11.Відмінність злочинності від злочину.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв’язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв’язку ґрунтується на філософських категоріях «одиничного», «окремого» та «загального». Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у харак­теристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи злочинів, у зв’язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність — це явище закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить такі зв’язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки не є власне «винаходом» якихось злочинців. Ці шаблони існують незалежно від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені в сучасних кримінальних кодексах — крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки.

ш12.Виникнення та зміст концепції соціальної обумовленості злочинності.

Вихідні положення вітчизняної кримінології стали формуватися ще в XVIII ст. (напр. А.Н. Радищевим). У XIX — початку XX ст. ідея соціальної детермінації злочинності, і підходи, які випливають з неї, до вивчення причин, структури, динаміки злочинності як соціального явища здобули значного поширення в межах науки кримінального права. У цьому, власне кажучи, кримінологічному напрямку досліджень, що отримав найменування “соціологічної школи”, панувала так звана теорія чинників, принциповим недоліком якої, як уже відзначалося, були зрівнювання значення найрізноманітніших детермінант злочинності, відсутність суворого розмежування причин індивідуальної злочинної поведінки і злочинності, невикористання системного аналізу. Проте не можна недооцінювати внесок соціологічної школи в створення основ кримінологічної науки.

Найбільш яскравими представниками її були: М.В. Духовський, І.М. Фойницький, М.С. Таганцев, Н.Д. Сергієвський, Д.А. Дриль, М.Н. Гернет, А.А. Піонтковський, С.Ю. Познишев і ін.

Першим криміналістом, який закликав своїх колег залучити до науки кримінального права дослідження причин злочинності, був професор Московського університету М.В. Духовський. У 1872 році 23-річний доцент Демидівського юридичного ліцею прочитав лекцію “Завдання науки кримінального права”, у якій зазначив, що ця наука повинна вивчати злочин як явище суспільного життя з детальним дослідженням його причини.

Головною причиною злочинів Духовський вважав суспільний лад, “дурний економічний лад суспільства, дурне виховання і цілу масу інших умов”. Безумовно, заслугою Духовського було активне використання матеріалів кримінальної статистики у вивченні причин злочинності.

Проте, проголосивши злочинність явищем соціальним, теоретики соціологічної школи не дали повного, розгорнутого визначення основного предмету свого дослідження.

Криміналісти-соціологи мали на увазі, що пізнання злочинності повністю залежить від повноти вивчення її факторів, а тому основну увагу ця школа приділяла аналізу численних даних, що свідчать про статистичну залежність між різними соціальними, економічними й особистісними характеристиками злочинців, з одного боку, і фактом порушення кримінального закону – з іншого. Тому найважливішим методом дослідження закономірності розвитку злочинності соціологічна школа вважала статистичний аналіз. Порівнювалися кількісні показники злочинності з урахуванням особливостей країни, регіону, року чи часу доби, статевовікових, психологічних і освітніх характеристик злочинців, алкоголізму, цін на хліб і т.ін. На основі цих даних пропонувалися різні класифікації факторів злочинності, найпоширенішою з яких була тричленна, що поділяла всі фактори на індивідуальні (антропологічні), соціальні і фізичні (космічні).

Статистичні закономірності, якими оперували криміналісти-соціологи, давали, безумовно нову інформацію про злочинність, але тільки на їх основі неможливо пояснити, у силу чого ці закономірності виявляються. Таке пояснення могла дати лише наука, що включає у свою дисципліну не специфічно правове регулювання поведінки громадян, а соціальну обумовленість людських вчинків у широкому розумінні.

Основним напрямком, завдяки якому став можливим перехід на нові методологічні позиції у вивченні злочинності, було ліве крило соціологічної школи кримінального права (М.Н. Гернет, М.М. Ісаєв, Н.Н. Полянський і ін.).

Представники цього напрямку не лише ясно усвідомлювали, що злочинність є певним станом соціального організму, але і намагалися у своїх дослідженнях розкрити внутрішній зв’язок, який існує між емпіричними закономірностями злочинності і соціальноекономічним ладом суспільства.

Антропологічний напрямок кримінального права не знайшов у нас такого поширення, як на Заході. Одним з найвідоміших вітчизняних юристів, що тяжіли до антропологів – послідовників Ломброзо, був Д.А. Дриль (1846 –1910).

Вивчення публікацій періоду перших років Радянської влади показує, що вже тоді велика увага приділялася вивченню злочинності, її причин та особи злочинця. Базою для такого вивчення стало створення в липні 1918 року в системі статистики особливої галузі – моральної статистики.

Організаційною і методичною базою проведення кримінологічних досліджень у перші роки Радянської влади були кабінети і клініки з вивчення злочинності і злочинця, що створювалися різними відомствами й установами, під різними назвами.

Перший кабінет по вивченню злочинності було створено у 1918 році в Петрограді.

У 1922 році, безпосередньо, при управлінні місцями ув’язнення було створено Саратовський кабінет кримінологічної антропології і судово-медичної експертизи, а в 1923 році організовано Московський кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця при Мосохоронздоров’ї.

У 1924 році ряд кримінологічних кабінетів було організовано в Україні – у Києві, Харкові, Одесі.

З метою координації проведення кримінологічних досліджень при НКВС РРФСР 10 жовтня 1925 року було створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Від ученої ради інституту в міжвідомчу раду з керівництва інститутом увійшов М.Н. Гернет.

В інституті було створено 4 секції: соціально-економічна, пенітенціарна, біопсихологічна і криміналістична, а також статистичне бюро. Незважаючи на цілу низку помилок, що мали місце в роботі інституту, аж до 1929 року в ньому не було жодного, хто намагався б приклеїти ярлик іншому, якщо наукові погляди не збігалися.

Після ліквідації НКВС РРФСР інститут у 1931 році було передано Наркомюсту РРФСР і перейменовано в інститут кримінальної і кримінально-виправної політики РРФСР. Його очолив О.С. Шляпочников. У 1933 році інститут мав судову секцію, секцію кримінальної статистики, секцію по боротьбі з дитячою злочинністю, процесуальну секцію господарського і цивільного права і процесу з групами (транспортного права, житлового права, банківського права, виключних прав), і підсекціями (аграрного права, сімейного права, цивільного процесу, іноземного, цивільного і міжнародного приватного права).

У 1936 році інститут радянського будівництва і права Комуністичної академії було реорганізовано в інститут державного права. У 1937 році постановою РНК СРСР інститут був перейменований у Всесоюзний інститут юридичних наук НКЮ СРСР. У складі десяти секцій інституту не було жодної, яка б спеціально займалася питаннями кримінології. Замість соціологічних і кримінологічних досліджень інститут переважно займався тлумаченням норм права і практикою їхнього застосування. Таке становище зберігалося до середини 50-років.

З 1960 року кримінологією став займатися один із секторів Інституту держави і права Академії наук СРСР. Цей сектор очолив А.А. Герцензон. У 1966 р. був виданий перший підручник з кримінології.

В Україні відродження кримінології почалося в стінах Київської вищої школи МВС СРСР, нині Національний університет внутрішніх справ України, і значною мірою пов’язано з ім’ям П.П. Михайленка. У 1964 р. у співавторстві з І. Гельдфандом він видав монографію “Попередження злочинності – основа боротьби за викорінювання злочинності”. Тоді ж при КВШ МВС була створена науково-дослідна лабораторія, значну частину тематики якої займали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії функціонує науково-дослідний інститут.

У 1972 р. організовано кафедру кримінології в Харківському юридичному інституті (нині Національна Університет «Юридична академія ім. Ярослава Мудрого»).

Не можна не згадати і плідну роботу секції кримінального права і кримінології Інституту держави і права Національної академії наук України.

13.Функції злочинності. + лекція

Зміст функцій злочинності безпосередньо пов'язаний з її соціальними наслідками і проблемами криміногенної детермінації. З огляду на це, видається можливим визначити наступні функції злочинності.

1. Злочинність є одним із способів задоволення потреб людини. Очевидно, що за допомогою злочинності людина здатна забезпечити себе матеріально, вирішити сексуальні, побутові, житлові проблеми (іншими словами, задовольнити вітальні потреби); злочинність дає людині можливість висловити соціальний протест, усунути конкурентів, досягти влади або перерозподілити її, надає канали соціалізації (іншими словами, задовольняє соціальні потреби людини); нарешті, злочинність дозволяє демонструвати і поширювати певні ідеї, дає можливість самовираження та самореалізації (іншими словами, задовольняє ідеальні потреби людини).

2. Злочинність є одним із способів заперечення застарілих правил і норм. Ця функція злочинності проявляється переважно в умовах суспільства, що реформується, коли на зміну старим, відживаючим соціальним нормам приходять нові соціальні правила. Конфлікт соціальних норм та їх нездатність надавати регулятивний вплив на поведінку людей (стан аномії) сприяють зростанню злочинності. У той же час злочинність, відкидаючи відживаючі соціальні норми (з яких-небудь причин все ще закріплені в кримінальному законодавстві) сприяє тим самим просуванню нових правил, а часом злочинна діяльність містить у собі зразок у майбутньому соціально схвалюється поведінки.

3. Злочинність консолідує суспільство навколо соціально схвалюваних цінностей і способів їх здобуття. На цей момент звертається увага в роботах Е. Дюркгейма, Г. Міда, К. Еріксона. Злочинність нагадує іншим членам суспільства про їх спільних інтересах і цінностях, які відкидаються злочинцем, і тим самим сприяє консолідації суспільства навколо цих цінностей. «Загальне обурення і обурення, викликане девіантною дією, зміцнюють суспільні зв'язки. Більш того, девиантность дозволяє кожному окремому члену суспільства переконатися у власній добродіяння і відповідно моральним стандартам ».

4. Злочинність стимулює суспільство до подолання породжують її негативних факторів. Дана функція обумовлена ​​тим, що існування злочинності дозволяє виявити ті негативні сторони явищ і протікають в суспільстві процесів, які детермінують злочинність. Вказуючи на свої детермінанти, злочинність спонукає суспільство докладати зусилля (економічні, організаційні, правові, технічні та ін), спрямовані на їх усунення, тим самим певною мірою вона сприяє вдосконаленню суспільного устрою.

5. Злочинність є одним із способів перерозподілу суспільного продукту. Багато в чому породжується об'єктивно існуючим соціальним нерівністю і протиріччям між потребами людей і нерівними можливостями для їх задоволення, злочинність «сприяє» згладжування цієї нерівності, виступаючи способом перерозподілу економічних та інших благ на користь певної категорії людей.

Визнання за злочинністю певних соціальних функцій дає підставу для висновків про вічне існування злочинності, про її певної соціальної значущості, про безперспективність ідеї ліквідації злочинності. У той же час це дозволяє ставити питання про можливість використання наявних у злочинності функцій в справі її попередження. Є можливість звернути функції злочинності проти неї самої.

ш14.Коєфіцієнт злочинності. Техніка аналізу коефіцієнтів злочинності.

Рівень злочинності - це її кількісна характеристика, що вимірюється в абсолютних величинах сумою вчинених зло­чинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу на визна­ченій території.

Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території про­живає кількість людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з метою їх зіставлення між собою застосову­ють коефіцієнти.

При цьому використовуються два види основних ко­ефіцієнтів злочинності.

По-перше, коефіцієнт злочинної інтенсивності, що розраховується на все населення певного регіону, включаючи неповнолітніх:

По-друге, коефіцієнт злочинної активності, що роз­раховується на населення за віком з 14 років, тобто особи, котрі досягли мінімального віку кримінальної відповідальності:

Ці коефіцієнти розраховуються не тільки на злочин­ність загалом, але й на кожний окремий вид злочинності, що входить у її структуру. Крім того, зазначені коефіцієнти можуть застосовуватися для виявлення чи порівняння кримі­нальної активності різних категорій населення (чоловіків, жінок, молоді, рецидивістів тощо). досліджуване явище у певному середовищі, у чисельнику дробу ми маємо ве­личину явища, а в знаменнику – розмір середовища, в якому існує це явище.

Відносні величини цього виду можуть мати найменування на відміну від інших видів відносних величин. Прикладом відносних величин інтенсив­ності є показник щільності населення (скільки припадає населення на один квадратний кілометр території), коефіцієнти народжуваності, смертності, кількість лікарів на 10 тис. населення, кількість лікарняних ліжок на 10 тис. населення, кількість вчителів на певну кількість населення.

При обчисленні відносної величини інтенсивності велике значення має вибір бази порівняння, тому що за неї слід приймати лише ті сукупності, в яких можуть існувати і розвиватися досліджувані явища. Так, порівнювати і обчислювати коефіцієнт письменності населення можна лише по відношен­ню до населення, яке має вік більше семи років, хоча зрозуміло, що якась частина населення навчилась писати і читати ще до того, як почала вчитися в школі.

Відносна величина інтенсивності широко застосовується і в правовій статистиці. Деякі вчені вважають, що тільки в кримінально-правовій стати­стиці можна обчислити приблизно 250 різних коефіцієнтів інтенсивності. Найчастіше застосовуються два види показників: коефіцієнт злочинної активності та коефіцієнт злочинної інтенсивності.

Коефіцієнт злочинної активності характеризує, як часто зустріча­ються серед населення даного регіону особи, які вчинили злочин. Їх порівнювати можна лише по відношенню до населення старше 14 років, яке може нести кримінальну відповідальність відповідно до чинного законо­давства України. Цей показник обчислюється за формулою:

Його можна обчислювати по відношенню до всього населення або до якоїсь його частини. Найбільш розумно обчислювати його по відношенню до населення старше 14 років, хоча існують й інші точки зору. Деякі вчені вважають, що слід брати до уваги лише населення старше 16 років, віку кримінальної відповідальності в повному обсязі; на думку інших, слід врахо­вувати усе населення даної території.

Цей показник в останні роки використовується лише при проведенні аналітичних розрахунків, тому що показник розкриття злочинів не дуже високий. При цьому ми вважаємо, що одержуємо фактичні дані не про всіх осіб, які вчинили злочини, а лише про тих, які були встановлені в процесі розслідування. Тому значно частіше застосовуються інші показники для характеристики і порівняння окремих територій.

Коефіцієнт злочинної інтенсивності характеризує, як часто вчиняють­ся злочини на тій чи іншій території. Обчислюється він як відношення кількості зареєстрованих злочинів до усього населення і помножується одержаний показник на 10 тисяч населення (фактичні дані по регіонам України наведено в табл. 5 і на рис. 7 та 14 ці дані представлено у вигляді графіку). Цей показник можна обчислити за формулою:

Коефіцієнт злочинної інтенсивності також можна обчислювати по від­ношенню до певної чисельності населення: або до усього населення, або до населення у віці старше 16 років, або до населення старше 14 років. Най­більш зрозумілим є показник, який ми навели раніше, як співвідношення до усього населення, тому що потерпілою від злочинів може бути особа в будь-якому віці.

Значна кількість коефіцієнтів може бути обчислена і для спеціальних суб`єктів злочину (неповнолітніх, раніш судимих, службових осіб, військово­службовців і т. ін.).

Даний показник є основним показником, який характеризує криміно­генність територій.

Причини злочинності на соціологічному рівні необхідно насамперед шукати в економічних відносинах, у їхніх протиріччях, незбалансованості господарського механізму, вадах, недоліках економічної політики, а також у системі розподільних відносин. Економічні відносини різноманітні. Об’єктивний багато в чому їхній характер очевидний. Так ринкові відносини мають свої закономірності, планову економіку. Питання лише в тім, що на першому плані: економічні регулятори чи волюнтаристські прожекти, що ігнорують економічні регулятори.

За будь-яких економічних відносин, їх суперечливість породжує злочинність. Ринкові відносини споконвічно обтяжені злочинністю. Пояснюється це тим, що вони засновані на конкуренції, а відтак – на придушенні конкурентів, на запрограмованій надмірності робочої сили, тобто безробіттю, на вижиманні прибутку в можливо великих розмірах, на настільки ж запрограмованому майновому і соціальному рівнях розшарувань людей.

Економічно (насамперед з погляду виробництва товарів і послуг) ринкова економіка довела свою життєздатність, хоча для цього треба було не одне сторіччя, однак багато негативних її наслідків, зокрема висока злочинність, у тому числі в економічно благополучних країнах – реальність.

Причини злочинності слід шукати у всій палітрі відносин людини як соціальної істоти, з зовнішнім середовищем, у тому, що є змістом соціального буття людини у всіх його складностях і протиріччях. Соціальні відносини, як і економічні, різноманітні, різнопланові. У загальній формі сказати, що соціальні відносини, у яких особа почуває себе не рівною з іншими, обділеною, завжди породжує протестуючу поведінку, а в крайньому своєму вираженні – злочини.

Найбільш вразливі проблеми соціальних відносин у цьому плані – національні відносини і проблема рівності. Збуджена політиками національна ворожнеча і ненависть, що виникає на ґрунті необдуманих і легковажних гасел сепаратизму доведених до абсурду, стали причинами багатьох тяжких злочинів, включаючи тероризм, масові вбивства і т.д. Вони розбудили загальну злочинність, піднявши на поверхню хвилю насильств, захоплення зброї і т.ін. Соціальне життя людей у таких умовах стає нестерпним. Воно викликає не лише різні ексцеси і відповідні злочини, але і непевність і напруженість, спричиняє крім злочинності постійний страх, нервові стреси і психічні захворювання.

На злочинність впливають не лише конкретний прояв соціальних казусів, конфліктів і несправедливості, але і загальна атмосфера в суспільстві, коли проголошені гасла спростовуються справами влади.

Причини злочинності слід шукати й у моральному стані суспільства, у наявності чи відсутності тих чи інших моральних цінностей і установок. Ні економічне життя суспільства, ні його правові постанови, ні різноманіття соціальної сфери, ні політика не можуть бути вільні від моральності.

Якщо економіка ставить за мету моральне завдання забезпечення матеріального благополуччя людей, то економіка, функціонуюча на шкоду людям, служать справі наживи одних і зубожінню інших, є аморальною, а люди, виховані в дусі корисливості, – моральні виродки, що легко стають на злочинний шлях.

Якщо в соціальній сфері панує волаюча нерівність людей, невідповідність слів справам, у родинах процвітає моральна неохайність і суворість стосовно дітей, засоби масової інформації і культури пропагують насильство і порнографію, виховують людей на ідеях вседозволеності.

Якщо політики лицемірно говорять про одне, а роблять інше, якщо політичних цілей вони досягають за спиною, за рахунок людей, обманюючи їх, не гребуючи при цьому нічим, вдаючись до аморальних цінностей, впроваджують всіма правдами вигідну їм ідеологію, – це злочинно відносно людей у звичайному розумінні цього слова і є шляхом до злочинних діянь, який переслідується за законом.