30. Прямий і непрямий експорт.

Під експортом розуміється реалізація на закордонних ринках товарів та послуг, що виробляються чи виконуються у своїй країні. Розрізняють прямий та непрямий експорт. Непрямий експорт має місце, коли вироби та послуги реалізуються, через посередників:

а) вітчизняний посередник-експортер отримує продукцію від виробника та продає її за кордон;

б) вітчизняний агент-експортер шукає покупців за кордоном та домовляється про поставки, розраховуючи на отримання комісійної винагороди;

в) кооперативна організація здійснює експорт від декількох виробників та частково під їх адміністративним контролем;

г) керуюча експортом фірма керує експортною діяльністю компанії за певну винагороду.

Непрямий експорт особливо необхідний в умовах, коли виробник не має достатньої інформації про зовнішній ринок або досвіду роботи на ньому, тому віддає перевагу зменшенню власного ризику, передаючи функцію збуту посередницькій фірмі. Непрямий експорт має дві переваги: по-перше, його здійснення не потребує значних засобів, відсутня необхідність створення експортного відділу, який буде займатися продажем за кордоном чи встановлювати контакти з іноземними партнерами. По-друге, такий експорт менш ризикований, тому що посередники діють за своєю ініціативою, спираючись на знання кон'юнктури закордонних ринків, та пропонують виробнику додаткові послуги. Концепція маркетингу повинна враховувати можливість здійснення в активній та пасивній формах. При активній формі ініціатива стосовно закордонних поставок виходить від вітчизняних інститутів - виробника або експортера. Пасивний експорт має протилежне джерело: імпортер або якийсь іноземний інститут (нерідко державні організації іноземної держави) веде пошук необхідної для них продукції. В деяких випадках пасивний експорт проявляється в вигляді нерегулярного. Це такий рівень включення до світової торгівлі, коли фірма час від часу експортує свої надлишки та продає товари місцевим оптовикам, що є представниками закордонних фірм. Про прямий експорт кажуть, якщо виробник продає свої товари та послуги самостійно. При цьому несуттєво, чи продав він продукцію кінцевому споживачеві або посереднику. Робота на зовнішньому ринку пов'язана з суттєвими витратами та підвищеним ступенем ризику, що компенсується економією на оплаті послуг посередника. Відомо декілька способів організації прямого експорту:

а) експортний відділ чи підрозділ, в обов'язки якого входить здійснення продажу за кордоном та організація збору необхідної інформації про ринок, експортний відділ може трансформуватися в автономний підрозділ, який буде акумулювати інформацію та керувати всією експортною діяльністю;

б) закордонний відділ продажу чи дочірня компанія, дозволяє виробнику скористуватися ефектом безпосередньої присутності на ринку та здійснювати контроль за виконанням маркетингових програм; закордонний відділ продажу здійснює реалізацію та розподілення продукції, інколи на нього покладаються організації, зберігання та просування товарів, демонстраційного та обслуговуючого центру;

в) торгові представники, для пошуку закордонних клієнтів компанія використовує своїх торгових представників;

г) іноземні дистриб'ютори чи агенти, для організації продажу продукції компанія звертається до закордонних дистриб'юторів чи агентів, які можуть бути наділені виключними чи обмеженими правами на представництво виробника в конкретній країні.

Експорт значно ускладнює реалізацію усіх функцій маркетингу. Особливо це стосується обробки ринку, реалізації та дистрибуції. Крім того, експортер зустрічається з необхідністю переорієнтації всіх задач на нові умови, що часто потребує перерозподілу капіталу, структурних змін у кадровому потенціалі і т.п. Особливо важким такий перехід в новий якісний стан є для малих та середніх підприємств. Для більшості з них виходом є використання форм експортної кооперації. Експортна кооперація в світовій практиці отримала широкий розвиток та характеризується великою різноманітністю форм. Перш за все експортна кооперація це співробітництво на добровольчій основі двох і більше юридично та економічно самостійних підприємств на основі укладання угоди чи договору. Це співробітництво направлено на рішення спільних задач в сфері експорту. Співробітництво в області експорту часто приводить до звичайних спільних дій групи незалежних фірм, що мають взаємозв'язані продукцію та ринки, що розширює їх можливості при проведенні міжнародних операцій. В інструментальному та інституціональному плані міжнародна кооперація побудована на використанні великого арсеналу методів та механізмів, за допомогою яких вирішуються задачі по обробці закордонних ринків.

Експорт є найпростішим способом виходу на зовнішній ринок. За інтенсивністю і обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт -- це пасивний рівень зовнішньоекономічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має за мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку.

Застосовуючи стратегію експорту, підприємство виготовляє свої товари у власній країні, пропонуючи їх на експорт у модифікованому або в немодифікованому вигляді. Переваги цього способу:

-- потребує мінімальних змін у товарному асортименті підприємства, його структурі;

-- потребує мінімальних інвестиційних витрат та поточних грошових зобов'язань;

-- забезпечує мінімальний ризик при вході на ринок та легкість виходу.

Експорт буває двох різновидів: непрямий і прямий. За непрямого експорту підприємство користується послугами посередників, а за прямого проводить експортні операції самостійно. Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. Вони віддають перевагу цьому варіанту з двох причин. По-перше, такий експорт потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат або налагоджувати мережу контактів. По-друге, за непрямого експорту підприємство менше ризикує. Оптовою реалізацією товару займаються посередники, які застосовують у цій діяльності свої специфічні професійні знання, уміння і послуги, і тому продавець, як правило, робить менше помилок. Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:

-- ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;

-- залежність експортера від посередника;

-- недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;

-- відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку.

Непрямий експорт, або делегування повноважень без інвестування, має різноманітні форми.

1. Передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий, щоб діяти самостійно на зовнішньому ринку.

2. Експортна франшиза -- такий спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж її товарів під її товарним знаком.

3. Комерційні посередники активно беруть участь в експортних операціях. їх розрізняють за двома ознаками: винагороді (торгова націнка або комісійні) і сталості зв'язків з експортером. Основні види посередників, що працюють у сфері міжнародної торгівлі, такі:

-- міжнародний маклер шукає і налагоджує контакти, не одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за комісійні (куртаж) з обох сторін угоди;

-- агент із закупівлі виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, з конкретним терміном постачання;

-- агент з продажу виконує доручення експортера вивчити ринок, продати і поставити товар, виписати рахунок на умовах одержання комісійних у відсотках від ціни. Може бути гарантом покупця за додаткову плату; комісійний агент представляє експортера -- постачальника товару за кордоном, працює на основі контракту; агент з міжнародної торгівлі купує і продає від свого власного імені;

-- концесіонер -- посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний зв'язок з експортером, працює на умовах контракту і виконує три основні функції: торгову, технічну, фінансову;

-- імпортер-дистриб?ютор укладає контракт з експортером, інколи працює на умовах виключності. Основа взаємовідносин із експортером -- традиція. Сам виписує рахунки й інформує про покупців.

Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Він застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватися за допомогою: експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;

— торгового представника, який відряджений за кордон і працює тільки на своє підприємство. Він добре знає товар і просуває його на ринок;

— представництва -- команди, яка постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладання угод, контроль за їх виконанням.

31. Іноземне інвестування, форми іноземних інвестицій. Міжнародний рух капіталу: суть, чинники, форми. «Інвестиційний клімат». Види зарубіжних інвестицій, їх масштаби. Макроекономічні наслідки вивозу капіталу для країн-донорів та країн-реципієнтів.

4.1. Основні види зарубіжного інвестування

Підприємницький капітал рухається в міждержавному просторі набуваючи форми інвестицій. У широкому розумінні міжнародними вважаються ті інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що є представниками різним країнам (резидентів і нерезидентів по відношенню до конкретної країни).

Міжнародні інвестиції дають можливість досягти більш високої прибутковості вкладення капіталу порівняно з національним ринком інвесторів за рахунок більш високого зростання цін на активи в межах інших національних ринків, зростання курсу валют стосовно валюти інвестора за рахунок ефекту транс націоналізації діяльності корпорацій.

Перелік видів (форм) міжнародних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять:

- будь яке рухоме та нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) і відповідні майнові права, включаючи заставу;

- кошти;

- акції, внески, облігації або будь-які інші форми участі в спільних, підприємствах;

- грошові вимоги та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані надійними банками;

- права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну (у тому числі й промислову) власність;

- права на ведення господарської діяльності, що надаються згідно із законом або договором, включаючи частково право на розвідку й експлуатацію природних ресурсів;

- інші цінності (майно).

Відповідно до Закону України "Про режим іноземного інвестування" під іноземними інвестиціями розуміють усі "цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту".

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:

- утворення підприємств з частковою власністю іноземних інвесторів у підприємствах України;

- створення підприємств, що цілком належати іноземним інвесторам;

- придбання діючих підприємств;

- придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, оснащення, транспорт і т.д.).

Важливо підкреслити, що пряме інвестування не завжди пов'язується з безпосереднім рухом капіталу із країни в країну, принаймні спочатку. Буває, що батьківська компанія частину коштів, які необхідні для вкладання у фізичний капітал дочірньої компанії, отримує в самій приймаючій країні у вигляді кредиту, а свій внесок у статутний фонд підприємства може обмежувати так званими нематеріальними активами - торговельною маркою, виробничим та управлінським досвідом і под. Коли підприємство стає прибутковим, воно починає розвиватися за рахунок реінвестування прибутків.

Прямі закордонні інвестиції (ПЗІ). Під цим поняттям, як правило, мають на увазі, що резиденти даної країни володіють активами інших країн з метою одержання контролю над використанням цих активів. Однак тривалий час зміст поняття "ПЗІ" постійно змінювався. Якщо раніше ПЗІ пов'язувались здебільшого із можливістю одержання контролю інвестором над придбаними активами, то зараз набуло поширення більш широке розуміння цього поняття що означає і довгостроковий інтерес інвестора, і його великий вплив на управління компанією, у яку вкладено капітал.

Межа між прямими й портфельними інвестиціями багато в чому умовна, тому в різних країнах її кількісні параметри встановлюється по-різному. Звичайно, до прямих інвестицій відносять володіння більше ніж 10-20% акцій іноземної компанії. У США, наприклад, до прямих інвестицій формально відносять такі вкладення, коли інвестор має 10% і більше власності фірми.

У платіжному балансі ПЗІ трактуються як придбання 10% і більше статутного капіталу фірми. У цілому зміст поняття ПЗІ останнім часом значно змінився. Більше того, різні тлумачення використовують у практиці окремих країн, незважаючи на зусилля з боку міжнародних економічних організацій уніфікувати його, що дуже важливо для сучасної світової економіки.

Серед міжнародних організацій, які намагались визначити межі ПЗІ, варто виділити Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) і Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ці авторитетні організації, трактуючи поняття ПЗІ, прагнуть уникнути ідеї контролю, поширеної в літературі з питань світової економіки. Замість неї пропонується більш широка й менш конкретна концепція. Відповідно до неї ПЗІ відображають мету довгострокової зацікавленості резидента однієї країни (його називають прямим інвестором) в одержанні власності, що перебуває в іншій країні (мова йде про підприємство із закордонними інвестиціями). У свою чергу довгострокова зацікавленість залежить від довгострокових зв'язків прямого інвестора з таким підприємством, а також від значного впливу прямого інвестора на управління цією компанією.

Отже, поняття ПЗІ, сформульоване ОЕСР і МВФ, дуже розпливчасте, тому проблематичним видається його практичне застосування. У зв'язку з цим ОЕСР і МВФ дають роз'яснення до цього терміна.

За рекомендацією ОЕСР (1996), ПЗІ повинні трактуватися як вкладення в інкорпороване або неінкорпороване підприємство, у якому закордонний інвестор володіє 10% і більше звичайних акцій або акцій із правом голосу інкорпорованого підприємства, або еквівалентною кількістю акцій неінкорпорованого підприємства. ПЗІ можуть бути організовані у формі дочірніх компаній, де інвестор-нерезидент володіє понад 50% статутного капіталу; у формі асоційованих компаній, у яких інвестор-нерезидент володіє 50% і менше статутного капіталу; філій, що повністю або частково належать на правах спільної власності неінкорпорованим компаніям. Прямий інвестор, що має у власності не менше 10% акцій, може впливати на управління компанією або безпосередньо брати участь у її управлінні. При цьому з боку закордонного інвестора не передбачається абсолютного контролю над її діяльністю.

До прямих інвестицій, за визначенням МВФ, відносяться вкладення капіталу за кордоном у виробництво з метою забезпечення довгострокового інтересу шляхом надання права власності або вирішальних прав в управлінні іноземною компанією.

На думку експертів МВФ, концепція ПЗІ на практиці використовується в більш широкому значенні, ніж концепція встановлення контролю з боку закордонного інвестора. Це пов'язано з необхідністю відрізняти закордонні фірми від національних компаній. ПЗІ часто фінансуються за рахунок доходів від закордонної діяльності. Тому вони повинні також враховувати частку прямого інвестора в реінвестованих доходах компаній, що не розподіляються як дивіденди закордонних філій або доходи, не переведені на рахунки прямого інвестора.

Починаючи із середини 80-х років минулого століття, темп приросту прямих інвестицій у світовій економіці в 4 рази перевищували темп приросту світового ВВП. До початку 90-х років обсяг ПЗІ зріс до 1,5 трлн дол., та збільшується щорічно майже на 200 млрд дол.

На початку ХХІ століття частка ПЗІ у загальній структурі руху капіталу становила 30%. Пріоритетними у прямому іноземному інвестування є Південно-Східна Азія - 47,1% від загальної кількості

ПЗІ, та Латинська Америка - 34,4%. Інвестиції спрямовуються, перш за все, в країни, що мають високі темпи економічного зростання (Бразилія, Малайзія, Сінгапур тощо). Протягом останніх п'яти років найбільш привабливими для вкладання інвестицій, за оцінками провідних світових фінансових організацій, стали країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай).

Провідні позиції як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу посідають індустріально розвинені країни, на частку яких припадає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа і Японія.

Використання прямих закордонних інвестицій дозволяє:

- активізувати діяльність приватного сектора економіки;

- розширити вихід бізнесу на зовнішній ринок;

- полегшити доступ економічних суб'єктів до нових технологій і методів управління;

- збільшити ймовірність реінвестування прибутку всередині країни, а не вивозити його в країну базування капіталу;

- не збільшувати розмір зовнішньої заборгованості приймаючої країни.

ПЗІ мають у своєму складі капітальні ресурси і нематеріальні активи. До перших відносять: капітал у вигляді акцій, що забезпечується придбанням прямим закордонним інвестором частки фірми в даній країні (не менше 10% від статутного капіталу); реінвестовані доходи; внутрішньофірмові позики й боргові угоди, зокрема, короткострокові та довгострокові позики й запозичення що мали місце між материнською компанією та її закордонними філіями й дочірніми компаніями.

Для ПЗІ, зокрема, характерно, що вони частково фінансуються за рахунок реінвестованих доходів (як відзначалося, ОЕСР і МВФ рекомендують вважати частку в реінвестованих доходах компанії прямими інвестиціями). Статистика багатьох країн (Канади, Франції, Італії, Бельгії, Японії, Норвегії) не включає реінвестовані доходи в прямі інвестиції, тому далеко не завжди їхню динаміку можна простежити.

За статистичними даними протягом 1989-2005 рр. частка ре-інвестованих доходів у сукупних ПЗІ коливалась близько 50,0% у США, 60% - у Великобританії, 25% - у Швеції, 27% - у Швейцарії й 7% - у Німеччині.

Ще один істотний елемент прямих інвестицій - нематеріальні активи, що включають технології, торговельні марки (бренди), управлінський досвід та ін.

Портфельні інвестиції розуміють як придбання за кордоном великих пакетів цінних паперів (акцій, облігацій та ін.), що не дають права на контрольний пакет. Як правило, вони являють собою сугубо фінансову операцію з придбання іноземних цінних паперів, що не дає можливості безпосереднього контролю над діяльністю закордонного об'єкта інвестування, а лише закріплюють право на дохід, здебільшого у вигляді дивідендів, купонного доходу або курсової різниці між купівлею та продажем цінних паперів.

За визначенням МВФ, портфельні інвестиції - це капітал, вкладений резидентом однієї країни в акції та боргові цінні папери підприємства в іншій країні з метою одержання доходів. Причому це не обов'язково свідчить про істотний і довгостроковий інтерес інвестора в придбанні даного підприємства. Портфельні інвестиції трактуються як капіталовкладення, що не дають закордонному інвесторові права на контролю. Вони є спекулятивним капіталом унаслідок потенційного ризику швидкої втечі капіталів через розбіжність між рівнями процентних ставок у різних країнах. Відповідно до методології платіжного балансу портфельні інвестиції становлять менше 10% статутного капіталу компаній.

Об'єктами портфельного інвестування є акції, облігації, векселі, боргові цінні папери, інструменти грошового ринку, деривативи.

Акції - цінні папери, що перебувають у ринковому обігу, засвідчуючи участь їх власника у формуванні статутного фонду акціонерного товариства та надають майнове право і право на отримання відповідної частки доходів у вигляді дивідендів.

Облігації являють собою цінні папери з граничним терміном погашення, що надають право власникові отримувати фіксований дохід від їх номінальної вартості.

Прості векселі - це письмові боргові зобов'язання, які надають беззаперечне право їх власникові після закінчення терміну зобов'язання вимагати від боржника сплати визначеної в них суми.

Боргові розписки (ноти) - короткострокові грошові інструменти (термін дії 3-6 місяців), що випускаються позичальником на своє ім'я за домовленістю з банком, який гарантує їх розміщення на ринку та придбання нереалізованих нот, пролонгацію кредиту й надання резервних коштів. Найбільш відомий вид розписки - євроноти.

Інструменти грошового ринку - це грошові документи, що надають їх утримувачу безумовне право на гарантований грошовий дохід на певну дату (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти).

Боргові цінні папери - фінансові інструменти, що перебувають у ринковому обігу, засвідчуючи відносини позики між власником документа й емітентом (особою, яка випустила цей документ)

Фінансові деривативи - являють собою похідні (вторинні) грошові інструменти, що засвідчують право їх власника на купівлю або продаж первинних цінних паперів (опціони, ф'ючерси, варанти, свопи).

Особливо зросли обсяги міжнародних портфельних інвестицій протягом останніх двадцять років. Якщо в середині 80-х років міжнародні операції із цінними паперами становили не більше 10% від ВНП у найбільш розвинених країнах світу, то до середини 90-х їхні обсяги зросли до 100% і більше від ВНП цих країн. Відзначимо при цьому, що понад 90% портфельних закордонних інвестицій мають місце між розвиненими країнами, а темпи їхнього зростання зазвичай випереджають прямі інвестиції.

Портфельні інвестиції здійснюються заради одержання прибутку й зниження ризику завдяки портфельній диверсифікованості капіталу (в основному це активи, у деяких випадках - зобов'язання). З точки зору приймаючої країни, портфельне інвестування не тягне за собою втрату місцевого контролю над власністю компанії, яка може повністю належати місцевим фірмам, а також бути спільним підприємством або дочірньою компанією ТНК. Портфельні інвестиції - є чисто фінансовими і не передбачають передачі нематеріальних активів (ліцензій, управлінських навичок, ноу-хау).

Прямі й портфельні закордонні інвестиції мають різну природу, вони неоднаково впливають на економіку приймаючої країни.

Основні відмінності між цими формами інвестицій такі:

- прямі інвестиції надають інвесторові права контролю, а портфельні - ні;

- прямі інвестиції припускають придбання 10% і більше статутного капіталу компанії, портфельні - менше 10%;

- прямі інвестиції є довгостроковими вкладеннями, тоді як портфельні, напроти - короткостроковими; однак сучасні тенденції, властиві світовим ринкам капіталу показують, що багато інституціональних інвесторів тримають довгострокові активи в закордонних компаніях, не маючи права контролю (характерного для прямих вкладень), тобто розбіжності між прямими й портфельними інвестиціями в цьому сенсі стають малоістотними;

- різні джерела фінансування: прямі інвестиції фінансуються за рахунок внутрішньо фірмових зв'язків, а портфельні звичайно надаються національними компаніями та банками.

- прямі й портфельні інвестиції неоднаково впливають на економіку й стан фінансових ринків у країні-інвесторі та країні-реципієнті, при цьому якщо перші стимулюють передачу технологій і розширюють доступ інвесторів на внутрішній ринок, то другі можуть стимулювати розвиток внутрішнього ринку приймаючої країни; портфельні інвестиції спочатку виявляють порівняно сильний макроекономічний ефект, визначаючи динаміку цін на активи й ліквідність фінансового сектора; навпаки, прямі інвестиції більше позначаються на мікроекономічному рівні, сприяючи зміні структури виробництва в країні-реципієнті;

- портфельні інвестиції носять більш дестабілізуючий характер порівняно з прямими, хоча їхній кінцевий результат залежить від політики дочірніх компаній;

- прямі інвестиції супроводжуються передачею нематеріальних активів, що нехарактерно для портфельних інвестицій.

Інші інвестиції. Третя група міжнародних інвестицій включає інші короткострокові й довгострокові вкладення - торговельні кредити, банківські позики, фінансові лізингові угоди, позики від МВФ та інших міжнародних організацій, короткострокові депозити, угоди з іноземною валютою. По суті, це фінансовий або позичковий капітал.

Крім розглянутої класифікації капіталів, варто зупинитися на поділі капіталопотоків на державні й приватні. Статистика національних рахунків не завжди відображає реальний обсяг державних капіталовкладень за кордоном. Більше того, інвестиції державних компаній нерідко класифікуються як приватні.

Державні інвестиції найбільш важливі для економічної діяльності країн, що розвиваються, особливо найменш розвинених. Державні інвестиції часто називають офіційними, маючи на увазі не тільки позики, кредити й фінансову допомогу економічним суб'єктам, що надаються урядами, але й аналогічні потоки по лінії міжнародних організацій - МВФ, МБРР, ЄБРР та інших, а також гранти офіційної допомоги розвитку.

З 1990-х рр. за темпами зростання приватні інвестиції в країни, що розвиваються, перевищували державні; зокрема частка державних інвестицій знизилася до 20%, приватних - зросла до 80% у 1999 р. У другій половині 70-х ХХ ст. 3/4 приватних інвестицій припадало на банківські кредити і тільки 1/4 - на прямі інвестиції. У 1980-ті рр. під впливом боргової кризи ця структура змінилася: частка банківських кредитів знизилася, а частка прямих інвестицій зросла. З 90-х рр. банківське кредитування знову активізувалось, одночасно швидко росли ПЗІ. При цьому приватні кошти спрямовуються в країни з порівняно сприятливим підприємницьким кліматом, що стимулює високі темпи економічного зростання. Одночасно особливої ваги набувають передані знання й інновації, оскільки інвестиції, як правило, супроводжуються передачею передових технологій, сприяють формуванню нових капітальних фондів.

У цілому чотириразове перевищення частки приватних інвестицій над державними означає тенденцію до збільшення нагромаджених капіталів, заміни старих технологій новими, більш ефективними, а також до оновлення капітальних фондів сучасними аналогами.

Починаючи з другої половини 1980-х рр., спостерігається характерна тенденція до інтенсифікації прямого закордонного інвестування.

Можна відзначити дві причини такого явища:

- прибутковість операцій від переваг фірми, що базується на відносно низьких виробничих витратах, економії, пов'язаній з розширенням масштабів виробництва, внутрішньо фірмовими дослідженнями, доступі до великих джерел капіталу, порівняно високій місткості внутрішнього ринку приймаючої країни, активній маркетинговій діяльності, доступі до природних ресурсів; на більш низьких ставках мита, транспортних тарифах та ін., а також зумовлена оптимальним використанням організаційних, управлінських та інших навичок.

- прагнення інвесторів до зниження податків, оскільки, за інших рівних умов, вони враховують розбіжності між країнами в ставках і способах оподатковування; фірма може розміщувати виробництво в країнах з мінімальними податками, а також використовувати механізм трансферного ціноутворення, щоб виводити значну частину прибутку з-під сфери дії високих податків. Світові інвестиції: основні тенденції розвитку. З 1970-х рр. спостерігається швидке зростання всіх форм міжнародних інвестицій, обсяг яких у номінальному вираженні збільшився в 5,5 разів. Найбільш динамічно вони зростали з 1990-х рр. Так, у 1990-1998 рр. активи інституціональних інвесторів збільшилися у два рази - до 30 трлн дол., що майже дорівнює сукупному ВВП усіх країн світу.

Протягом останніх 25 років частка прямих закордонних інвестицій у світовому ВВП постійно зростала, незважаючи на періоди відомого зниження (спостережуваного, наприклад, у 1976, 1983, 1991, 1992, рр.). У цілому цей показник збільшився з 0,4% у 1970 р. до 2,0% у 2002 р. Аналогічна динаміка була характерна також для частки експорту у ВВП (цей показник свідчить про відкритість національної економіки), яка зросла протягом зазначеного періоду з 10,0 до 19,0%. Дані про приріст ПЗІ за останні 30 років наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1. Середньорічні темпи приросту ПЗІ, (%)

Група країн	1981	1996	2001	2006	2011
	1995	2000	2005	2010	2015*
Розвинені країни	11,7	14	14,5	15	15
Країни, що розвиваються	25,7	26	23	20	18
Світ у цілому	11,7	15	15,5	15,8	15,6

* прогнозні значення

Зростання динаміки ПЗІ у світовому масштабі може мати різні наслідки, тому що реформування економіки й технологічні нововведення сприяють поглибленню конкуренції на глобальному рівні, що змушує фірми розширювати закордонні операції та вкладати кошти в передання технологій. Уряди багатьох держав прагнуть підвищити привабливість національної економіки для інвесторів на основі її лібералізації та реструктуризації. Цей процес одержує внутрішні стимули для свого розвитку, він базується на прагненні урядів проводити відкриту й недискримінаційну економічну політику.

1990-2010 рр. роки характеризуються постійним зростанням сукупної вартості й частки ПЗІ, що супроводжувались процесами трансграничного злиття і поглинання компаній. На пряме інвестування, здійснене в такий спосіб, припадає не менше 60% від сукупної вартості світових ПЗІ, а стосовно окремих промислово розвинених країн ця цифра досягає 80%.

ПЗІ відзначаються більш високими темпами зростання порівняно з темпами зростання світової торгівлі, світового ВВП, світового виробництва. У 1996-2005 рр. середньорічні темпи приросту ПЗІ у світі становили 40,2%, тоді як середньорічні темпи приросту світової торгівлі - 6,0%, світового ВВП - 2,9, світового виробництва - 3,6% (табл. 4.2).

Таблиця 4.2. Динаміка зростання світового ВВП, світового експорту, припливу світових ПЗІ в 1986-2000 рр., %

Показники	19861990	19911995	1996	1997	1998	1999	2000
Світовий ВВП	12	6,4	2,5	1,2	0,8	2,9	4,0
Експорт товарів та послуг	15	9,3	5,7	2,5	-2,0	7,2	13
Приплив ПЗІ	24,3	19,6	9,1	29,4	38,7	27,4	31,7

Основними експортерами й імпортерами ПЗІ залишаються розвинені країни - за останні 15 років їхня частка у світовому імпорті й експорті зросла і становить 68,4% світового імпорту й 93,5% світового експорту прямих інвестицій.

За останні два десятиліття держави, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою посилили свій вплив на світові ринки капіталу. У 1990 - 2000 рр. вартісний обсяг імпорту ПЗІ в країни, що розвиваються, збільшився в 4 рази, в країни з перехідною економікою - в 7,5 раза, а для розвинених країн - у 7,3 раза. Сукупний експорт ПЗІ із країн, що розвиваються, за той самий період зріс у 4 рази, із країн з перехідною економікою - в 30,8 раза, а з розвинених країн - в 5,1 раза.

Таким чином, співвідношення між окремими групами країн у світовому експорті й імпорті ПЗІ змінилося.

Для ПЗІ також характерна концентрація в невеликій групі країн - зокрема на 10 країн припадає 83,4% експорту й 73,1% імпорту цих інвестицій. Аналогічна концентрація спостерігається також у регіональному розподілі ПЗІ. Так, на "тріаду" (США - Європейський союз - Японія) припадає 3/4 ПЗІ промислово розвинених країн. На Китай і Гонконг, Республіку Корею - 40% імпорту ПЗІ в країни, що розвиваються.

Змінилася галузева структура ПЗІ. До 1970-х рр. основною сферою вкладень була видобувна індустрія; у 70-ті - першій половині 80-х рр. обробна промисловість; із другої половини 80-х рр. та в даний час - сфера послуг.

Протягом останніх 20 років галузевий розподіл ПЗІ також характеризується динамічністю. Частка видобувної промисловості скоротилася з 8,6% у 1987 р. до 5,5% у 2000 р. Частка обробної промисловості змінилася мало - 44,0% у 1987 р. і 36,4% у 2000 р. При цьому найбільш привабливими галузями є хімічна індустрія (7,6%), виробництво засобів транспорту (3,7%), металообробка (3,2%), машинобудування (2,9%), харчова промисловість, виробництво напоїв і тютюну (2,7%).

На сферу послуг припадає половина всіх ПЗІ - 55,5% у 2005 р., тоді як у 1987 р. цей показник становив 38,9%. Основні галузі послуг, куди спрямовуються інвестиції - фінанси (20,6%), торгівля (12,8%).

Першу десятку країн експортерів та імпортерів ПЗІ представлено в табл. 4.3.

Таблиця 4.3. Основні імпортери та експортери ПЗІ у світі у 2006 р., (млрд дол.)

Країна	Імпорт ПЗІ	Країна	Експорт ПЗІ
США	124,4	США	114,0
Великобританія	53,8	Франція	82,8
Франція	52,6	Бельгія та Люксембург	67,3
Бельгія та Люксембург	51,0	Нідерланди	44,0
Нідерланди	50,5	Німеччина	43,3
КНР	46,9	Великобританія	39,5
Німеччина	31,8	Японія	38,1
Канада	27,5	Канада	35,5
Мексика	24,7	Іспанія	27,8
Гонконг (КНР)	22,8	Італія	21,5

Історично склалось, що основним експортером ПЗІ були США. Однак з 1970-х рр. почав швидко зростати обсяг вивозу ПЗІ із країн Європи та Японії, що змінило "спеціалізацію" США на світових ринках капіталу: з найбільшого у світі інвестора США перетворилися в головного реципієнта (особливо це було характерно для другої половини 1980-х); пізніше, в 1990-х рр. США стали одночасно найбільшим інвестором і найбільшим реципієнтом ПЗІ. У той же час країна є нетто-експортером ПЗІ, тобто обсяг вивезених нею інвестицій перевищує обсяг залучених.

Найбільшим реципієнтом і найбільшим інвестором вважається група країн - членів Європейського Союзу. Їхня частка у світовому імпорті ПЗІ становить 44%, в експорті - 58% (2005) Вартісний обсяг імпорту в ЄС скоротився на 60% до 323 млрд дол., а експорту - до 365 млрд дол. Уведення нової грошової одиниці євро практично не позначилося на динаміці ПЗІ. Але в довгостроковій перспективі воно послужить розвитку західноєвропейської інтеграції, що буде стимулювати внутрішньо регіональні ПЗІ.

Останні 40 років західноєвропейська інтеграція суттєво впливає на розширення ПЗІ в країнах Європи: при цьому вона стимулює як внутрішньо регіональні ПЗІ, так і експорт інвестицій країнами, що не входять у ЄС.

Основним інвестором для країн ЄС виступають США. Американські компанії встановили рекорд тривалості перебування в Європі, початковий відлік якого ведеться ще з XIX ст. Функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС стимулювало також експорт ПЗІ японськими компаніями. При цьому частка країн ЄС у сукупних ПЗІ Японії значно зросла наприкінці 1980-х рр., досягши 30%. У той самий час ЄС поступається США й азіатським країнам, що розвиваються, за показниками обсягу вкладення японських ПЗІ.

Швидко зростають і взаємні капіталопотоки між країнами ЄС, що дуже позначається на розвитку західноєвропейської інтеграції. Кінець 1980-х і початок 90-х рр. стали періодом безпрецедентної внутрішньо регіональної інвестиційної активності: частка взаємних інвестицій зросла з 4% у 1982 р. до 60% у 2005-му.

Серед окремих країн ЄС можна виділити таких великих імпортерів ПЗІ як Німеччина, Великобританія, Нідерланди, а з країн-екс-портерів - Великобританію, Францію.

Важливою особливістю ПЗІ у країнах, що розвиваються, є також їхня висока концентрація в невеликій групі великих і найбагатших країн. Упродовж останніх 30 років основними реципієнтами ПЗІ були 10 країн з містким внутрішнім ринком - Аргентина, Бразилія, Мексика, Саудівська Аравія, Китай (правда, тільки протягом 20 років), Росія, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Гонконг. Хоча їхня сукупна частка й зменшилася з 66% у 1970 р. до 60% у 2005 р., але залишається значною. При цьому тільки на Китай і Гонконг припадає майже 50% сукупного імпорту ПЗІ.

Країни Африки значно поступаються азіатським і латиноамериканським державам як за обсягом іноземних вкладень, так і за динамікою темпів зростання ПЗІ. В останні роки стала формуватися ще одна тенденція, яка заслуговує на увагу. Це поступове підвищення частки найменш розвинених країн у сукупному імпорті ПЗІ країнами, що розвиваються. Хоча їхній сукупний внесок вкрай низький і становить - 1,8%, але вартісний обсяг вкладених ПЗІ у 2005 р. вже дорівнював близько 5 млрд дол. Це в 5 разів вище від показника 1987 р. (0,97 млрд дол.)

Основними імпортерами ПЗІ з 49 найменш розвинених країн є такі африканські держави як Ангола, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Ліберія, Мозамбік, Уганда, що пов'язано з їхньою певною привабливістю у сфері природних ресурсів. У цілому на найменш розвинені африканські держави (33 із 49) припадає 75% усіх залучених ПЗІ країнами, що розвиваються.

Негативний вплив на темпи й обсяг імпорту ПЗІ роблять такі фактори як вузькість внутрішніх ринків, специфіка кліматичних умов, нерозвиненість транспортної та комунікаційної інфраструктури, неефективність внутрішніх інвестицій, брак кваліфікованої робочої сили, недостатність інформації про прибуткові сфери підприємницької діяльності, сировинна спеціалізація експорту, а значить, його чутливість до динаміки світових цін на ті чи інші сировинні товари.

У цілому складається довгострокова тенденція до поступового зростання обсягу імпорту ПЗІ найменш розвиненими країнами. Прогнозоване зростання залежить від сприятливих змін інвестиційного клімату завдяки приватизаційним програмам, що дозволяють закордонним інвесторам вкладати капітали в раніше закриті галузі. Одночасно зберігається важливість видобувної промисловості для цих країн, також поступово буде зростати привабливість деяких обробних галузей (зокрема, текстильної, харчової, виробництва напоїв та інших відносно трудомістких сфер) завдяки низької вартості робочої сили. До інших сприятливих для ПЗІ галузей можна віднести туризм, телекомунікації, фінансові послуги, страхування.

Країни з перехідною економікою характеризуються найшвидшими темпами приросту залучених ПЗІ, хоча їхня частка у світовому імпорті (3,4%) і світовому експорті (0,34%) прямих інвестицій залишається вкрай низкою. При цьому 2/3 ПЗІ припадає на три країни - Польщу, Угорщину й Росію.

Тенденції розвитку портфельних інвестицій. Непрозорість угод, пов'язаних з портфельними вкладеннями, ускладнює точне визначення їхнього обсягу. Тому статистика не відображає стан справ у всіх країнах.

Портфельні інвестиції - основна форма міжнародних вкладень. Останнім часом вони домінують в економічних відносинах розвинених країн, особливо це стосується США і Європи. З 1980 р. портфельні інвестиції зростають значно швидше порівняно з ПЗІ та іншими інвестиціями. Починаючи з 1970 р., основним експортером портфельних інвестицій стала Японія, а найбільшими реципієнтами - США, країни Південно-Східної Азії та Латинської Америки.

У цілому частка портфельних інвестицій в економіці країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою (за методологією МВФ, ці групи країн, а також Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль об'єднані в групу "ринків, що формуються" - emerging markets) становить 38,9%. При цьому портфельні інвестиції переважають у країнах Латинської Америки, Близького Сходу, Центральної та Східної Європи, а ПЗІ - основна форма вкладень в азіатських країнах, що розвиваються. Виняток становлять 5 найрозвиненіших країн цієї групи - Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд і Республіка Корея, де основною формою закордонних капіталів служать портфельні інвестиції. Таким чином, портфельні інвестиції переважають у країнах з порівняно високими середніми доходами на душу населення.

Якщо розглядати країни, що розвиваються, як єдину групу, то частка ПЗІ в їхню економіку вища від частки портфельних інвестицій. Навпаки, для розвинених країн характерне перевищення частки портфельних інвестицій над ПЗІ.

З 1990-х рр. у світі спостерігається значне зростання портфельних інвестицій, що можна пояснити дією таких факторів:

- глобалізація та лібералізація фінансових ринків сприяли більш вільному переміщенню фінансових капіталів і зниженню пов'язаних із цим витрат;

- поліпшення макроекономічної ситуації на багатьох ринках, що формуються, привело до прискорення розвитку портфельних інвестицій порівняно з ринками розвинених країн;

- сприятлива макроекономічна ситуація у світі зумовила зниження процентних ставок і підвищення ліквідності міжнародних фінансових ринків;

- інституціоналізація заощаджень і поліпшення професійного управління активами (завдяки створенню спільних, хеджевих фондів та інших інвестиційних компаній) зменшують операційні витрати на укладання фінансових угод порівняно, наприклад, з витратами комерційних банків;

- значний прогрес у сфері комунікаційних та інформаційних технологій дозволив передавати величезні обсяги інформації у різні країни й компанії.

Упродовж останніх 15 років одночасно активізуються операції з деривативами та зростають обсяги міжнародних інвестицій. Широке використання деривативів пов'язане з їхньою здатністю дивер-сифікувати різні ризики, що підсилює привабливість міжнародних інвестицій. Основні види операцій з деривативами - це звичайні процентні операції, зокрема процентні свопи й трансграничні угоди між промислово розвиненими країнами. 61% цієї суми припадає на процентні інструменти й 37% - на інвалютні кошти, у тому числі на остаточні форвардні операції та угоди свопу. Інші 2% включають контракти на операції з акціями (1,25%) та інструменти, пов'язані із придбанням товарів (590 і 350 млрд дол. відповідно).

У цілому за 1995 - 2005 рр. обсяг ринку деривативів зріс із 300 до 1500 млрд дол., у тому числі в розвинених країнах - з 280,7 до 1350,1 млрд дол.

Лідерами в експорті інших інвестицій є країни Європи, що зберігають цю позицію протягом останніх 25 років. Збір статистичної інформації про групу інших інвестицій ускладнюється внаслідок їх значної різноманітності й неоднорідності, але взагалі спостерігається тенденція до відносного зменшення частки цієї групи інвестицій, яка вписується в загальносвітову тенденцію зменшення частки позичкового капіталу, пов'язану з одночасним зростанням прямих та портфельних інвестицій.

Наслідки іноземного інвестування. Міжнародний рух підприємницького капіталу впливає як на країни базування, так і на приймаючі країни.

Вплив руху підприємницького капіталу на країни базування зводиться, здебільшого до можливостей більш продуктивного його використання за кордоном порівняно з використанням на внутрішньому ринку.

Вплив закордонних інвестицій на економіку приймаючих країн важко оцінити однозначно. І тут важливо розрізняти окремий вплив ПЗІ та вплив портфельного інвестування.

У сучасних умовах приймаючі країни (як розвинені, так і ті, що розвиваються) у більшості випадків схвалюють приплив прямих іноземних інвестицій на свою територію. Адже країна, що приймає ПЗІ, одержує у своє розпорядження додаткові ресурси, причому не тільки капітал, але й упровадження нових технологій, набуття управлінського досвіду й підвищенні кваліфікації вітчизняних кадрів. Зарубіжні інвестиції також стимулюють зростання продуктивності праці в країні інвестування.

Разом з тим приймаючі країни побоюються політичного тиску з боку великих інвесторів іноземного капіталу, а також їхнього проникнення в галузі, пов'язані з національною безпекою. Крім того, іноземні інвестори нерідко прагнуть перемістити в приймаючу країну виробництва, найбільш несприятливі в екологічному аспекті. У зв'язку з цим країни-реципієнти видають закони, що обмежують або ж прямо забороняють іноземні інвестиції в певні галузі.

Як правило, проти прямих закордонних інвестицій у приймаючих країнах виступають місцеві виробники аналогічних товарів, оскільки вони не можуть витримати іноземну конкуренцію та розраховують на протекціоністський захист уряду.

Однак практика показує, що країна, яка приймає закордонні інвестиції, у цілому виграє від їхнього припливу. Працівники й постачальники, що обслуговують нові підприємства, а також місцеві й державні органи управління, які отримують податки, виграють більше, ніж втрачають місцеві фірми. Можливість позитивних технологічних і кадрових змін викликає в урядах таких країн прагнення стимулювати приплив підприємницького капіталу з-за кордону, а не вживати протекціоністських заходів.

Отже, позитивний вплив ПЗІ на економіку приймаючої країни зводиться до таких моментів:

- створення дочірніх компаній філій, СП сприяє збільшенню капіталовкладень в економіку, зростанню продуктивності праці й зайнятості;

- спостерігається передача технологій, управлінських та маркетингових навиків;

- розширюється доступ національних фірм на міжнародні ринки збуту в разі інтеграції національних фірм в експортно-імпортну систему ТНК.

Одночасно слід зазначити негативні наслідки впливу ПЗІ на економіку країни вкладення капіталу:

- приймаюча країна втрачає контроль над національним виробництвом та вибором стратегії розвитку, оскільки великі обсяги ПЗІ можуть означати передачу контролю над окремими галузями іноземцям, які й будуть впливати на галузеву стратегію розвитку;

- ПЗІ можуть витісняти менш конкурентоспроможні порівняно із закордонними компаніями вітчизняні фірми;

- ПЗІ негативно впливають на платіжний баланс приймаючої країни, якщо філії ТНК потребують збільшення імпорту товарів або послуг;

- у довгостроковій перспективі відбувається так зване "старіння інвестицій", коли обсяг вивезеного капіталу у формі отриманих доходів перевищить обсяг вкладених коштів.

Вплив портфельного інвестування на приймаючу країну також не можна вважати однозначним. Бувають випадки, коли портфельне інвестування, наприклад при купівлі-продажу акцій або корпоративних облігацій на первісних ринках цінних паперів безпосередньо впливає на економіку приймаючої країни. В інших випадках (при купівлі іноземцями цінних паперів на вторинному ринку, вкладення засобів в державні облігації, деривативи) цей вплив менш виражений, але він викликає, проте, зростання споживання.

Купівля портфельних активів збільшує ліквідність банків, обсяги кредитування, стимулює процеси між фірмових поглинань, підвищує ліквідність національного капіталу, сприяє зміцненню фінансової інфраструктури, збільшує масштаби венчурного фінансування, дозволяє створювати нові компанії.

Одночасно з розширенням кредитування виникає більше можливостей для фінансових спекуляцій і зростання цін, що призводить до фінансових криз та економічних спадів.

В остаточному підсумку міжнародна міграція підприємницького капіталу сприяє зростанню світового продукту.

32. ТНК - головні суб'єкти міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності, їх сутність і еволюція, сучасна стратегія.

Основні напрями та соціально-економічні наслідки інвестиційної діяльності ТНК

Маю зазначити, що у теорії економічного розвитку існує не багато проблем, що породжували б стільки суперечливих думок та інтерпретацій, скільки питання про вигоди та збитки від залучення ПІІ. Розбіжності в оцінці ролі і вплив ПІІ засновані не стільки на традиційних економічних показниках, таких, як темпи зростання ВВП, капіталовкладень, заощаджень і виробництва, скільки на визначенні фундаментального поняття соціально-економічного розвитку. Тому, на думку спеціалістів, до питання про з`ясування місця та ролі ПІІ в економічному розвитку і формуванні конкурентоспроможності країн світу слід підходити, враховуючи як кількісні, так і якісні показники.

Зрозуміло, що капітал є вкрай потрібним для економічного зростання: інвестиції у виробництво і людський потенціал є основою успішного розвитку суспільства. ПІІ дають можливість не тільки залучати фінансові ресурси, яких бракує національним економікам, але й спрямовувати їх до сучасних технологій, організації виробництва і створення ринкових інститутів. Таким чином, ПІІ є набагато більшим, ніж просто фінансові потоки для розвитку країн. Вони концентрують у собі інші чинники економічного розвитку: разом із прямими інвестиціями до країни рухаються нові технології, кваліфікований персонал, освітні програми для місцевого населення тощо.

Залежно від того, яка країна залучає прямі іноземні інвестиції (розвинена або та, що розвивається), вони мають різний вплив на її економіку. Розвинені країни, безумовно, більше виграють від активізації потоків ПІІ - значна кількість ТНК, що є глобальними агентами цих інвестицій, належать саме таким країнам і є для них важливим джерелом матеріальних ресурсів. Розвинені країни за допомогою ПІІ багато в чому визначають розвиток більш третини країн світу, діючи переважно у власних інтересах. Разом із тим, надходження ПІІ до розвинених країн стає додатковим стимулом подальшого розвитку і без того вже високоефективної економіки. Якісна нормативно-правова база, високий рівень розвитку банківських інститутів, принадність економіки для реінвестування прибутків, отриманих ТНК, дозволяють цим країнам одержувати максимальну вигоду від залучених ПІІ.

Щодо країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, міркування стосовно того, наскільки прямі іноземні капіталовкладення корисні для економічного розвитку цих країн - різні. З'ясувати потенційний внесок ПІІ в економічний розвиток вищезазначених країн допомагають дві альтернативні концепції.

Перша підкреслює, що іноземні інвестори нарощують капіталовкладення у виробництво, що, за умови конкуренції з боку місцевих фірм, приводить до збільшення продуктивності праці. Друга акцентує увагу на потенційно руйнівному впливі, який певні іноземні інвестори можуть спричинити місцевій економіці за відсутності конкуренції з боку місцевих виробників.

На мою думку, обидва ці уявлення мають право на існування, але при цьому передбачають абсолютно протилежні результати. Тому постає питання, яка ж з цих двох моделей краще відображає вплив ПІІ на економіку країн, що розвиваються, і яким чином можна зменшити негативний вплив від їх надходжень? Основною перевагою першої концепції є те, що вона оцінює, як ПІІ можуть розірвати порочне коло бідності, що не дозволяє багатьом країнам, які розвиваються, вирватися вперед. Низька продуктивність праці, характерна для зазначених країн, визначає низький рівень конкурентоспроможності національних товарів на світовому ринку, а це призводить до недоотримання прибутків національними виробниками. А якщо немає додаткових прибутків - нічого інвестувати в модернізацію виробництва і відновлення основних фондів, яке вкрай необхідне

Обсяги світових потоків прямих іноземних інвестицій (ПІІ) продовжують щорічно збільшуватися, іноді випереджаючи за темпами зростання інші економічні агрегати: світове виробництво, капіталоутворення, торгівлю.

Головною рушійною силою глобального збільшення інвестиційних потоків є більш 60 тис. транснаціональних корпорацій (ТНК), що мають понад 800 тис. афілійованих підприємств за кордоном, на частку яких припадає близько 99% світових потоків ПІІ. Не є виключенням й Україна, ринок якої сьогодні успішно освоюють ТНК таких індустріально розвинених країн, як США, Німеччина, Великобританія, Франція, вкладаючи в нашу економіку сотні мільйонів доларів. Отже, такий розмах у всесвітньому масштабі не може не викликати запитання, що ж отримають країни, які втягуються до цього процесу?

У сучасних умовах країни, що приймають капітал, незалежно від того, чи йде мова про розвинуті країни або країни, що розвиваються, як правило, схвалюють діяльність багатонаціональних компаній на своїй території. Більш того, у світі існує конкуренція між країнами по притягненню прямих закордонних інвестицій, у процесі якої багатонаціональним компаніям даються податкові знижки й інші пільги.

Головна вигода для країни, що приймає прямі іноземні інвестиції складається в одержанні у своє розпорядження додаткових ресурсів, включаючи капітал, технології, управлінський досвід і кваліфіковану працю. Прямі іноземні інвестиції стимулюють розвиток національної економіки, збільшують обсяг виробленого продукту і прибутку, прискорюють економічний ріст і розвиток.

Опрацьовуючи за кордоном нові види продукції, упроваджуючи нові технології багатонаціональні фірми нерідко налаштовують частину обсягу виробництва на експорт. Отже, багатонаціональні фірми в такому випадку сприяють поліпшенню експлуатаційних можливостей країни, що приймає інвестиції.

Водночас опоненти особливо в країнах, що розвиваються, підтверджують, що трансферт технологій, здійснюваний багатонаціональними фірмами, далеко не завжди придатний для економік країн, що їх приймають. Нерідко можна почути скарги на те, що представників країни, що приймає інвестиції, не допускають до участі в проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Тобто використовується в основному проста і дешева праця. Багатонаціональні фірми обвинувачують також у маніпуляціях із цінами при здійсненні внутрішніх фірмових угод із метою применшення прибутків і ухилення від податків.

У прямих закордонних інвестиціях важливу роль грають особливі переваги фірми, її контроль над ринком як наслідок недосконалої конкуренції.

Що ж стосується країн, що вивозять капітал у формі прямих іноземних інвестицій, то вони як і країни, що приймають, зацікавлені в цьому.

Головна вигода від прямих закордонних інвестицій для цих країн складається в тому, що вони забезпечують набагато більш високу віддачу в порівнянні з аналогічними внутрішніми інвестиціями.

Що ж стосується податків, одержуваних із закордонного прибутку багатонаціональних фірм, то їх у першу чергу одержує приймаюча країна, хоча визначена частина дістається країні, що вивозить капітал. Розподіл податків залежить від різниці в ставках оподатковування.

У сучасних умовах, як уже відзначалося, багатонаціональні корпорації, що здійснюють ПІІ, мають вибір. Вони оцінюють умови інвестування за рубежем по ряду критеріїв і тільки на підставі всебічної оцінки інвестиційного клімату в країні приймають рішення.

Найважливішими критеріями є: оцінка місцевого ринку з погляду його ємкості, наявності ресурсів, місця розташування і т.д., політична стабільність у країні, правові умови іноземних інвестицій, система оподатковування, характер торгової політики, ступінь розвитку інфраструктури, захист інтелектуальної власності, державне регулювання економіки, дешевина робочої сили і рівень її кваліфікації, стабільність національної валюти, можливість репатріації прибутків.

Україна зацікавлена зараз у притоці саме підприємницького, а не позичкового капіталу. Це пояснюється тим, що в такому випадку, по-перше, зовнішній борг країни не росте, по-друге, співробітництво з іноземними фірмами дає вітчизняним підприємствам нові технології, методи організації виробництва, забезпечує прямий вихід на світові ринки з конкурентноспроможною продукцією, по-третє, реальні інвестиції є тим поштовхом, що спроможний вивести економіку з депресивного стана і забезпечити здоровий економічний ріст.

У щорічному виданні Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) "Звіт про іноземні інвестиції" (UNCTAD,World Investment Report) за 2005 рік знаходимо посилання: „ В Україні новий уряд, що отримав владу в кінці 2004 року, здається відкриває свої двері ширше для іноземних інвесторів. В лютому 2005 року влада вирішила переглянути приватизації, що були здійснені раніше, признала неправомірними внутрішньодержавні угоди та розмістила акції компаній на продаж вдруге. Список фірм, що можуть бути реприватизовані в такий спосіб складають ключові компанії, такі як виробник сталі Криворіжсталь, металургійний конгломерат Укррудпром, Петровський сталевий завод, Нікопольський феросплавний завод, Дзержинський металургійний завод, хімічна фабрика Азов Северодонецьк та Миколаївський алюмінієвий завод.” [33, с.78]

А вже в наступному звіті знаходимо: „В Україні приватизація Криворіжсталі призвела до її покупки Mittal Steel'ом (Netherlands/United Kingdom) вартістю 4.8 мільярдів доларів - це стало найбільшої угодою в країні серед всіх раніше зроблених.Mittal Steel придбала 93,02% акцій Криворіжсталі.”[34, с.79]

Значний прогрес був зроблений ТНК Mittal Steel в інтеграції Mittal Steel Kriviy Rih, придбаній в листопаді 2005 року. Компанія інвестувала більше 200 мільйонів доларів на кінець 2006 року на модернізацію заводу в Кривому Розі. Зміни в паливній структурі призвели до зменшення використання природного газу вдвічі. Деякі капітальні проекти були незакінчені на час придбання. Вони включали будівництво двох нових батарей коксової печі (одна з яких зараз закінчена), відновлення доменної печі №8 та прогресивної модернізації всіх дробильних фабрик [31]. Загальна вартість проекту приблизно 500 мільйонів доларів США. Зараз ведеться активне будівництво, яке має на меті в найкоротші строки закінчити цей проект. Основні інвестиції заплановано вкласти в залізні рудники на розширення виробництва. Прогнозується завдяки цим інвестиціям збільшити до 2010 року видобуток залізної руди на 54% та коксу на 14% порівняно з 2004.

Капіталовкладення ТНК Mittal Steel досягли нового піку - 1,2 мільярди доларів в 2005 році.

Треба зазначити, що кошти (200млн. доларів на модернізацію) компанії Mittal Steel на 9 років надав в позику Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (European Bank for Reconstruction and Development).[29] Взявши участь у цьому проекті, банк продемонстрував свою підтримку першій широкомасштабній прозорій та вдалій приватизації в Україні. Позика також допоможе посилити місцеву економіку, поліпшити конкурентоспроможність та стандарти в межах сталевого сектору країни та значно збільшити збереження енергії. Останнє є особливо важливим, так як Україна залишається однією з найбільш енергоємних країн в індустріалізованому світі та її стальний сектор потребує значних інвестицій, щоб відповідати сучасним вимогам ефективності використання енергії.

Отже, можна зробити висновок, що ТНК Mittal Steel (а з 2006 року Arcelor Mittal), з десятками заводів в усьому світі, придбавши в листопаді 2005 року ще один в Україні (Mittal Steel - Kryvorizstal) значно розширила сферу свого світового впливу.

Але ж незважаючи на певні природні переваги, Україна має один із найнижчих показників залучення прямих іноземних інвестицій серед країн Центральної та Східної Європи, СНД. Прямі іноземні інвестиції за тринадцять років незалежності становили лише 5,3 млрд. дол. Наприклад, Чехія за такий час отримала понад 20 млрд. дол. Щорічні інвестиції в Польщу становлять 4-5 млрд. дол., тоді як в Україну - 0,5 млрд. За обсягами іноземних інвестицій на душу населення Україна поступається навіть Албанії та Казахстану.

Серед компаній, які вклали прямі закордонні інвестиції в українську економіку, провідне положення займають американські корпорації. За останні 10 років їх прямі капіталовкладення досягли 898 млн. дол. (16,8% від загального обсягу ПЗІ залучених до України). За компаніями США йдуть інвестори з Кіпру - 603 млн. дол. (11,3%), Великої Британії - 511 млн. дол. (9,6%), Нідерландів - 399 млн. дол. (7,5%), Британських Віргінських островів 337 млн. (6,3%), Російської Федерації - 323 млн. (6,0%), Німеччини - 312 млн. (5,8%), Швейцарії - 312 млн. (5,1%), Австрії - 273 млн. (3,9%), Республіки Корея - 171 млн. (3,2%). [39]

Україна як промислова держава транснаціональним корпораціям нецікава. Такий висновок можна зробити проглянувши список глобальних корпорацій, представлених на вітчизняному ринку: Coca-Cola, Samsung, Toyota, Nestle, Nokia, Metro Cash&Carry, Hewlett-Packard, British American Tobacco та деякі інші ТНК. Великі промислові концерни, такі як, наприклад, Westinghouse, ExxonMobil або General Electric, на українському ринку відсутні. Виняток -- Mittal Steel, для якої її український актив -- Криворіжсталь -- проміжна, а не кінцева ланка виробничого ланцюга.

Серед закордонних інвесторів найбільш інвестиційно-привабливими в Україні є такі галузі економіки: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів - 15,7% від загального обсягу ПЗІ, залучених до України; торгівля - 15,6%; фінансова сфера - 8,5%; машинобудування - 8,0%; транспорт - 7,6%; металургія та обробка металу - 5,4%; операції з нерухомістю - 4,6%; хімічна та нафтохімічна промисловість 4,1%. [36]

При цьому для ТНК із країн Європейського Союзу та США найбільш привабливими є українська харчова промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтика. Саме в цих галузях обіг капіталу є швидким, а комерційні ризики - мінімальні. Привабливим для ТНК із промислово розвинутих країн є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями. ЄС зберігає найбільшу частку у зальному обсязі прямих іноземних інвестицій (ПІІ), які Україна отримала, як незалежна держава, починаючи з 1991 р., згідно з даними Державного комітету статистики України.

Окремо треба виділити функціонування транснаціональних корпорацій в нафтогазовій сфері України. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) в економіці України має виняткове значення, оскільки визначається істотною бюджетоформуючою роллю нафтогазової сфери та великою потребою в енергоносіях через значну концентрацію енергоємних виробництв. Разом з тим вітчизняна нафтогазова галузь є досить проблемною внаслідок обмеженості власних запасів газу та нафти, дестабілізації роботи нафтопереробних підприємств після розпаду СРСР та нерозвиненості внутрішнього ринку нафтопродуктів. Приватизаційні процеси у ПЕК призвели до приходу на український ринок великих, передусім російських, ТНК. Домінування російських нафтогазових компаній зумовлено традиційною роллю Росії як основного експортера вуглеводнів в Україну, геополітичним розташуванням України як транзитера російських енергоносіїв до країн Європи, а також активною експансіоністською політикою російських ТНК щодо придбання потужностей, зокрема нафтопереробних, у країнах СНД та Східної Європи.

Найбільшими компаніями, що нині працюють в Україні, є: у сфері нафтопереробки - російські «ЛУКОЙЛ», «ТНК», «Татнефть», «Славнефть», «Группа Альянс», «ЮКОС» та казахстанська «Казахойл» («КазМунайГаз»); в сфері транспортування нафти - російські «Сургутнефтегаз», «Роснефть», «Транснефть», «Сибнефть»; у сфері поставок та транспортування газу - російські «Газпром» та «Ітера».

Поряд з названими, у нафтопереробній сфері України з'явилися нові російськігравці - «Сиданко», «Уралнефть», «Арчнефтегеология», «Удмуртская ННК», «Ритек», «Полярное сияние», «Чишманефть»та ін., що використовують переробні потужності «Укртатнафти», «Галичини» та «Нафтохіміка Прикарпаття».