66.Загальні тенденції розвитку української історичної наука в др. Пол. 50-х – 60-і рр. Хх ст.

середині 50-х років почалося видання журналів «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Український історичний журнал» та ін. На їхніх сторінках друкувалися наукові статті з питань історії, економіки, політики і права. Вони сприяли осмисленню проблем суспільного життя, будили творчу думку вчених, широкого кола читачів. Разом з тим саме ці видання перебували під особливо пильним контролем цензури і відповідних служб ЦК КПУ, які стежили, щоб на їхні сторінки не потрапляли «небажані» ідеї та імена. Помітною подією наукового життя стало видання першої універсальної «Української Радянської Енциклопедії». Вона не лише створювала цілісну систему інформації про нашу державу, а й повертала громадськості забуті чи обійдені режимом імена.

Незважаючи на певні успіхи в галузі фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна, однак, залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним став переїзд талановитих учв" них на роботу до Москви, у Новосибірський науковий центр. Москві концентрувалися головні науково-дослідні установи, а значить, і основні наукові сили. В результаті число науковців на 10 тис. жителів України в 1963 р. досягало лише 16 чол., тобто вдвічі менше, ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадало 33 наукових працівники. В 1950-60-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни.Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо. Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому науковому співтоваристві. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу. №66 Для полноты картины …..Особливе місце в системі радянської історичної науки посідає історіографія. Саме у 1950 - 1970-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни. Десятиліття після XX з'їзду партії — це доба «першого інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич), який охопив досить широкі кола радянської творчої та наукової інтелігенції. В усіх галузях вітчизняної гуманітаристики відчувалось прагнення подолати ідеологічний догматизм, вийти на більш вільний і широкий методологічний простір, щоправда, в межах марксистської парадигми. Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо.