Розділ IV духовність через призму християнства

У богословських словниках конфесійних і міжконфесійних (на жаль, повної православної богословської енциклопедії в даний час не існує) дається ряд визначень духовності.

Тут виникає така проблема, як проблема мови опису. Термін духовність не зустрічається в Біблії. Поняття духовності (spirifualitas) вперше вживається ще у ранніх латинських отців церкви, зокрема у Тертуліана як похідне від слова spiritus (дух), але в більш широкий вжиток входить в XVIII столітті, коли Джованні Скарамелла з ордена єзуїтів заснував аскетичне містичне богослов'я як науку про духовне життя. Сучасне західне богослов'я, яке досягло свого "термінологічного" розквіту в середні століття, продовжує до теперішнього часу користуватися категоріальним апаратом, створеним на основі середньовічної латинської термінології. І, таким чином, корінь слова spiritalitas є ключовим для поняття "духовність". Порівнюючи значення слів духовність в російській мові і spirituality в англійській (а роботи з іноземних джерел переважно по-англійськи), використовуючи сучасні тлумачні словники (Wellsters і Ожегов) можна зробити висновок про те, слово spirituality можна перекладати саме як духовність, тобто при розгляді різних богословських систем проблема термінологічної невідповідності стоїть не так гостро. Отже, в богословських словниках немає єдиного визначення цього поняття. Але, інтегруючи різні точки зору, і взявши за основу The New international Dictionary of Chvistian Church, визначимо духовність як відповідь людини на рятівний заклик Бога. Християнська духовність включає в себе відносини між людиною і Богом, який відкриває себе в Старому і Новому заповітах, і особливо в особистості свого єдинородного сина Ісуса Христа. Ці відносини беруть початок при створенні людини і були зруйновані первородним гріхом. Відновлення стосунків між людиною і Богом можливе тільки через віру в Ісуса Христа, через підпорядкування серця, розуму і всього життя Ісусу Христу як Спасителю. Під людською духовністю розуміється "робота святого Духа" в людині, відповідь людини на Божественний заклик, звернений до неї. Це співпраця людини і Бога, де людина приймає дари від Св. Духа, трудиться над своїм виправленням, перетворенням людської природи, пошкодженої гріхом.

Ця відповідь людини на рятівний заклик Бога, відбувається у всі часи, на всіх етапах людської історії, і людина, що живе в певний час і в певному місці, а в деякому сенсі обмежена цим часом і місцем життя, і відповідь Богові може дати обмежену, залежить від соціально-культурних умов, сформованих відповідно до рівня уявлень про Божество, прийнятим у даному суспільстві.

Заклик Бога до зміни, поліпшення пошкодженої гріхом людської природи є і глибоко особистим, зверненим щоразу безпосередньо до кожної людини, до його особливого, несхожого на інших внутрішнього світу, який формувався в конкретних соціально-історичних умовах, і до всіх людей, що стоять на одній "ієрархічній ступені" буття, однаково пошкодженому гріхом Адама.

Цей одвічний діалог людини і Бога, який "має право першого голосу, першої репліки", завжди закликає людину до спілкування із собою, звертає до людини своє слово в Біблії, і терпляче, милосердно чекає відповідного відгуку від людської душі, можна, таким чином, назвати універсальним, глибокоіндивідуальним.

Отже, у визначенні духовності, яка використовується в богослов'ї, акцент ставиться на походження (відповідь на заклик Св. Духа), а не на суті колі явищ, описаних терміном духовність. Фактично, розглядаючи християнську духовність чи, більш того, духовність в тій чи іншій конфесії, необхідно розглядати співвідношення взаємовпливу між доктриною (предметом релігійної віри), дисципліною (структурою в релігійному житті), літургією (будь-яким колективним суспільним способом молитви і подяки, у тому числі і таїнствами) і життям, що включає в себе індивідуальний життєвий стиль віруючого, не тільки в молитві, духовному читанні, а й у повсякденному житті, житті в суспільстві.

Ядром, що визначає духовність в тій чи іншій конфесії, є, безсумнівно, доктрина, сукупність вірувань, що стосуються природи людини, походження світу, природа надприродного і т.п. Богословська доктрина і формує духовність даної конфесії, і повністю виражає її. Розгляд духовності в цій системі зв'язків дає відповідь швидше на питання "звідки?" і "навіщо?" А питання про сутність духовності, її специфічні риси, питання "що це?" і "яке це?" можна, мабуть, розв’язати, включивши духовність в горизонтальні системи зв'язків і витлумачуючи це поняття як співвідношення між вірою (доктриною) і справами людини в контексті Біблійного вчення і сучасної людської культури. У цьому випадку, духовність є проміжною ланкою, що дозволяє релігії звернутися до відповідних вчинків, а також реконструювати віру по діях людини. Безсумнівно, що в даному контексті зв'язків між людиною і зовнішнім світом духовність розглядається як певний набір особистих рис, функцій особистості, "вихід назовні", маніфестацію релігійної віри (відповідь на запитання "що таке?"). І, нарешті, відповідаючи на питання про властивості духовності, питання "яке це?", необхідно розглядати це поняття в зв'язку із структурою особистості, як вона розуміється в богослов'ї. Так відомо, у християнській антропології, що посіяла ще біблійну традицію розуміння людської природи, людина складається з трьох "частин": ієрархічно супідрядних тіла, душі і духу. Духовність є плоди дії Святого Духа в душі, набір особистих рис, що свідчать про присутність в душі Святого Духа. Складовими духовності в структурі людської особистості є і когнітивні, і емоційні, і мотиваційно-вольові компоненти. Серед цих рис є такі, що можуть бути віднесені переважно до когнітивної сфери – мудрість, розсудливість, до емоційної – благочестя, страх Божий, або до мотиваційно-вольової сфери – надія як воля уповати на Бога за всіх обставин, мужність.

Розгляд духовності в системі «дух-душа-тіло» в зв'язку зі структурою особистості та її властивостями є найбільш плідним для можливої ​​спроби діалогу, інтеграції психологічного та богословського знання, що дають принципово різні відповіді на питання про походження духовності, але однаковою мірою цікавляться її сутністю та властивостями.

Отже, розглядаючи це поняття, в контексті структури особистості, можна зробити висновок про те, що духовність – це певна сукупність особистих рис, якою володіє християнин, і яка за природою є як "проекцією" Святого Духа на душу, а, значить, і є "вбудованим механізмом особистісного зростання", який має за кінцеву мету повне подолання наслідків гріхопадіння, включаючи людину у відносини любові в Святій Трійці і на зовнішньому видимому рівні досягнення ідеалу християнської особистості, єдиного в базових рисах, і в той же час має велике різноманіття типів (єдність у різноманітті). Це досягнення ідеалу, бажання найбільших духовних дарів, залишає місце для особистої своєрідності кожного, хто за покликом Апостола Павла робить спробу "наслідувати Христа". Найвищий духовний рівень людини піднімає до своєї висоти і облагороджує всі попередні рівні, не відміняючи їх, а переносячи з них акцент.

Говорячи про ідеал християнської особистості, необхідно підкреслити, що незважаючи на загальнохристиянський, позаконфесійний характер цього ідеалу, що увібрав у себе і старозавітні уявлення, що наділені аспектом дії у світі ("Блаженний муж", який надходить відповідно до певних правил, головні з яких формулюються в Декалозі) і новозавітні, орієнтуються швидше на внутрішню свідомість людини і, найголовніше, заснований на наслідуванні безпосередньо особистості Боголюдини.