50. Соціологічний вимір суспільства. Е.Дюркгейма та а.Берра та теоретичні підвалини “Нової історичної науки”.

А. Берр вперше ввів поняття „нова історична наука', маючи на увазі широке об'єднання соціальних наук на базі історичного дослідження.

З 1929 р. А. Берр займався організацією „тижнів синтезу', під час яких науковці різних спеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювали такі проблеми як „цивілізація', „натовп', „прогрес', „життя' й намагалися звести свої погляди до спільного знаменника[55].

Серед починань А. Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку', і широко відому історичну колекцію „Еволюція людства', і Міжнародний центр синтезу, в історичну секцію якого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен (Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючи професорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярності в академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст. був непересічним.

Таким чином, у французькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, який вирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні, порівнюючи з „методичною' школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.

51. Візантійська історична думка та її представники.

Характерні риси візантійської історіографії:

• була заснована на християнських традиціях;

• хронологічний виклад подій;

• построчне письмо;

• маргінальні вставки;

• поява агіографічної літератури, провіденціоналізм;

спочатку історики писали латиною, а потім грецькою мовою.

Одним із перших представників візантійської історіографії був Евнапій (347-420), який навчався в Сардах та Афінах. Він описав правління реставратора язичництва — імператора Юліана Відступника (361-363). Його сучасник — Олімпіодор був вихідцем з Фів, автором “Історії творів” (описано події 407-425 р.). Він характеризує долю римських імператорів. При напмсанні праці не дотримувався статистики та офіційної хронології. Приск Панійський (410(420)-475) — дипломат, історик, описав Аттілу, облогу гуннами Наіса. Малк описав проміжок часу від правління Костянтина І до Зинона, охарактеризував завоювання готів на чолі з Теодоріхом, придворні смути і стихійні лиха. Події V ст. описував і Кандід Ісавр. Зосім (др. пол. V ст.) написав твір “Історія”, хронологічні рамки якого від правління Августа до 410 р. Географічні рамки — Рим, Константинополь, Британія, Галлія. Він використовував твори Евнапія, Полібія, Геродота. Причини падіння Риму вбачає в зневажливому ставленні до язичницьких богів. Він звинувачує в цьому Констянтина. В його розумінні боги втручаються в людське життя. Церковні історики представлені наступними діячами:

Евсевієм Кесарійським (260-ті-339), який народився в Палестині, навчався в Єрусалимі та Антіохії. Був ув’язнений, потім у вигнанні в Сирії, Фінікії та Єгипті. Евсевій був наближеним до Констянтина, став єписком Кесарії Севастійської та брав участь в першому Вселенському соборі в Нікеї (325 р.). Створив “Церковну історію” — історію християнства. Наступником Авсевія став Сократ Схоластик (380-440). В своєму творі — “Церковна історія” (306-439), описував події військово-політичної та цивільної історії. Виступав проти Арія та аріанства. Сократ був юристом, апелював до стародавніх мислителів. Також юристом був Гозомел з Гази (378-457). В його “Церковній історії” палестинські монахи вперше стали героями історичного твору. Ромеїв він вважав божими обранцями. Єпископ Федоріт Кіррський (378-457) написав “Церковну історію”, в якій виступав за чистоту віри, проти єресей. Висловлювався за відокремлення церкви від держави.

У розвитку візантійської історичної думки можна виділити такі періоди:

1-й (VI-VIII ст.). Прокопій Кесаріський (500-560-ті рр.), його “Історії” чи “Війни” включають в себе 2 томи описів війн з Сасанідським Іраном (530-532; 540-549; 535-550).

2-й (ІХ-ХІІ ст.) — класичний. Феофан Ісповідник (760-818) написав працю “Хронографія”, яка охоплює події від Діоклетіана (284 р.) до кінця царювання Михаїла (813 р.).

3-й (XIV-XV ст). В цей час історія зазнавала більщого впливу теологічної історії та теорії. Яскравим представником історичної думки цього часу був Никифор Григора (1290-1360) — автор “Ромейської історії”.

Епоху “Візантійського енциклопедизму” ( др. пол. ІХ-Х ст.) представляє Констянтин ІІ Багрянородний (905-959) — автор праць “Про посольства”, “Про доброчесність і гріх”, “Про змови протии василевсів”, “Про військове мистецтво”, “Про церемонії візаниійського двору”. Це частково довідково-енциклопедичні, частково пізнавально-дидактичні твори. “Книга царств” Йосифа Генесія присвячена чотирьом візантійським імператорам — Леву V, Михайлу ІІ, Феофілу і Михайлу ІІІ. (в останній книзі говориться і про Василія І), охоплює період з 813 по 886 рр. Автор належав до прихильників македонської династії, звертається при описі до античних мислителів.

“Історія” Льва Диякона була написана десь після 992 р. (за Василія ІІ) і охоплювала царювання Романа ІІ, Никифора ІІ Фоки і Іоана Цимісхія. Автор належав до оточення Василія ІІ. Диякон виступав послідовним прихильником сильної влади. Намагався об’єктивно оцінювати історичні постаті, подав опис руського князя Святослава. Цей твір є історичною повістю. Він розпочинається словами: “Історія вскриває численні явища і вчить людей оцінювати, історія вдихає життя в померлих”.

Митхаїл Псел (1018-1096(97)) — сучасник 14 імператорів, залишив після себе близько 500 листів. Написав “Хронографію”, “Коротку історію”. Другий твір присвячений Михайлу VІІ (1071-1078), вчителем якого був Псел, від республіканського Риму до Василія ІІ.

“Хронографія ” охоплює період 976-1075 р. і ділиться на дві частини:

• першу, яка включає 7 томів ( закінчується історією Ісаака Комніна);

• друга починається з Костянтина Дуки.

Образ автора займає центральне місце в творі. Псел народився в Константинополі, в сім’ї чиновника. Провіденціалізм наявний у його творах, але він намагався встановити причинно наслідкові зв’язки:

• “Хоча більшість людей і не розуміє, де початок зла, воно коріниться в подіях того часу, з хмар яких тобі збиралось, нині пішов сильний дощ”.

• “Повертаючись до витоків подій, я встановлюю причини і роблю висновки про наслідки”.

Візантійська культура значно вплинула на європейську цивілізацію, створивши оригінальні зразки світогляду. Прикладом візантійського впливу була Київська Русь.