10.Теоретичні напрями персонології.

У персонології співіснують різні альтернативні напрями, голо­вними з яких є психоаналітичний, біхевіоральний і гуманістич­ний. У світовій психології визнання здобув також диспозиційний напрям, а у вітчизняній психології — діяльнісний. Кожен із них описує особистість як інтегроване ціле, однак акцентує свою увагу на чомусь одному.

4.2.1. Психоаналітична теорія особистості

Психоаналітична теорія особистості ґрунтується на уявленні про те, що людина є складною енергетичною системою з провідни­ми силами у несвідомій сфері. її запропонував австрійський психіатр та невропатолог початку XX ст. Зигмунд Фройд, спира­ючись на досягнення фізіології і фізики.

Було висунуто два припущення: перше — переживання ранньо­го дитинства відіграють вирішальну роль у формуванні особис­тості дорослої людини, отже фундамент особистості закладається до п'яти років; друге — людина народжується з певною кількістю

сексуальної енергії (лібідо), яка у своєму розвитку проходить п'ять психосексуальних стадій.

3. Фройд вважав, що поведінку людини активують процеси збу­дження, спричинені тілесними потребами. У кожної людини є ли­ше певна обмежена кількість такої енергії, і вона функціонує за відомим законом збереження і перетворення енергії. Потреби лю­дини виявляються в інстинктах життя і смерті. Інстинкти смерті підкоряються принципу ентропії, тобто закону термодинаміки, згідно з яким будь-яка енергетична система прагне до збереження динамічної рівноваги.

Інший представник психоаналітичної теорії особистості швей­царський психіатр середини XX ст. Карл іОнГ звертав увагу на са­морозвиток особистості, на пошук своєї індивідуальності. Він опи­сав дві основні форми спрямованості особистості: екстраверсію і інтроверсію. Екстравертовані люди спрямовані на зовнішній світ, інших людей та предмети. Вони рухливі і комунікабельні. Інтро­верти, навпаки, занурені у свій внутрішній світ, у свої почуття. Вони стримані і прагнуть усамітнення. Обидві форми співіснують, однак одна з них є домінантною.

У своїй теорії особистості К. Юнґ надавав значення прагненню людини до інтеграції, гармонії і цілісності. Кінцева мета життя — це повна реалізація свого «Я», становлення неповторної індивіду­альності. Досягнення цієї мети — самореалізація — є кінцевою стадією розвитку особистості; вона потребує високих здібностей і освіченості і тому досяжна лише незначній кількості людей.

4.2.2. Біхевіоральна теорія особистості

У біхевіоризмі особистість цілком підвладна впливові зовнішнього середовища. Головними чинниками формування осо­бистості є научіння і досвід людини. Особистість це і є той досвід (іншими словами — набір засвоєних моделей поведінки), який лю­дина набула упродовж свого життя.

Беррес Скіннер, американський психолог 30-80-х років XX ст., наголошує на тому, що соціальна поведінка людини, а саме вона характеризує її особистість, є результатом наслідування поведінки дорослих, насамперед, батьків, ровесників, героїв телебачення то­що. З його погляду, поведінку людини контролюють стимули, приємні та неприємні. Способом їхнього застосування є або покарання і негативне підкріплення, або схвалення і позитивне підкріплення. Наприклад, студента, який не виконав усіх практич­них робіт, не допускають до іспиту; якщо студент пропускає занят­тя, його викликають в деканат і дають догану. Такі стимули, однак, можуть мати негативні сторонні ефекти. Наприклад, студенти будуть вишукувати все нові і нові способи списування, а «прогуль­щики» знаходити нечесні способи для свого виправдання. Тому Б. Скіннер рекомендував брати за основу схвалення і позитивне підкріплення. У цьому випадку акцент переносять на досягнення людини, а не на її недоліки. Наприклад, студентів, які успішно складають сесію, нагороджують безкоштовною поїздкою до Карпат.

Інший представник біхевіоральної теорії Альберт Бандура, американський психолог другої половини XX ст., вважав, що нові форми поведінки можна засвоїти і без зовнішнього підкріплення. Він акцентував свою увагу на наслідуванні й научінні через спос­тереження за поведінкою інших людей. У такому разі можна буде навчитися не на своїх, а на чужих помилках. Крім того, А. Банду­ра, звертає увагу на самопідкріплення, коли людина сама для себе встановлює межу своїх досягнень і сама себе схвалює або карає за успіх або неуспіх. Уміння людей усвідомлювати свої здібності, бу­дувати поведінку відповідно до конкретного завдання та ситуації вчений назвав самоефективністю особистості. Люди, які усвідо­млюють свою самоефективність, прикладають більше зусиль для виконання складних справ, ніж ті, що сумніваються у своїх мож­ливостях. Висока самоефективність пов'язана з очікуванням успіху і сприяє самоповазі. Навпаки, низька самоефективність спричинює поразку і знижує самоповагу.

Джуліан Роттер, американський психолог другої половини XX ст., вивчав, як людина пояснює ті чи інші ситуації, у які вона потрапляє в житті. Головним чинником, що визначає характер діяльності людини, на його думку, є її очікування та взаємодія зі значущим середовищем. Одні схильні брати відповідальність за те, що з ними відбувається, на себе, інші перекладають відпові­дальність на зовнішні обставини і оточуючих людей. У зв'язку з цим учений вводить поняття локусу контролю — узагальненого очікування того, якою мірою люди контролюють підкріплення¹.