34. Еволюція музичного мистецтва. А. Ведель, м. Березовський, д. Бортнянський

Період ХVІІ_ХVІІІ ст. позначений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастирях виникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій та органній музиці католицьких костьолів. У середній і вищих школах виховувалися регенти і співаки.

У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для

Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів.

Найяскравіша творчость видатних майстрів хорової музики XVIII ст. — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, спадщина яких є найціннішим надбанням вітчизняної культури.

Музична спадщина Максима Созонтовича Березовського досить значна. Навчаючись у Київській академії, він пробував свої сили в компонуванні. Виконувані його товаришами пісні привертали увагу і Березовського взяли до Петербурзької придворної співацької капели. Духовна музика М. Березовського за звучанням наближалася до світської, в інтонаціях її часто чуються звороти побутуючих наспівів.

Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Лук’янович Ведель. Відомо, що він здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. В

академії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти.

Участь Веделя у великому студентському хорі як співака_соліста, а потім регента

сприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов’язково співав під час

урочистих богослужінь у Братській церкві. Виконувалися і світські твори — канти, гімни,

присвячені різним подіям. На відміну від Березовського, Ведель працював винятково в

жанрах культової музики, проте аналіз його творчості свідчить, що вона виходить за

межі богослужебного призначення і духовного змісту текстів. За своїм емоційно_образним спрямуванням музика Веделя є цілком світською, пов’язаною з певним історичним, стильно_національним контекстом.

Творчість Дмитра Степановича Бортнянського посідає особливе місце у вітчизняній

музичній культурі. Бортнянський засвоїв ряд виражальних засобів, особливостей форми, що виробилися у західноєвропейській музиці, й застосував їх для вирішення національних творчих завдань. При цьому вітчизняна музика не втратила оригінальності й

самобутнього стилю.

Для творчості композитора характерне широке використання інтонацій народної пісні,

побутових кантових та романсових зворотів і ритмів.

Новаторські устремління українських поетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали на формування музичних творів. Твори відбивають традиції, властиві фольклору.

Найяскравішим зразком пісенно_романсової творчості XVII ст. стала пісня «Їхав козак

за Дунай» Семена Климовського.

У другій половині XVII ст. з’являються нові осередки, де інтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах, музика в козацькому війську.

Саме в козацькому середовищі сформувались характерні риси української інструментальної музики.

Існували оркестри та інструментальні ансамблі й у поміщицьких садибах, навчальних закладах тощо.

У XVIII ст. було здійснено перші записи народної музики. Записувалася вона буквеною, цифровою, лінійною нотацією.

Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музикуванні, а й в аматорському співі на дозвіллі молоді. У побуті знайомі мелодії та супровід до них нерідко підбирались самими музикантами, «на слух». Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в ХVІІ_ХVІІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії.

35. Театральне мистецтво XVII-XVIII ст., види театральних вистав. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями.

Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення.

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.