Мистецтво еллінізму остання третина IV – I ст. До н. Е.

Мистецтво еллінізму – мистецтво величезних держав, що утворилися після розпаду держави Олександра Македонського, художнє явище того етапу, коли в житті рабовласницького суспільства основну роль починала відігравати не полісна формація, а деспотична монархія. Специфіка мистецтва еллінізму не тільки в інтенсивному розвитку всіх художніх форм, але перш за все в їх зв'язку як з грецькими, так і з "варварськими" принципами культури.

Хронологічними межами мистецтва еллінізму прийнято вважати, з одного боку, смерть Олександра Македонського – 323 рік до н. е., з іншою – рік приєднання до Рима Єгипту – 30 р. до н.е. В межах еллінізму розрізняють іноді періоди раннього (323 р. - середина III в. до н. э.), високого (середина III - середина II в. до н. э.) і пізнього еллінізму (середина II в. до н.е. - 30 р. до н. э.). Територіально мистецтво еллінізму було поширено переважно східним Середземномор'ям. Після запеклої боротьби діадохів за владу в перші два десятиріччя раннього еллінізму утворилися великі монархії: Македонська, Геллеспонтська, Переднеазіатська і Єгипетська. Боротьба їх один з одним і внутрішні розлади, що тривали до середини III століття до н. е., призвели до відділення від них і посиленню численних нових царств.

У період раннього еллінізму велику роль грали управляючі монархіями греки, що відтісняли на другий план прагнучу влади місцеву знать. Це знайшло віддзеркалення в характері багатьох пам'ятників раннього еллінізму, що ще зберігали традиції класичного мистецтва.

Високий еллінізм співпав за часом запеклих війн, що тривали до завоювання римлянами Македонії в 168 році й зруйнування ними Корінфа. Це відволікало увагу Рима від східних областей Середземномор'я. У ці роки процвітав Родос, грало величезну роль багате Пергамськоє царство при Атталі I (241-197 рр. до н. е.) і Евмені II (197-152 рр. до н. е.), тут створювалися величні пам'ятки птолемеївського Єгипту. Цей період посиленого натиску місцевої знаті на греко-македонську правлячу верхівку і бурхливої міжусобної війни характеризується в мистецтві не тільки появою особливо патетичних і драматичних образів, поєднанням в мистецтві трагічних й ідилічних тем, гігантизму і камерності, але і широким розвитком садово-паркової декоративної скульптури.

У мистецтві пізнього еллінізму яскраво виявилась глибока внутрішня дисгармонія життя в містах еллінізму. Загострилася боротьба еллінських і "тубільних" місцевих ідей, смаків і настроїв, гіпертрофований індивідуалізм супроводжувався лютою боротьбою за владу, хижацькими прагненнями до наживи.

Мистецтво епохи еллінізму було тісно пов'язано з наукою і технікою, природознавством і філософією, літературою і релігією того часу. Успіхи архітектури багато в чому залежали від збільшеного в порівнянні з минулими століттями рівня будівельних можливостей, від розвитку технічної і наукової думки. Новизна в сюжетах і в характері стилю живопису, мозаїк, скульптури, викликані новим відношенням до явищ, співзвучні новим ідеям філософії, релігії, літератури еллінізму.

У мистецтві цієї епохи помітні контрасти, виявляючись у вираженні почуттів то драматичних, то ліричних. Ефект бурхливих емоцій в пам'ятках мистецтва поєднувався часом з холодною аналітичністю і розсудливістю, так само як нові тенденції і форми уживалися з класицизмом і архаїкою. Майстри еллінізму, як в літературі, так і в образотворчому мистецтві любили обігрувати ефекти несподіванки, випадковості, відмінні від пануючої в V столітті ідеї неминучості долі. Відчуття епохи еллінізму безмежних просторів світу, що виявилося, зокрема, у виникненні загальногрецької мови койне, знайшло яскравий вираз у формах архітектури.

Архітектура. Бурхливий розвиток архітектури в епоху еллінізму пов'язаний багато в чому з прагненням правителів прославити міць своїх монархій в архітектурних пам'ятках, створенням великих міст у віддалених районах античної периферії, куди доходили грецькі воїни.

Величезна кількість нових міст виникла в епоху еллінізму в різних частинах античного світу. Називалися вони частіше ім'ям спорудивши їх монархів – Александріямі, Сельовкиямі, Антіохиямі. Уже останніми роками царювання Олександра Македонського, коли по його наказу було створено близько сімдесяти міст. Вибір місця для заснування міст виключав випадкові чинники і враховував як природні умови (близькість морської гавані, річки, родючих земель), так і характер торгових і стратегічних шляхів. Принципи доцільності, що завжди ставилися на перше місце, виключали деколи навіть принадні перспективи грандіозності вигляду або зовнішньої краси майбутнього міста.

Характер планування міст еллінізму відрізнявся строгою впорядкованістю. Прямі вулиці, іноді дуже широкі – від десяти до чотирьох метрів, що перетинаються під прямим кутом, розташування в центрі особливо важливих суспільних і культових будівель – усе це було властиво більшості нових міст. Навіть якщо вони виникали на складних рельєфних ділянках, на схилах гір, де вводилося терасне планування районів (Прієна, Сельовкия).

Особливо процвітали в епоху еллінізму малоазійські міста, що служили центрами жвавої торгівлі Сходу і Заходу, осередками багатьох ремесел і виробництв, великими центрами культури і мистецтва. В Прієне, Мілете, Сардах, Магнезії на Меандрі, Пергаме споруджувалися в цей час численні і величні споруди.

У цілях захисту міста еллінізму не тільки мали могутні кріпосні споруди, але були часом розділені на квартали, з власними оборонними стінами (Антіохия, Деметріада). Деколи для безпеки сільського населення міста обносилися додатковим багатокілометровим кільцем кріпосних стін.

Будівельні матеріали використовувалися в основному ті ж, що і в класичну епоху – мармур, вапняк, дерево, цегла-сирець, дещо частіше притягувалася обпалена цеглина. Важливо відзначити, що інженерно-будівельний задум споруди починав відсовувати на другий план архітектурно-художній образ пам'ятника. Втрачалися поступово цілісність і органічність змісту, властива класичним творам, зате пам'ятники починали впливати більш емоційно, сильними засобами і на більшу кількість людей. Збереглася в основному ордерна система, в якій, проте, намітилася тенденція до змішання різних ордерів і їх елементів. Ускладнювалися плани споруд еллінізму, як цивільних, так і культових. В архітектурі східних районів використовувалися іноді арки.

Особливо багато споруджувалося в ці століття цивільних будівель суспільного призначення – булевтеріїв і екклезіастеріїв для зборів, для засідань посадовців, гімнасіїв для навчання хлопців. Велику увагу надавалося будівництву арсеналів (архітектор Філон), підземних водозбірних цистерн (Александрія), морських гаваней, доків (Афіни), хвилерізів, маяків (Фароський маяк) та інших споруд, необхідних для життя величезних міст еллінізму.

Широкий розвиток одержувала архітектура житлових будинків (Делос, Прієна), палаців (Пергам, Пелла) і вілл, іноді плавучих, що споруджувалися на величезних баржах (корабель Філопатора). У будівництві культових будівель, яке хоча й поступалося цивільному, можна зустріти спорудження величних храмів і вівтарів.

У багатьох пам'ятниках пергамського акрополя можна помітити новизну художніх форм еллінізму. Театр Пергама має особливо круті схили місць для глядачів. Орхестра здається маленькою з верхніх рядів цієї фантастичної по своїй архітектурі споруди еллінізму. Людина, яка повинна була знизу піднятися на верхні ряди, затрачувала багато зусиль. Напруга відчувається в усьому.

Динаміка архітектурних форм еллінізму знайшла віддзеркалення і у вівтарях великих малоазійських центрів. Вже у вівтарі храму Афіни в Прієне (III в. до н. е.) помітне висунення вперед бічних крил, прикрашених колонадами, відчувається ефект захоплення ними простору і людини, яку наче втягують і ваблять сходи. Продовжений у вівтарі храму Артеміди в Магнесії на Меандрі (II в. до н. е.), цей принцип еллінізму взаємодії архітектури з людиною особливо яскраво виявився у вівтарі Зевса в Пергаме (180 р. до н. е.). Велична іонічна колонада вівтаря Зевса, ніби виростає з хаотичного потоку фігур гігантомахії на фризі цоколя. Незвичайна для класичного пам'ятника система розташування рельєфу не над колонадою, а під нею сприймається в цій споруді виправданою і, більш того, пов'язаною із символікою архітектурно-пластичного образу. Короткі і високі ступені сходів вівтаря Зевса сильно відрізняються від широких і невисоких класичних ступенів, додають відчуття напруги.

Архітектори еллінізму, що не залишили нащадкам художніх образів, по глибині подібних Парфенону або Ерехтейону, перевершили класичних майстрів в створенні величезних будівельних комплексів, прагнули розв'язати проблему розміщення великих ансамблів в просторі, дали можливість у формах архітектури відчути властиву еллінізму динаміку просторів. Таким чином порушили питання, які згодом будуть розв’язувати вже архітектори імператорського Рима.

Живопис і вазопис. В епоху еллінізму у зв'язку з розквітом архітектури широке поширення набули фрески і особливо мозаїки, які на жаль погано збереглися донині. Про них повідомляють давні автори, а також дають уявлення римські, помпейські копії. В Александрії, в роботах художників Антіфіла, Еванта і Галатона з’являються іноді сатиричні образи, що були своєрідною живописною паралеллю гротеску в скульптурі і теракотах. У творах художників Пергамського царства переважали в піднесено-героїчних сюжетах теми пізнавання світу (Геракл і Телеф) або чудового виховання (Ахілл і кентавр Хирон). В роботах майстра Тімомаха з Кизіка звучала улюблена в еллінізмі тема пізнавання, що драматизується жертвопринесенням (Іфігенія в Тавріде знаходить в приготованому до жертви чужоземці брата Ореста). Зображення жорстоких страждань Медєї перед вбивством дітей сповнене драматизму. Майстри еллінізму в живопису віддавали перевагу незвичайним, хвилюючим, зворушливим сюжетам і темам.

У мозаїках, що прикрашали підлоги житлових будинків і суспільних будівель в Делосе, Прієне, Херсонесе (мозаїка з жінками, що миються), палаців в Пелле, в творах майстрів Сосия (непідметена підлога, голуби у чаші) і Діоськуріада з Самоса (вуличні музиканти) мозаїчисти зверталися до побутових сценок з життя і міфологічних образів, а також сюжетів, що знаходили в сучасних їм комедіях або романах. В мозаїках знаходили вираз різні тенденції: вільна, живописна манера трактування сюжету або підкреслено гармонізована, тяжіюча до класичної продуманості композиції і стриманості в передачі улюблених еллінізмом драматичних сцен.

У розписній кераміці майстри еллінізму переслідували переважно декоративні цілі, використовуючи не тільки живопис і малюнок, але частіше рельєф для прикрашання поверхні. Досконалість вбачали в ускладненні форм, у вишуканості колірних рішень, багатофігурних дрібних рельєфних композицій ("мегарські чаші"). Поширення в III ст. до н. е. набув чорнолаковий посуд з невигідними розписами білою, золотисто-жовтою, пурпуровою фарбами, так звана "гнафія". Як прояв своєрідної архаїзації з'явилося деяке відродження чорнофігурної техніки в межах III ст. до н. е. у вазах групи Гадри з Александрії. Своєрідні керамічні пам'ятки з’являються в центрах еллінізму Великої Греції і Сіцілії в III ст. до н. е. перед завоюванням їх римлянами. У Чентуріппе (Сіцілія) створювалися великі, до півметра висотою, судини, прикрашені багатобарвними розписами, що не випалювались і тому погано збереглися.

У епоху еллінізму широкого поширення набули скляні чаші. В александрійських майстернях з'являлися кубки з подвійними стінками, між якими вставлялися якнайтонші узори із золотої фольги, що надавало виробам неповторного вигляду. Створювалися чаші з так званого "мозаїчного скла", надзвичайно багаті колірною гаммою.

Скульптура. У скульптурі епохи еллінізму можна бачити не тільки продовження, але і подальший розвиток тих тенденцій, які виявилися в роботах великих майстрів IV ст. до н. е. Тема праксителівських образів набула в еллінізмі характер підкресленої чуттєвості, а пафос скопасівських образів виявився у піднесеній драматичності статуй.

У роки еллінізму сформувалися різні скульптурні школи, кожна з яких характеризувалася неповторними рисами. Александрійські, Родоські, Аттічні, Пергамські творці створювали особливі локальні варіанти пластичного мистецтва. Розвиток одержала у той час декоративна скульптура, що прикрашала величезні сади і парки, які розташовувались довкола численних палаців правителів. Тут часто встановлювали статуї Афродіт, що зображали оголену богиню кокетливо-манірною або сором'язливою.

Майстри епохи еллінізму, не обмежуючи себе естетичними міркуваннями, іноді показували фізичні вади – запалі груди і зігнуті в колінах подагричні ноги старого рибака, беззубий рот старої. В інших статуях вони, навпаки, підкреслювали молодий вік, зображаючи великоголових пухких дітей, що грають один з одним або борються з гусаком чи бавляться з пташкою.

Скульпторів, що вперше показали людину то як немовля, то як старого, вабила і інше завдання: передати портретні риси обличчя. у пластиці показати емоції, що змінюють його вираз. Ця проблема починала турбувати майстрів вже наприкінці IV ст. до н. е., але особливого розвитку грецький скульптурний портрет набув в епоху еллінізму. Про існування портретів, точно відтворюючих риси людського обличчя, свідчать не тільки оригінали, римські копії і рельєфи, що збереглися, на монетах і медалях, але і віршовані епіграми.

Бронзові і мармурові портрети еллінізму, чеканні портретні рельєфи на монетах і медалях доводять інтерес скульпторів не тільки до фізіономічних особливостей, але перш за все до світу людських переживань.

Гостротою внутрішньою напругою пронизані створені в ці тривожні роки монументальні пластичні твори. Яскравий пам'ятник еллінізму – статуя Никі Самофракійської – встановлений на честь морської перемоги греків. Велика мармурова статуя богині, що швидко рухається, стояла на фігурному постаменті, уподібненому носу військового корабля. У правій руці Никі була труба, звуками якої вона сповіщала перемогу. Статуя Никі Самофракійської передає гостре і радісне відчуття перемоги. Могутні важкі крила, розкриті за її спиною, ніби тримають величезну статую в повітрі, створюючи майже реальне відчуття польоту.

Змінився в епоху еллінізму і характер декоративної скульптури. Рідше використовувалися фронтонні композиції і рельєфи метоп і фризів (Новий Іліон, храм Артеміди в Магнезії). Скульптурні прикраси нерідко переносилися на нижні елементи будівлі - цоколь, бази колони. Змінам піддавалися не тільки нижні частини колон, що позбавлялися до певної висоти каннелюр (колонада стій в Прієне), а іноді і капітелі, що одержували фігурні зображення (портик Биків на Делосе).

Пластичність класичної архітектури, що особливо яскраво виявилась у формах Парфенону, в еллінізмі втрачалася. Розповсюджувалися барельєфні композиції щитів, панцирів, шоломів і копій. Войовничо-патріотичні відчуття викликалися не зображенням реальної битви, а відтворенням предметів озброєння і трофеїв (Пергам, Святилище Афіни).

Один з найзначніших творів архітектурного декору епохи еллінізму, що збереглося до наших днів, - фриз Пергамського вівтаря Зевса. Боротьба богів і гігантів, зображена на фризі, повинна була нагадувати про перемогу, взятої Пергамом над варварами-галлами. У рельєфі показані величезні змії, хижі звірі, що беруть участь в битві. Майстри використовують горельєфні форми, показуючи деякі фігури майже в круглій скульптурі: різець і бурав творця глибоко врізаються в товщу мармуру, змальовуючи важкі складки одягу.

Звучання пластичних форм напружених м'язів, трагічні, звернені до неба лики гігантів набувають деколи характеру драматичної феєрії, розіграної майстерними акторами. Проте не зважаючи на драматизм зображення жорстокої битви, у рельєфах фриза Пергамського вівтаря Зевса всі учасники бою зображені прекрасними. Тут немає сцен, що викликають жах або огиду. В епоху, декількома сторіччями видалену від класики, скульптори еллінізму продовжували зберігати її мистецтво.

Внутрішній малий фриз Пергамського вівтаря Зевса (170- 160 рр. до н. э.), що не має узагальнено-космічного характеру великого фризу, пов'язаний з конкретними міфологічними сценами і оповідає про життя і долю Телефа, син Геракла. Він менший за розмірами, постаті його спокійніші; зустрічаються елементи пейзажу. У фрагментах, що збереглися, зображено Геракла, що спирається на палицю, і греки, що зайняті спорудою корабля для подорожі аргонавтів. У сюжеті малого фриза показано улюблену в еллінізмі тему несподіванки – впізнавання Гераклом свого сина Телефа. Так патетична закономірність загибелі гігантів і випадковість, пануюча в світі, визначили теми двох фризів вівтаря Зевса.

Характерний для еллінізму і інший пам'ятник скульптури – Лаокоон, що дійшов до нашого часу в римських копіях. Лаокоон був троянським жрецем, що попереджав про хитрість ахійців своїх співгромадян, які збиралися завести у місто троянського коня. Його зображено в момент покарання богами, що послали на нього величезних отруйних змій. Скульптор еллінізму показав могутнього Лаокоона, що бореться з величезними зміями і що стогне крізь зціплені зуби. Його рот напіввідкритий, проте тут немає афекту, що позбавив би статую художньої цінності: людина показана в болісній безнадійній боротьбі, але гине він з гордо піднятою головою. У фігурах синів Лаокоона скульптор продовжує розробку основної теми: один з хлопців ще живий і бореться, знімаючи з ноги кільця змій, інший, майже задушений, втрачає останні сили.

У мистецтві еллінізму втілено багато трагічних сцен. Гинуть гіганти під натиском богів на фризі Пергамського вівтаря Зевса, вмирає на своєму щиті галлський вождь, страшний бик збирається розтоптати прив'язану до нього злу царицю Дірку, глухо стогне Лаокоон. Серед підкресленого драматизму епохи лише статуя Афродіти Мелоської сприймається величавою і стриманою в своїй мудрій простоті. В її позі немає ані кокетства, ані манірності: перед глибокою сутністю цього божества здаються марними страждання інших героїв даної епохи. Велич, відтворена в мармуровій статуї, відображає прагнення людей неспокійної епохи до гармонії і любові. Не тільки фізична природа людини прекрасна, як стверджує майстер Афродіти Мелоської, в ідеальності пластичних форм він утілює ту духовну досконалість, пошукам якої людство присвятить довгі подальші століття.

Мистецтво еллінізму яскраво і повно відображало ідеї, що хвилювали людей в ту бурхливу пору людства. Майстри реагували на настрої суспільства, не зважаючи на все зростаючу в умовах монархічних режимів офіціозність, зберігаючи в своїх творах щирість і гостру злободенність образів. Мистецтво еллінізму справило величезний вплив не тільки на характер римського мистецтва, але було основою подальшого художнього розвитку в таких областях Середземномор'я, як Єгипет, Сірія, Мала Азія, Балканський півострів. Тривалий період чотирьох сторіч, коли ці землі були римськими провінціями, у їх населення не згасало прагнення втілювати у творах мистецтва свої почуття і настрої.