому фоні глини контур фігури заливається чорним лаком, все рідше до кінця VI ст. до н. е. використовуються пурпур і біла фарба.

Розписи ваз Південної Греції відрізняються від Корінфа своєю манерою. Військові теми звучать суворіше, жорсткіше. У сцені, де показані воїни, що несуть з битви полеглих товаришів, декоративність відступила на другий план, силуетність постатей не пом'якшена білою фарбою, видряпані лінії, якими позначені м'язи, не гнучкі, як на вазах Корінфа, а жорсткі. Гопліти подібні куросам в архаїчній скульптурі. У них такі ж широкі плечі і товсті м'язи ніг, тонкі талії і вузькі щиколотки.

У рисунках іонійських майстрів переважає лірична тематика: в лініях більше гнучкості і грації. На дні килика художник зобразив два великих дерева, що широко розкинули гілки, і птахолова. Плавні, співучі лінії віток і листя наче коливаються вітром і добре узгоджуються з сферичною поверхнею дна і круглим облямуванням композиції.

У розписах аттічних вазописців VI ст. до н. е. привертає увагу перш за все гармонія композиції та деталей образів. Ліричність або героїка незримо присутні в благородних формах кераміки і рисунків. Чи зображає афінський майстер Софіл величавих богів або коней, що гордовито мчаться на змаганні, - усюди в його лініях втілені спокійна урочистість і гармонія.

У розписі аттічного кратера Клітія і Ерготіма ширина верхніх і нижніх фризів зменшується в порівнянні з центральним. Найзначніші образи поміщені в середній композиції, менш важливі - вгорі або внизу, подібно розподілу фігур у фронтонних композиціях храмів: головні персонажі - крупними в центрі, другорядні - невеликими по краях. Тут можна бачити різноманітні - піднесені, трагічні, комічні - сюжети. В центрі урочисто простують олімпійці на весіллі Пелея і Фетіди. Під ними сцена з троянської війни - переслідування Ахіллом Троїла. Ще нижче розташований фриз з тваринами і пальметами, а на ніжці, як низький жанр, представлена комічна битва пігмеїв з журавлями.

У третій четверті VI ст. до н. е. працював найбільший майстер чорнофігурного вазопису Екзекій, що створив особливо досконалі і чіткі малюнки, сповнені то спокоєм, то напругою. На одній з амфор Екзекія або майстра з його оточення, зображений перемагаючий лева Геракл і Афіна з Іолаєм, що допомагають йому. На чудовій гідрії з Ермітажу показаний Геракл, що бореться з Тритоном, і Нерей з Нереїдою, що стоять поруч. Екзекій, проте, більш майстерний в композиціях, де постаті спокійні. Для нього не є живописною пляма, як для майстрів Корінфа, а лінія - основний елемент виразності. Особливо красивими є видряпані по чорному лаку тонкі узори. Ретельно прикрашена орнаментами зброя воїнів, що грають в кості, на ватиканській амфорі, втім орнамент вже не затьмарює дійство, йому відведена підлегла роль.

У творчості Екзекія з'являються теми, де він звертається до душевних страждань людини. На амфорі з Болоньї майстер зображає героя троянської війни Аякса, що не отримав зброю Патрокла і вирішив накласти на себе руки. Про його переживання розказує Гомер вустами Одіссея, що спустився в царство Аїда. Не тільки жалюгідний, але й страшний в зображенні Екзекія силует людини, підготовленої до смерті. Відчай і скорбота виражені не лише в образі Аякса, вони виявлені у вигинах ліній, в обрисах контурів. Стовбур пальми надломлений, її гілки поникли, схиленим є і спис могутнього героя з трагічною долею. Це один з чудових за своєрідністю і складністю розписів архаїчного періоду.

Вінцем творчості Екзекія є зображення на дні килика бога вина Діоніса, що пливе в триєрі. Екзекій показує навколо корабля пружні тіла гнучких дельфінів, уподібнених легким гребінцям хвиль, щоглу, обвиту виноградними лозами з важкими плодами, біле вітрило, наповнене вітром. Відчуття руху триєри по морю створюється не лише зображенням величезного вітрила - більшість дельфінів пливе в тому ж напрямі, і виноградних кистей, дві з яких злегка відхилилися управо, більше на тій стороні, куди пливе корабель. Композиційна майстерність Екзекія тут досягає вершини.

Отже, у ці часи з’являється новий стиль вазопису, який отримує назву “чорнофігурного”. Він панував переважно в VII – VI ст. до н.е., але з появою чергового стилю попередні не зникають, їх традиції часто органічно переплітаються. Основний принцип створення чорнофігурних посудин полягає в тому, що основна їх поверхня має колір глини (майже червоний), а фігуративні частини вкриваються чорним лаком, унаслідок чого мають силуетний вигляд. На зміну геометричним, орнаментальним мотивам гомерівських часів приходять міфологічні сцени, сюжети з творів Гомера. Посудини часто отримують назви завдяки основним сценам, що прикрашають їх стінки (амфора “Ахіл і Аякс”, “Кілік з Діонісом”, обидві – VI ст. до н.е.).

Мистецтво архаїки створило підґрунтя для наступної мистецької доби. Вона надала повштох для творчості майстрів епохи класики.