46.Концептуальне бачення історії м.Блока.

Концентрований вигляд методологічні погляди французьких вчених знайшли у праці Марка Блока (1886-1944) “Апологія історії або ремесло історика” (1946), збірнику полемічних творів Люсьєна Февра (1878-1956) “Бої за історію” (1953).

Обидва історики, які мали за собою ґрунтовні історичні дослідження з конкретних проблем минулого Франції та Європи, дотримувалися думки про недостатність позитивістського підходу до вивчення минулого, а також неокантіантського свідомісного трактування минулого. Тому вони поставили перед собою завдання створити “історичну теорію”, яку пізніше вони назвали “доктриною “Анналів”.

Блок прагнув використати пізнавальні здобутки різних методологічних концепцій соціологічного спрямування — соціології Дюркгейма, теорії синтезу Берра, історичної соціології Маркса, економічної соціології Ф.Сіміана, антропології М.Мосса, географічної школи П.Відаля де Ла Блаша.

На думку Блока дослідження історії полягає у вивченні усіх сторін життя людей минулого, яке відбите у різноманітних пам’ятках — текстах, виробах, переказах, свідченнях тощо. Воно повинно включати усі сфери життєдіяльності людини, а не обмежуватися тільки традиційними (політика, економіка, культура). Для опрацювання масових фактів необхідно залучати методи інших наук, математики. З їхньою допомогою можна встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами, визначити “ритм” суспільного розвитку.

Особливість історичної творчості Люсьєна Февра випливала з тематики його конкретно-історичних досліджень, яка торкалася, насамперед, свідомісних явищ (“Доля: Мартін Лютер”, 1928, “Проблема невірування у ХУІ ст.: релігія Рабле”, 1942 та ін.). У них він зосередив увагу на вивченні світосприймання людей кожної конкретної історичної епохи, яке відрізнялося від сучасного йому. Февр, на відміну від Блока, звертається до духовного життя, психології, прослідковує його залежність від соціальних умов, суспільних структур. Февр докладно розробляє проблему ментальності.

47. Основні етапи розвитку і досягнення історичної думки Стародавнього Риму. Ті Лівій, Корнелій Таціт, Гай Светоній Транквілл.

Римська історіографія, на відміну від грецької, виникла з літопису, тобто з короткого порічного запису подій. Греки не знали літопису. Принаймні, до нас вона не дійшла, і ніяких слідів їх існування в Греції ми встановити не можемо. Кажучи про походження грецької історії, ми тільки вказували на списки посадовців, що були хронологічною канвою для грецьких істориків. Потім з’явилися логографи і Геродот, тобто виникла оповідна зв’язна історія. Обробкою літопису в Римі займалися так звані анналісти. Їх зазвичай ділять на старших та молодших.

Старше покоління анналістів дає ще дуже сухий матеріал. У них ми знаходимо лише слабку літературну обробку літопису. Найбільш відомим із старших анналістів був Фабій Піктор, який жив в наприкінці III ст. до н. е. Цікаво, що він писав римську історію на грецькій мові. Цей характерний факт вказує на величезний вплив грецької культури на римську в III ст. до н. е. У цю ж епоху, в кінці III і початку II ст. до н. е., на основі робіт старших анналістів виросла і письменницька діяльність Катона Цензора або Катона Старшого. Катон був представником аграрно-рабовласницьких прошарків Італії, прихильником “національної” консервативної політики, і зробив великий вплив на напрям всієї внутрішньої і зовнішньої політики Риму. Зокрема, Катон написав добре відомий нам агрономічний трактат про сільське господарство. Він працював і на історичній ниві. Ним написаний на латинській мові твір під назвою “Орігінес”, що означає в перекладі “Походження” або “Початки” (тобто початок Риму. Саме молодшими анналістами були створені ті легенди про заснування Риму і перші сторіччя римської історії, які були потім покладені в основу викладу істориків Риму, що дійшли до нас, — Лівія та інших. Публій Семпроній у творах, присвячених війнам Риму з Ганнібалом, зазначав, що потрібно описувати не тільки події, а необхідно вказувати на мотиви подій (наслідував Полібія). Луцелій Целій написав роботу присвячену другій Пунічній війні. За зразок він взяв твори еллінських митців, тому для його праці характерна риторика, приділення надмірної уваги другорядним фактам; домінуючим є світське життя. З молодших анналістів треба назвати Валерія Анциата, Ліцинія Макра та ін. Їх твори, так само як і твори старших анналістів, до нас майже не дійшли.

Дослідження творчості анналістів полегшується тим, що великим понтифіком Муцієм Севолою в 130-120 рр. до н. е. було введено таблиці, які лягли в основу “Великих анналів” (80 книг). Одним з перших теоретиків історії був Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) — прихильник елліністичної версії історіографії, виступав за художній виклад матеріалу.

Кажучи про виникнення римської історіографії, треба ще вказати на діяльність Марка Теренция Варрона, який жив між 116 і 27 рр. до н. е. Варрон був людиною енциклопедично освіченою, дуже працелюбним і написав величезна кількість творів. Він був і філологом, і істориком, і поетом, і математиком, і теоретиком-агрономом. Варрон — представник тієї універсальної римської ученості, яка прагнула охопити якомога ширшу культурну спадщину греків, отриману Римом, і переробити її в національно-римському дусі. З цієї точки зору вплив Варрона на розвиток римської культури був величезний. Особливо важливе значення мали його “Древності” у 41 книзі, що містили величезний матеріал по історії римського політичного та релігійного побуту.

У I ст. до н. е. з’являється справжня літературна римська історія. З істориків I ст. до н. е. перш за все потрібно згадати Саллюстія Кріспа, який жив між 86 і 35 рр до н. е. Він написав три історичні твори: “Про змову Каталіни”, “Югуртінська війна” та “Історії”, — останній в п’яти книгах, що охоплюють події від 78 р. до н. е, від смерті Сулли, до 67 р. до н. е. Два перші твори — “Про змову Каталіни” і “Югуртінська війна” — дійшли до нас і є найважливішими джерелами римської історії.

На цей же приблизно період припадає літературна діяльність Юлія Цезаря. Він залишив мемуари, які дійшли до нас: “Спогади про галльську війну” (у семи книгах) і “Спогади про громадянську війну” (у трьох книгах). У середині I ст. до н. е. жив і другорядний римський історик Корнелій Непот. Їм написано 25 біографій “Про знаменитих людей”. Більшість біографій присвячені грецьким діячам і вони мають значення для грецької історії, але серед них є і біографії римських діячів.

Діяльність всіх цих істориків підготувала грунт для одного з найкрупніших істориків Риму — Тіта Лівія, що жив в другій половині I ст. до н. е. і на початку I ст. н. е. (рід. у 59 р. до н. е., помер в 17 р. н. е.). Лівій написав в 142 книгах історію Риму від заснування міста до 9-го р. до н. е. З цього великого твору до нас дійшло тільки 35 книг і низка уривків. Крім того, збереглися виклади змісту майже всіх книг, зроблені пізніше іншими письменниками. На щастя, ми маємо у якості корективи до перших книг Лівія інше джерело — Діонісія Галікарнаського, сучасника Лівія. Грек, родом з Галікарнаса, він жив в Римі і стояв на римській точці зору, хоч і писав по-грецьки. Діонісій написав “Римську археологію” в двадцяти книгах. З них цілком збереглося тільки десять. Саме слово “археологія” не слід розуміти в нашому, сучасному, сенсі. У епоху імперії на першому місці треба поставити історика Корнелія Тацита, що жив між 55 і 138 рр., в період максимальної “стабілізації” імперії. Тацит користувався величезною популярністю у сучасників і зберігав її дуже довго. Йому належить декілька дрібних творів: біографія його тестя Агріколи, етнографічний твір про Германію, що є цінним джерелом відомостей про стародавніх германців та ін. Але Тацит особливо відомий як автор двох великих творів: “Історій” і “Аннал”. “Історії” в 16 книгах охоплюють час від смерті Нерона до смерті Доміциана (68—96 рр.).

Молодшим сучасником Тацита був інший римський історик Гай Светоній Транквілл. Светоній жив між 75 і 160 рр. Він залишив “Життєписи 12 цезарів”, починаючи від Юлія Цезаря і завершуючи Доміцианом. В кінці II і початку III ст., тобто вже в епоху занепаду імперії, жив історик Діон Касій. Він народився в середині II ст. Рік смерті його точно не відомий, але ми знаємо, що він писав в кінці II і на початку III ст. Діону Касію належить “Римська історія” на грецькій мові. Вона складалася з 80 книг і доведена до 222 р. Збереглися повністю тільки книги від 37 до 59, які описують події пізньої республіки та ранньої імперії. З інших книг збереглися уривки в працях візантійських письменників.

Останнім великим римським істориком був Амміан Марцеллін, який жив в IV ст. (народився близько 330 р.). Він написав римську історію в 31 книзі. Вона починалася з 98 р. і доведена до 378 р. До нас дійшли тільки останні 18 книг. Глибокий занепад римської культури в IV ст. позначається на мові Амміана. Мова його химерна, важка, важко зрозуміла. Але разом з тим Амміан дуже тверезий, реалістичний, об’єктивний; користувався хорошими джерелами, і тому ті його книги, які дійшли до нас, служать дуже важливим джерелом по складній та багатій історії IV ст.