3. Вечори на хуторі біля Диканьки

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — перша книга Миколи Гоголя (окрім поеми «Ганц Кюхельгартен», надрукованої під псевдонімом).

Складається з двох томів.

Перший вийшов 1831 року, другий — 1832. Розповіді «Вечорів» Гоголь писав у 1829–1832 роках. За сюжетом, — розповіді книги нібито зібрав і видав «пасічник Рудий Панько».

Успіх українських повістей Гоголя був зумовлений, окрім інших причин, новаторським підходом до висвітлення образу України.

У збірці "Вечори на хуторі біля Диканьки", справедливо зауважив Ю. Манн, була художньо реалізована «нова концепція України як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою, як своєрідним центром». У працях сучасних вітчизняних і зарубіжних гоголезнавців (Н. Крутікової, М. Поповича, В. Звиняцковського, О. Ковальчука, Ю. Луцького, Г. Грабовича, О. Киченка та ін.) помітні спроби переосмислити ранню творчість письменника. У радянські часи домінувала думка про синтез романтичних та реалістичних начал у перших гоголівських повістях (реалістичність звичайно вбачали в зображенні побуту і в комізмі). Сьогодні очевидно, що Гоголь як справжній романтик умів перетворювати реальність у міф.

Ще сучасники М. Гоголя помітили, що створений ним образ "Малоросії" характеризується надзвичайною свіжістю й оригінальністю. О. Пушкін у своєму відгуку на першу гоголівську збірку писав про "справжню веселість, щиру й невимушену", про "поезію" "Вечорів на хуторі біля Диканьки", але водночас передбачав напади на молодого автора. І він не помилився. Так, М. Полєвой, один із перших рецензентів збірки, не сприйняв того пієтету, із яким була змальована природа України, і назвав Гоголя "самозванцем-пасічником", "москалем", висловивши звинувачення, несправедливість якого очевидна. До здобутків автора він відносив лише те, що той "розрив скарб малоросійських легенд і приказок", хоча, на думку критика, не зміг скористатися нею. Набагато ближче до розкриття гоголівського задуму підійшов М. Надєждін, який убачав заслугу Гоголя в "істинності" створених ним повістей, а також у тому, що від його творів "віє" Україною, "вони розфарбовані українськими фарбами, освітлені українським світлом". Він спостеріг, що Україна постає у творах письменника колискою слов'янства, і назвав її "слов'янською Авзонією".

Суперечки навколо першої збірки Гоголя відродилися наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років. П. Куліш, зокрема, оцінюючи її в контексті творчості Т.Шевченка і Г.Квітки, акцентував увагу на невідповідності багатьох епізодів і фрагментів українській дійсності. У своєму циклі статей "Гоголь як автор повістей із українського життя" П. Куліш навів достатньо аргументів на користь того, що "гоголівська Україна в натурі не існує", що автор повістей змальовує український народ "крізь якесь рожеве скло". А М. Максимович висловлював із цього приводу іншу думку, вважаючи, що в кожному з персонажів, зображених письменником, живе "щирий українець", угаданий і представлений так, як малювала своїх героїв народна поетична муза. Незважаючи на різні підходи до оцінки перших гоголівських повістей, учасників полеміки об'єднувало те, що майже всі вони підкреслювали міфічний, міфопоетичний характер створеного письменником образу, хоч саме слово "міф" при цьому і не вживали. Міфологізацією української дійсності в "українських" повістях Гоголя вважали також у працях А. Бєлого, В. Розанова, В. Гіппіуса та інших дослідників.

Текст першої гегелівської збірки засвідчує, що схильність до гіперболізації є однією з характерних особливостей художнього мислення письменника. Так, у повісті "Сорочинський ярмарок" небо - "голубой неизмеримый океан", ярмарок - "огромное чудовище"; у "Страшній помсті" - "редкая птица долетит до середини Днепра", "ему нет равной реки в мире", "нет ничего в мире, что могло би прикрыть Днепр". У цій особливості Гоголя - бачити всі предмети і явища не в їх дійсному, а в граничному, гіпертрофованому вигляді - полягала, на переконання В.В. Розанова, поезія його українських повістей, зовсім не схожа на просту дійсність "Малоросії". Думка про те, що Гоголь у своїх "Вечорах" створив власний міф про Україну, утвердилась у сучасному літературознавстві. Г. Грабович, зокрема, доводить, що міф є одним із провідних елементів естетичної поліфонії творчості Гоголя. Справедливим є також твердження дослідника про те, що в "Вечорах" ми маємо справу з міфічними оповіданнями, які можна розглядати як варіанти великого міфу – міфу про Україну. Підкреслюючи спільність міфічних структур в окремих повістях гоголівської збірки, учений зазначає, що "міфічна структура "Диканьки" та інших "українських" творів як єдиного цілого просто ігнорували".

Міфопоетичний образ України слід віднести до структуроутворювальних у першій збірці "українських" повістей Гоголя. Він відіграє важливу роль у їхньому об'єднанні в єдиний цикл поряд із такими циклоутворювальними ознаками, як композиційна рамка, єдність місця й часу, наявність оповідачів, оповідна манера та ін. Починаючи з передмови, автор постійно підкреслює українські елементи, якими пронизаний увесь текст збірки. Зокрема, вони на першому плані у протиставленнях Диканька – Петербург, "наші" хутори, вечорниці - "ваші" хороми й бали. У кожній із повістей Гоголь зумів сказати власне, нове слово про Україну, про її звичаї, повір'я, легенди, пейзажі, побут, героїчне минуле, особливості національного характеру. Створений ним узагальнений образ України пройнятий веселістю та легким сумом, козацьким колоритом. Україна в Гоголя не просто екзотична країна. якою милується подорожуючий спостерігач, представник іншої національності. Письменник зобразив її "зсередини", як людина, що добре знає українське життя. Він спробував виразити душу народу, до якого належав, показати зв'язок сучасного з досить невизначеним (у плані точних часових вимірів) історичним минулим, що є характерною ознакою міфологічних структур.

Християнські та язичницькі мотиви тісно переплетені в художній системі першої гоголівської збірки і водночас різко протиставлені. Дохристиянські вірування й уявлення, образи демонологічних істот відіграють важливу роль у "Вечорах". Створюючи власну міфічну "реальність", письменник використовує зразки слов'янської міфології. "Нечистий" у його повістях протиставлений християнській душі, зокрема душі козака-запорожця. Таку антитезу спостерігаємо в повістях "Зачароване місце", "Страшна помста" та ін. Народна сміхова культура, як справедливо зауважив Ю. Манн, виробила традицію дедемонізації, одомашнювання сил зла. Так, у "Ночі перед Різдвом" чорт постає в комічному вигляді, а письменник вимальовує такі деталі його портрета, які говорять про те, що це свій, український чорт. Його "узенькая, беспрестанно вертевшаяся й нюхавшая все, что не попадалось на пути, мордочка оканчивалась, как и у наших свиней, кругленьким пятачком...". Такі деталі надають гоголівському образу чорта рис домашності. Аналогію бісівського і людського спостерігаємо в зображенні нечистої сили, прикладом чого може слугувати образ чорта-"франта" та чорта-гуляки в повістях "Ніч перед Різдвом", "Сорочинський ярмарок", "Вечір напередодні Івана Купала".

Як і в інших романтиків, художній світ у творах Гоголя роздвоюється. Це світ, з одного боку, реальний, земний, світлий, денний (ярмарки, колеса, горшки, галушки, "розкішний" день в "Малоросії", Грицьки, Параски), а з іншого – світ чарівної фантастики, нічний, темний (русалки, чорти, відьми, чаклуни). При цьому фантастика в Гоголя тісно пов'язана з міфологією. І цей зв'язок такий тісний, що можна говорити про міфологізований характер гоголівської фантастики.

Розколотість світу в гоголівських повістях має свої особливості: люди та міфологічні істоти знаходяться тут в одному просторі і діють в одному часі. Так, Солоха з "Ночі перед Різдвом" постає і як відьма, і як звичайна жінка. Вона може літати на мітлі, зустрічатися з чортом і з реальними односельцями. Чаклун із повісті "Страшна помста" теж має багато личин: він і козак, і батько Катерини, і особа, протиставлена народу, - ворог, зрадник.

Демонологічні мотиви набувають великого значення в художній структурі таких повістей, як "Майська ніч, або Утоплениця", "Вечір напередодні Івана Купала", "Ніч перед Різдвом". У цих творах важливу роль відіграє образ відьми, який часто зустрічається в народних казках і легендах. Письменник змальовує різні типи відьми як розповсюдженого в українській демонології персонажа: у повісті "Майська ніч" - відьма-мачуха, у "Вечорі напередодні Івана Купала" - відьма-чаклунка, у повісті "Ніч перед Різдвом" - відьма - коханка чорта. "

У повісті "Майська ніч" молода дружина сотника, "румяна й бела собою", виявляється суворою мачухою, страшною відьмою, що вміє перетворюватися в інші істоти і здатна творити зло. Саме вона стає причиною загибелі панночки. У повісті "Пропала грамота" відьми "разряжены, размазаны, словно панночки на ярмарке". У повісті "Вечір напередодні Івана Купала" відьма "с лицом, как печеное яблоко" - страшна чаклунка, яка з'являється в образі чорної собаки, а потім кішки і штовхає Петруся Безродного на злочин. Гоголівська Солоха не справляє такого страшного враження, можливо, тому, що живе у двох світах. У звичайному житті вона, "добрая баба", що вміла причаровувати до себе козаків, а в таємничому нічному світі ця жінка здатна на справжні чудеса.

В інтерпретації письменника русалки – символ краси водної стихії, їхнє зображення в повісті "Майська ніч" теж має міфопоетичний характер. Появі русалок у творі передує опис чарівного нічного пейзажу ("неподвижный пруд", "раскаты соловья", "странное упоительное сияние", "серебряный туман"). Русалку подано у сприйнятті молодого парубка, зачарованого її красою: "бледна, как полотно, как блеск месяца; но как чудна, как прекрасна!" Подруги русалок також постають у незвичайному, поетичному висвітленні: "девушки в белых, как луг, убраными ландышами, рубашках, которые мелькали в тонком серебряном тумане". Прикметно, що в джерелах народної творчості образ русалки є значно простішим. У неї довге зелене волосся і зелені очі. У повісті Гоголя "Майська ніч" русалки надзвичайно привабливі, хоч у слов'янській міфології вони були символами небезпеки, яка переслідує людину. Прадавні уявлення про русалок знайшли втілення в повісті Гоголя "Страшна помста". Описи русалок наближені тут до народних уявлень. Вони підсилюють містичний колорит повісті: це "некрещеные дети", "погубившие свои души девы", які ридають і сміються, зграями вибігають з води. Вони надзвичайно привабливі: "вода, звучно журча, бежит с длинных волос на землю, й дева светится сквозь воду, как будто би сквозь стеклянную рубашку; уста чудно усмехаются, щеки пылают, очи выманивают душу... она сгорела би от любви, она зацеловала бы...". Проте описи русалок, оповиті ореолом чарівності, завершуються авторською пересторогою: "Беги, крещеный человек! Уста ее – лед, постель – холодная вода; она защекочет тебя й утащит в реку". Антитеза "некрещеные дети" - "крещеный человек" підкреслює ворожість язичницьких стихій і християнських уявлень.

Християнські та язичницькі уявлення тісно переплітаються в художній тканині "Вечорів". Багато язичницьких образів зустрічається в повістях "Майська ніч" і "Сорочинський ярмарок". Наприклад, у "Майській ночі" є згадки про світове дерево, яке в давніх слов'ян символізувало структуру світу, єдність трьох царств – неба, землі й потойбічного світу. Героїня повісті Галя розповідає, що є "в какой-то далекой земле, такое дерево, которое шумит вершиной в самом небе, й Бог сходит по нем на землю ночью перед светлым праздником". М. Попович, коментуючи цей епізод, підкреслює, що "Галя уявляє зв'язок неба і землі по-язичницькому, у вигляді світового дерева", а більш освічений Левко, поет і музикант, інтерпретує язичницьку образність по-своєму. В уявленнях Левка язичницькому образу світового дерева відповідає образ драбини – від неба до самої землі, по якій Бог спускається на землю.

"Сорочинський ярмарок" починається з опису літнього дня в "Малоросії", у якому образи неба і землі також мають символічну природу. Гоголь змальовує "голубой неизмеримнй океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею <...>, обнимая й сжимая прекрасную в объятиях своих", а пісні жайворонка летять по повітряних східцях "на влюбленную землю". У цих описах знайшли відображення уявлення прадавніх слов'ян про шлюб бога Неба і богині Матері-землі.

Автор "Вечорів" виявляє велике зацікавлення слов'янською демонологією. Але в усіх повістях, де присутні її представники, нечисту силу, що втілює зло, карають. У боротьбі з нею підкреслюється значення християнських святинь і символів, зокрема хреста, хресного знамення, кропила, святої води, ікон. Згадок про них в текстах гоголівських повістей, на перший погляд, небагато, але вони відіграють надзвичайно важливу роль в авторській концепції світу, невід'ємною частиною якої є християнська культура. Християнські елементи особливо відчутні в "былях", які розповідає дячок Диканської церкви фома Григорович. Так, згадавши про свого діда в повісті "Вечір напередодні Івана Купала", він не забуває додати - "царство ему небесное!", а коли йдеться про лукавого та його витівки, зауважує: "чтоб ему собачьему сыну приснился крест святой". Подібні акценти є і в інших повістях гоголівської збірки, де оповідачем виступає Фома Григорович. Єдиний засіб спасіння від нечистої сили для нього – це хресне знамення. У "Зачарованому місці" дід кладе хрести, якщо почує про прокляте місце. Тут чорт - "враг господа Христа". Йому не можна вірити, адже це він підсунув дідові замість скарбу горщок з усіляким сміттям. Мотив продажу душі чорту є одним з основних у повісті "Вечір напередодні Івана Купала", де кілька разів згадують про хресне знамення як єдиний засіб від нечистої сили: "отец Афанасий ходил по всему селу со святою водою й гонял черта кропилом".

Повість Гоголя "Ніч перед Різдвом" можна розглядати як один із ранніх зразків різдвяної повісті. По-перше, свято Різдва є центральною "подією" твору, першопричиною всіх чудес і пригод, які в ньому відбуваються. По-друге, веселий, урочистий, різдвяний настрій пронизує весь текст твору. По-третє, у повісті багато різдвяних символів, згадок про обряди, пов'язані з цим святом і тісно переплетені з дохристиянськими віруваннями і звичаями. У контексті повісті різдвяна ніч та свято Різдва набувають символічного змісту, стають символами боротьби світла і пітьми, перемоги Святого Духа над злим духом. Гоголівський сміх над чортом та іншою нечистою силою ясний і прозорий. Уже на початку повісті не випадково звучать урочисті нотки, відчутні елементи високого стилю: "Последний день перед Рождеством прошел. Зимняя ясная ночь наступила. Глянули звезды". У подальшій розповіді Гоголь не шкодуватиме слів і фарб, щоб передати всю чарівність цієї "української" ночі. До зимової різдвяної ночі можна застосувати такі ж епітети, які автор ужив, змальовуючи весняну ніч у повісті "Майська ніч" - "Божественная ночь! Очаровательная ночь!" Проте тривожні настрої, які домінують у "Майській ночі", змінюються тут веселощами і сміхом. Використовуючи термінологію М. Бахтіна, можна сказати, що тут звучить "карнавальний сміх", а атмосфера свята визначає особливості сюжету та образної системи повісті. Гоголь змальовує ніч перед Різдвом в українському селі як веселе дійство, що супроводжується сміхом, веселою піснею, жартами колядників, які, здавалось, "всю ночь напролет готовы были провеселиться". У відповідності з давніми віруваннями усіляка нечисть виявляла особливу активність саме в ніч перед Різдвом, а сміх і веселощі колядників відганяли її.

Сміх над чортом та його витівками можна розглядати як один із провідних мотивів у ранній творчості Гоголя і, зокрема, у повісті "Ніч перед Різдвом". Проте є в цьому творі епізоди, що безпосередньо стосуються української історії, а сміх набуває специфічного для гоголівського стилю забарвлення, стаючи знаменитим "сміхом крізь сльози", характерним для пізнішої творчості письменника. Йдеться про епізод, пов'язаний з перебуванням запорожців у Петербурзі та про зустріч представників запорізького війська з царицею Катериною II. Якщо врахувати те, що українська тема є центральною, ключовою в гоголівських "Вечорах", то вказані епізоди набувають особливої ваги не тільки в контексті повісті, а й у контексті всього циклу. У фантасмагоричному світі повісті "Ніч перед Різдвом" органічно поєднані не тільки світло й пітьма, язичницьке і християнське, веселощі й сум, а також фантастичне й історичне.

Відомо, що спроби козацької старшини врятувати Запорізьку Січ не увінчались успіхом. Оплот козацтва – Січ була остаточно зруйнована в 1775 році, козацьке військо припинило існування, а разом з ним щезла і козацька свобода. Катерині II не потрібна була в межах своєї держави армія волелюбних козаків, не передбачуваних у своїх політичних симпатіях і орієнтаціях. Ніяких прямих висловлювань і заяв з цього приводу в гоголівській повісті немає. Але є натяки, інколи досить прозорі. Чимало інформації на цю тему містить підтекст. Наприклад, є згадка про те, що восени запорожці "ехали из Сени с бумагами к царице" через Диканьку. Про це згадує Вакула, який з їхньою допомогою побажав потрапити до царського палацу. Про зміст паперів, які везли козаки, не важко здогадатись. Гоголь зумисне підкреслює вдавану простоту, а точніше – простакуватість делегатів з України, особливості їхньої мови, змішуючи українські слова з російськими. Він дає зрозуміти читачеві, що козаки давно вже не вільні у своїх учинках. Вони не можуть прямо сказати того, що думають, а змушені озвучувати те, чого навчив їх Потьомкін. Автор виділяє "чуже" слово в тексті курсивом. Укладене в уста запорожців, воно сприймається як чужорідний елемент. Ідеться, зокрема, про звернення до Потьомкіна ("Та вси, батько!"), до Катерини ("Та спасиби, мамо!" "Як же, мамо!"). Комізм ситуації підсилюється в епізоді, коли запорожці падають перед царицею на коліна і не бажають вставати: "Не встанем, мамо! не встанем! умрем, а не встанем!" - кричали запорожцы". А Потьомкін у цей час "кусал себе губы". У змалюванні цієї ситуації – неприхована авторська іронія. І тільки один раз ця іронія щезає, коли крізь масу хитрих лицемірних промов, які змушені проголошувати козаки, "по наущению", проривається щире слово обурення і протесту: "Помилуй, мамо! Зачем губить верный народ? Чем прогневили? Разве держали мы руку поганого татарина; разве соглашались с чем-либо с турчином; разве изменили тебе делом или помышлением? За что ж немилость?". Ці запитання запорозького козака, сповнені здивування і гніву, залишаться в тексті повісті риторичними фігурами, як і слова Катерини II: "Так чего же вы хотите?" Наче граючи з читачем, використовуючи прийом умовчання, автор у надзвичайно відповідальний момент переключить увагу на коваля Вакулу та на його питання про "черевички". У цьому фрагменті повісті багато деталей з підтекстом. Так, Вакула, почувши, що запорожець, який добре знав "грамотний язык", у розмові з царицею використовує "мужицкое наречие", подумав: "Хитрый народ! <...> верно, недаром он это делает". У зв'язку з цим мимоволі напрошується думка про те, що хитрий автор не випадково залишив важливе питання без відповіді. А втім читач і так про все здогадався. Силою своєї уяви письменник приурочив появу козаків у царському палаці до різдвяної ночі. Очевидно, вони сподівалися на чудо, на повернення своїх прав і свобод. Але чуда не сталося. Як говорить народна мудрість - "біс поплутав". Гоголь "оживляє" народне прислів'я. Згідно з логікою розвитку сюжетної дії тут не обійшлося без втручання нечистої сили, а точніше – чорта, з допомогою якого Вакула потрапив до царського палацу, вибрався звідти, і який, втрутившись у потрібний момент, сприяв здійсненню його мрії – виконати бажання своєї коханої, діставши для неї"черевички".

У фіналі повісті є ще одна по-своєму значуща згадка про запорожців. Намальовані Вакулою на дверях своєї хати "козаки на лошадях, с трубками в зубах" - своєрідні символи героїчного минулого, яке назавжди залишиться в народній пам'яті.

У повісті "Страшна помста" Гоголь знову повернеться до козацької тематики, створивши образ Данила Бурульбаша. Це герой з типовим козацьким світосприйняттям. За допомогою цього образу письменникові вдалося передати справжню романтичну тугу – тугу за минулим. Данило, якому довелося воювати разом із Сагайдачним, згадує про його гетьманування як про золоті часи: "Он был еще жив, честь й слава нашего войска, старый Конашевич! <...> Старый гетман сидел на вороном коне. Блестела в руках его булава; вокруг сердюки; по сторонам шевелилось красное море запорожцев. <...> Эх, если бы ты знала, Катерина, как резались мы тогда с турками!". І навпаки, період розбрату змальований у повісті як важкі часи. Данило жалкує про те, що "порядку нет в Украине: полковники й есаулы грызутся, как собаки, между собой <...> Шляхетство наше все переменило на польский обычай, <...> продало душу, принявши унию". Ідеї розбрату у творі протиставляється ідея побратимства. Вона втілена в образі Данила Бурульбаша, який добре знає, що таке козацькі серця ("Козацкие сердца, когда встретятся где, как не выбьются из груди друг другу навстречу!"). На початку повісті Данило постає як названий брат осавула Горобця, що нагадує про звичай побратимства, розповсюджений серед козаків. Данило долає немалу відстань, щоб потрапити на весілля до сина Горобця. Але коли загроза нависає над Бурульбашем, на допомогу йому поспішає старий осавул Горобець. Про цього персонажа в повісті сказано небагато, проте він відіграє важливу роль у її художній структурі. Осавул є носієм ідеї побратимства. Він з'являється у важкі, кризові моменти. Так, він хоче врятувати Катерину після смерті Данила і забирає її до себе в Київ. Мотив побратимства звучить і у фіналі повісті "Страшна помста", де розповідається про двох козаків – Петра й Івана, що колись жили так, як брат з братом, і все ділили пополам. Дума, яку проспівав старий бандурист наприкінці твору, є нагадуванням про те, що порушення законів побратимства – гріх, за який карає Бог. У думі сліпого бандуриста доісторичні часи схарактеризовано дородовою свідомістю, а в епізодах про Данила Бурульбаша час має підкреслено історичний характер.

У "Страшній помсті" більшою мірою, ніж в інших повістях циклу, відчутне прагнення Гоголя підкреслити історичний колорит, передати деталі старовинного побуту. Власне побутових деталей у цьому творі небагато, але вони надзвичайно вагомі. Наприклад, опис весілля на початку твору. Згадуючи про те, як любили колись попити, поїсти, повеселитися, автор називає тільки обрядові напої та хліб, який підносили гостям: "варенуху с изюмом й сливами й на немалом блюде каравай". Описи народних звичаїв та побутових деталей нагадують у Гоголя стилізацію під фольклор. Про це свідчать особливості ритміки і лексики таких епізодів, як плач Катерини за паном Данилом, та ін.

Проза Гоголя має поетичний характер. Його твори вирізняються надзвичайно яскравою кольоровою гамою. Наприклад, у пана Данила "красный верх козацкой шапки", "золотой пояс на красном жупане", а в пані Катерини - "сукня й исподница из голубого полубатенеку, сапоги с серебряннми подковами". Ці деталі свідчать про етнографічну точність гоголівських описів, а постійні епітети ("алая кровь", "белое тело", "ясные очи") - про тісний зв'язок із фольклором.

Уже в ранній період творчості Гоголь виявляв схильність до використання не лише готових міфів та міфологічних мотивів, а й до власної міфотворчості. У збірці "Вечори на хуторі біля Диканьки" він створив свій міф про Україну, який вирізнявся свіжістю і неповторністю в контексті романтичної літератури тих часів.

Тема №3 Американський романтизм

1/2 . Е. По - засновник детективного жанру. Поняття про детектив: ознаки, структура, правила, види. Особливості інтелектуального детективу.

ЕДГАР ПО (1809-1849) належить до числа класиків світової літератури. Його талант багатогранний - це проза, поезія, літературно-критичні статті, рецензії, а також твори, жанр яких важко визначити (науково-астрономічна поема "Евріка"). Е.По вважають засновником, "батьком" жанру детективу.

У кожній галузі літератури По був новатором, що визначив свою епоху і накреслив шляхи для подальшого розвитку літератури. Але визнання на батьківщині прийшло до нього через багато років після його смерті.

Його називали письменником трагічної біографії, людиною "полоненою таємницями життя, охопленою святою жадобою зрозуміти душу свою". Під самого народження життя не пестило його, а завжди посилало нові випробування: смерть рідних, бідність та хвороби, зради, зловживання алкоголем. Він був справжнім американецем, який у своїх творах відобразив життя в безлічі аспектах ( його цікавили технічні та наукові досягнення, філософія, література, питання суспільної моралі).

Едгар Аллан По належав до знатного ірландського роду. Він народився 19 січня 1809 р. у м. Бостон, у родині мандрівних акторів. Мати належала до родини англійських акторів, які переїхали до Америки в кінці XVIII ст. Молода талановита акторка, співачка, танцюристка Елізабет була улюбленицею публіки. Батько письменника мав освіту юриста, син дільця з Балтимора, був бездарним актором та поганим чоловіком. Девід і Елізабет вели бродячий спосіб життя. У них було троє дітей: Вільям, Розалі та Едгар. Молода сім'я була дуже бідна, тому вже через два тижні після народження дитини мати змушена була піти працювати. Пізніше письменник з гордістю писав, що був сином жінки, яка віддала мистецтву красу, молодість і талант.

Коли хлопчикові не було ще й 2-х років, батько покинув сім'ю і раптово помер від лихоманки. У віці 2 років Едгар залишився круглим сиротою. Під час гастролей на півдні у місті Річмонді від чахотки померла мати. Розалі взяли чужі люди, Вільяма забрала бабуся, а Едгара взяла на виховання родина Джона Аллана, багатого комерсанта, що торгував тютюном.

Джон Аллан не усиновив його офіційно, бо не знав, чи виправдає Едгар його надії. Він говорив: "Нечего с ним носиться, как с золотым яйцом, всё равно из сына актёришки ничего путного не выйдет". Джон узагалі волів би залишити його помирати у річмондській хатині, якби не дружина. Френсіс Аллан обожнювала і любила хлопчика так, що він не відчував себе прийомним сином. У дитинстві Едгар мріяв про те, що він, як і його прийомний батько, буде торговцем, спадкоємцем фірми "Аллан і Елліс". Він був розумний, упертий, вільнолюбивий. Дуже любив слухати "страшні казки", "історії про привидів, про розриті могили", які йому розповідала няня-негритянка. Ці історії були типовими для забобонної Америки XIX ст. Ще одним джерелом вражень для малого Едгара стали безкінечні розповіді про морські мандрівки, про скарби, про які розповідали у Алланів капітани або торговці. У більшості написаних ним пізніше творів стало помітним почуте в ті роки, коли він сидів маленький біля каміна. Хлопчик жив у розкоші, і тому склалися такі солодкі думки.

У 5 років гарненького хлопчика з ямочками на щоках і кучерявим каштановим волоссям віддали до класичної англійської школи, де він швидко почав робити успіхи. Едгар завжди був одягнений як маленький принц: мав лоша поні, особистих собак, котрі його супроводжували, і ліврейного грума.

Але всі дитячі мрії розвіялись, коли родина Алланів переїхала до Англії. З 1815 до 1820 року хлопець жив в Англії і навчався у одному із Лондонських пансіонів. Навчаючись там, у нього почали з'являтися деякі дивацтва. Товариш часто помічав, як він розмовляв із самим собою і жестикулював. Тоді ж до Е.По почав прилітати чорний ворон і нашіптувати йому на вухо страшні історії. Він рано почав писати поезію, що дратувало батька.

У цей час Едгар закохався у Сару Ельміру Ройстер, яка жила навпроти його школи. У 1823 р. їй було лише 15 років. Природа наділила її вишуканою фігурою, великими чорними очима і довгим темним волоссям. Образ дівчини дуже вплинув на юнака і він написав портрет коханої. Містер Ройстер без особливого захоплення спостерігав за розвитком їхньої любовної історії. Джон Аллан, опікун Едгара, також не дуже схвально ставився до цього. Батько Ельміри зробив усе можливе, щоб вони не одружилися: коли Едгар поїхав на навчання у Віргінському університеті, дівчина не відповідала на жоден його лист. Справа в тому, що ці листи перехоплював містер Ройстер. Вдруге доля звела їх незадовго до смерті письменника, але на цей раз на заваді шлюбу стала смерть.

Повернувшись в Америку, він закінчив міську школу. Саме тепер юнак зрозумів, що він дійсно "не их породы" і доведеться відмовитися від занять торгівлею. У 1826 році він вступив до Віргінського університету. Знання йому давалися легко, особливо з англійської літератури. У роки навчання багато читав, захоплювався віршами Дж.Г.Байрона, П.Б.Шеллі, Т.Мурра, особливо зачитувався книжками історичної тематики. Вивчав латинь, історію, фізику, астрономію та ботаніку, знав хімію та медицину, займався перекладацькою справою. Весь свій вільний час він писав вірші. Джон Аллан був проти, часто обшукував кімнату і кидав зошити у вогнище.

Молодий поет під час навчання, улюбленець товаришів, поведінкою не вирізнявся. Бенкети, гра в карти, де він програвав великі суми грошей, зробили свою справу, завдали клопоту, з якого Едгара міг визволити тільки багатий родич або опікун.

У 1825 році Джон Аллан миттєво розбагатів. Шотландський родич Уільям Гельт залишив солідний спадок - близько 750 тисяч доларів. Родина переїхала до величезного будинку і привиди старої Англії стали для хлопця чужими. Ворон не прилітав, зошити з віршами припадали пилом під ліжком. Едгар жив на широку ногу. Батько отримав удар, коли одержав масу несплачених рахунків. Виявилося, що син програв багато грошей у карти.

Нервовий, пристрасний, поривчастий характер молодого поета був не зрозумілий Джону Аллану, людині практичній, далекій від літератури та мистецтва. Він був мільйонером і не хотів робити Едгара своїм спадкоємцем. Аллан не усиновив юнака і поставив гордого хлопця у положення приживали у багатій хаті. Непорозуміння призвели до того, що "крутий" норов купця зовсім лишив 18-річного хлопця матеріальної підтримки. Той змушений був покинути його дім та університет, де провчився всього рік, бо батько відмовився оплачувати рахунки. Почалося скрутне життя.

Едгар поїхав у Бостон і за власний кошт надрукував книгу віршів, які так і не вийшли у продаж. Залишившись без друзів, коштів до існування, без даху над головою, 18-річний юнак подав рапорт про зарахування до армії. Служив рядовим у батареї артилерійського полку в Саллівоні, отримав чин сержант-майора. Тут, коли він одного разу блукав пустелею, По зустрів знайомий силует ворона, і його знову почали переслідувати фантастичні видіння. Едгар зробив для себе геніальне відкриття - єдиний спосіб боротися з ними - це перетворювати їх на оповідання. Ця пристрасть захопила його настільки, що він став забудькуватим, відповідав невпопад, не виконував службових обов'язків. Командир подав скаргу Джону Аллану, але той не хотів нічого знати про хлопця.

Не витримавши казармених умов, По звернувся за допомогою до Френсіс Аллан. Та вмовила чоловіка викупити його з армії, і він приїхав у Річмонд, але місіс Аллан на час приїзду померла. На вимогу містера Аллана, Едгар змушений був вступити у військову школу до Уест-Пойнту. Юнак залишитися військовим не захотів і домігся виключення з академії. Цього разу розрив з вітчимом був остаточним, до того ж невдовзі після цього той помер, жодним словом не згадавши Едгара По у заповіті. Молодий письменник почав шукати роботу - хотів працювати вчителем, шукав також місце у газеті.

У літературу він увійшов як новеліст. До жанру новели звернувся у 1832 році, коли брав участь у конкурсі на краще оповідання. Усього написав 64 новели. У 1833 р. балтиморський журнал присудив Едгару По премію у 100 доларів за краще оповідання. Це був "Рукопис, знайдений у пляшці". Премія врятувала письменника від голоду і відкрила йому шлях до журналістики. Він став дуже талановитим журналістом, працював редактором, літературним критиком. У журналі друкувати його оповідання.

З 1834-1835 рр. Едгар писав^поеми, вірші, оповідання; надрукував сорок різних оповідань і журнальних статей. Його популярність зростала, але матеріальне становище не ставало кращим. За роботу йому платили 10 доларів на тиждень, рівно стільки, щоб не померти з голоду. Едгар Аллан По був одним із перших американських інтелігентів, хто заробляв на життя пером.

У цей час у його житті настала щаслива мить: він закохався у кузину по батьківській лінії - Віргінію, яка народилася 13 серпня 1822 р. їй було 12-13 років, коли вони покохали одне одного. Мати дівчини погодилася на одруження. Едгар і Віргінія таємно одружилися у Балтиморі. Проте він упродовж року жив окремо від дружини-дитини. У 1836 р. вони формально повінчалися у Річмонді.

У 1837 р. разом з молодою дружиною та її матір'ю (його тіткою) По переїхав до Нью-Йорка. Але дружина захворіла і довгі роки знаходилася на межі між життям і смертю. Письменник доходив до божевілля від піклування та власного безсилля. Щоб забутися, він став пити і в нього почали з'являтися ознаки психічного захворювання. Французький поет Шарль Бодлер писав: "...поэт, еще ребенком брошенный в случайность свободной жизни, изнуренный тяжелой продолжительной болезнью, искал время от времени забвения в вине. Литературные дрязги, семейное горе, оскорбительная нищета - всего этого По избегал в бездне опьянения, как в предварительной могиле".

У пошуках кращого життя Едгар По переїздив у міста - Річмонд, Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон, і знову у Нью-Йорк, але бідність не відступала. У 1845 р. вийшов його вірш "Крук", що приніс поету визнання. Він вважав, що лірика - це його єдина пристрасть. Головна тема поезій - кохання, смерть і страждання. Едгар По розробив свою поетичну теорію, яку виклав у статті "Принципи поезії":

o поема не повинна бути довгою;

o поезія повинна цілком підкорятися почуттям прекрасного; потворного та безформного не мало бути в ній;

o поезія не використовувала систему тонічного віршування;

o поезія мала поєднуватись із музикою.

Хвороба та бідність продовжували переслідувати молодого поета. У 1846 р. для нього та родини почалися складні часи. Е. По змушений був прийняти милостиню. Але 30 січня 1846 р. у холодній кімнаті померла Віргінія. Чоловік заціпенів. Він вставав уночі і йшов на цвинтар, щоб тужити там. Серцева туга змусила його пити, але він не припиняв роботи. У багатьох його творах присутні хворі мотиви, вони були пов'язані зі станом психіки письменника, у нього було хворе серце та депресія.

З часом Едгар познайомився з поетесою Єленою Уїтмен. Кохаючи його, вона не змогла поєднатися з ним (цьому завадила її смерть у 1848 р.). Але саме це жінка стала на захист його імені, написавши книгу "Едгар По і його критики".

Е.А.По помер у 40 років у балтиморській лікарні, куди його перенесли за 4 дні до того, знайшовши у якійсь канаві. Смерть видатного письменника відбулася при загадкових обставинах. За однією версією, прочитавши у Річмонді з гучним успіхом лекцію і отримавши гроші, він поїхав у Балтімор, де через кілька днів його знайшли на вулиці у непритомному стані. Припускали також, що його напоїли наркотиками та вкрали гроші.

Та й після смерті поета переслідувала лиха доля, гіршої за яку ворогові не побажаєш. Літературний душеприказчик Е.По Руфус Грисуолд зробив усе, щоб виставити По в очах нащадків особою лихою і порочною. Він навіть листи його підробляв і у перекрученому вигляді публікував, створивши образ людини, справедливо покараної за свою гординю та крайній індивідуалізм. У листі Е.По до Хелен Уїтмен були такі рядки: "...лишь таких испытаний, каким я подвергался, и не доставало, чтобы, дав мне ощутить мою силу, сделать меня тем, чем я рожден быть". А був він, за словами англійського поета Теннісона, письменником, що мав "незвичайний талант, який народила Америка".

Детектив став цілком законним літературним жанром. Його перевага полягала в тому, що це - одна із перших і поки що єдина форма популярної літератури, в якій показало себе відчуття поезії сучасного життя.

Цей жанр мав давні корені. Біля витоків детективної літератури став американський письменник Е.А.По, який протягом 1840-1845 рр. створив 5 новел, у яких було закладено ідеї, що лягли в основу принципів сучасного детективу. Він став засновником трьох головних напрямів у детективі - романтичного (власне сенсаційного), класичного (власне інтелектуального) та готичного (жахливого, страшного). У творах класичного типу, власне інтелектуальних детективах, усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім детектив рухався вперед, доки повністю не розгадував загадки. Що ж стосувалося читача, то він діяв нарівні з великим нишпоркою і мав можливість самостійно працювати над загадкою. Розв'язуючи ту чи іншу таємницю, читач повинен мислити логічно, послідовно, підключивши свій інтелект, звідси і назва - інтелектуальний.

Особливості інтелектуального детективу:

o сюжет побудований навколо злочину;

o у центрі - інтелектуальний процес пошуку істини;

o дія відбувалася у дуже обмеженому просторі;

o головний герой - єдиний, хто міг досягти успіху, який був ніби запрограмованим;

o жертва - "об'єкт роботи нишпорки";

o детектива цікавили найменші подробиці;

o читач мав можливість стежити за розвитком думки слідчого;

o відсутність рухів та емоцій;

o інтерес почуттів сконцентрований на таємниці, а не на трагедії людей;

o злочин мав бути обов'язково розкритий за допомогою логічних умовиводів, а не випадковості, чи немотивованого зізнання;

o монотонність оповіді, довгі розповіді героїв про різні дрібниці;

o мало уваги звернено на великі географічні кордони.

Власне інтелектуальний детектив, на відміну від сенсаційного, траплявся рідко. Зразки таких творів у творчості А. Конай-Дойля, А.Крісті та ін.

Сьогодні розрізняють багато видів детективної літератури (цей поділ дещо умовний):

1. Американський "крутий" детектив (Раймонд Чандлер).

2. Французький "м'який" соціально-психологічний (Жорж Сіменон).

3. Побутово-таємничий (Чарльз Діккенс).

4. Авантюрно-поліційний (Моріс Леблан).

5. Французький та американський "чорний" детектив (Джеймс Хедлі Чейз, Картер Браун).

6. Радянський міліційний (Олександра Марініна).

7. Суворо-процесуальний та адвокатський (Ерл Стенлі Гарднер).

8. Іронічний чи пародійний (Іржі Морен).

9. Інтелектуальний (логічний, дедуктивний) (Е.А.По, Агата Крісті, А.Конан-Дойль).

Історики детективного жанру підкреслювали, що це унікальна літературна форма, яка відрізнялася від кримінального роману, не мала нічого спільного з поліцейським романом і зовсім не була схожа на роман жахів.

Детектив - це жанр прози, у якому сюжет побудований навколо кримінальної загадки, а головним персонажем був слідчий - представник поліції або приватний нишпорка. Жанр детективу поєднав у собі два досить протилежні принципи: математичну загадку та героїчну поему. У центрі твору - протистояння світу норми, що його захищала поліція чи приватний нишпорка, та злочинного світу.

На ранньому етапі розвитку детективної літератури особлива увага зосереджувалася на тому, хто вчинив злочин. Якщо в розповіді був персонаж, у якого не було жодного мотиву здійснити злочин, і якщо йому дозволялося залишитись до вирішальної частини, так і не опинившись підозрюваним, його справа була не з кращих. "Я зрозуміє, що він злочинець, тому що про нього нічого не сказано," - викрикував читач. Також у детективі відсутнє зображення людини та її долі. У своїй сьогоднішній формі він відрізняється чіткою логічністю і деякою абстрактністю.

Таким чином, літературознавці виділили головні ознаки детективного жанру:

o насолода красою аргументу - задоволення інтелектуального характеру;

o емоційна напруга сюжету - відсутність довгих описів, ліричних відступів, побічних тем; цікаві характери, обставини, що легко запам'ятовувалися;

o розгадка таємниці злочину - це не омана читача; ні детектив, ні хто-небудь із офіційних слідчих не міг опинитися злочинцем; злочин розкривався дедуктивним шляхом, а не випадковістю;

o злочинець - лише один; він не міг бути слугою, а тільки людиною з певними перевагами, які зазвичай не наводили на підозру.

У детективі все підкорене сюжету, який складається з 4-х елементів. Простежимо на прикладі оповідання Е.По "Вбивство на вулиці Морг":

-постановка проблеми (вбивство двох жінок у їхньому будинку);

-поява даних, необхідних для її розв'язання (зачинена зсередини кімната, волосся, не схоже на людське, стрічка кашкета моряка тощо);

-вияв істини, тобто завершення розслідування детективом (вбивцею виявився орангутанг, який утік від свого господаря-моряка);

-пояснення, яким шляхом детектив дійшов до такого висновку (пояснення Дюпена).

У детективі усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім слідчий рухався вперед, поки повністю не розгадував загадки. Герой детективу - подвійний контактер. З одного боку, приватний нишпорка або талановитий поліцейський протистояв розумним, проникливим або бездіяльним інтелектуалам. Детектив - слідчий з притаманними йому героїчними рисами. Таким чином, посідав місце захисника слабких. З іншого боку, приватний нишпорка чи розумний поліцейський протиставлені достатньо енергійним, але обмеженим охоронцям порядку, які просто не помічали прикмет, що вели до розв'язки.

Правила детективного жанру:

-коли виключені усі варіанти, крім одного, то він і буде правильним, за всієї його, здавалося, неймовірності;

-чим складніша і заплутаніша справа, тим її простіше розв'язати.

У інтелектуальному детективі визначали як переваги, так і недоліки. Основна перевага - це різноманітність аналітичних методів (дедукція, індукція, аналіз, логічні умовиводи тощо). Недолік полягав у тому, що твір монотонний, відсутні рухи та емоції, у тексті наявні довгі розповіді героїв про різні подробиці.

Якщо шукати визначення, аби охарактеризувати різні типи чи різновиди детективу, то спочатку треба виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не були власне детективами. Це утворення, які відмежувалися за останні сто років від класичного детективу і набули власних канонічних ознак:

o шпигунські романи чи оповідання;

o політичні з елементами детективу;

o пригодницькі з тими самими елементами;

o триллери й фантастичні історії, близькі до наукової фантастики, тощо. Окремо розвивалися "серйозні" романи, у яких злочин відігравав певну, іноді

значну роль, але домінували усе ж таки соціальні або психологічні проблеми (твори Ч. Діккенса, Ф. Достоєвського та їх послідовників).