Запитання для самоконтролю

1. Прокоментуйте текстологічну роботу над цензурними спотвореннями.

2. Проаналізуйте текстологічне опрацювання редакторських змін тексту.

3. Наведіть приклади помилок при наборі чи переписуванні.

4. Дайте визначення авторським опискам і обґрунтуйте, чому вони повинні залишатися без змін.

Тема 5. Особливості атрибуційної роботи над анонімними творами

План

1. Атрибуція на основі аналізу документів.

2. Атрибуція на основі ідейного аналізу твору.

3. Атрибуція на основі аналізу мови і стилю.

4. Розділи видань «Dubia».

1. Атрибуція (від лат. attributio – приписування, присвоєння) – встановлення автора твору. Існують три основні шлях атрибуційної роботи над текстом: документальний, ідейний і стилістичний. Документальний шлях атрибуційної роботи є найпростішим, він дає найбільш точні результати. Так, коли автор в листі повідомляє, що твір, опублікований анонімно чи під невідомим псевдонімом, належить йому, то для текстолога це дуже серйозне свідчення. Так само беззаперечним доводом для атрибуції є включення анонімно опублікованого твору у своє повне зібрання творів чи в бібліографію. Серед документальних джерел атрибуції важливе місце займають рукописи, особливо чорнові, які відтворюють творчий процес створення твору.

До документальних свідчень належать автоцитати, автозізнання, автобіографічні факти, що зустрічаються в анонімному тексті. Немало свідчень можна виявити в листах, щоденниках, спогадах його сучасників, але при аналізі цих документів слід враховувати міру авторитетності кожного з них.

Загалом документальні джерела є різними, вони можуть містити серйозні свідчення авторської належності, проте подекуди бувають не беззаперечними. У практиці текстології було немало випадків, коли документальні джерела, навіть ті, що виходили від автора, давали невірні свідчення (іноді автор свідомо відводив від себе авторство). В архівах письменника можуть знаходитися записані ним твори, причому закреслення і переробки у таких автографах часто пов’язані не з процесом творчості, а в результаті згадування чужого твору.

Загалом кожен, навіть документально підтверджений аргумент атрибуції, повинен бути перевірений за допомогою іншого.

2. Іноді документальні свідчень не виявлено або їх не вистачає для беззаперечних висновків. Тому текстологи часто використовують атрибуцію на основі аналізу ідей, виражених в анонімному творі, співвідносячи їх з ідейними позиціями певного автора. При цьому атрибуція буде істинною, коли таке співвідношення покаже не випадковий збіг, а глибоке, органічне єднання філософських, суспільно-політичних, художньо-естетичних поглядів аноніма і автора. Це непростий шлях атрибуції, адже певна система поглядів рідко буває індивідуальною: автор відображає не лише особисті погляди, але й погляди певної групи людей.

Серйозним фактором, що ускладнює атрибуцію на основі аналізу ідейних позицій, є редактура. В процесі редагування подекуди підсилювалися певні погляди, робилися такі висновки з авторського матеріалу, про які автор навіть і не здогадувався. Подекуди цей процес набував таких масштабів, що народжувався по суті ідейно новий твір.

Ускладнює атрибуцію на основі аналізу ідейних позицій автора і обсяг твору: невеликий поетичний твір на певну «вічну тему» часто не має індивідуальних ознак, що відображають специфіку позицій, поглядів автора.

Загалом доведення авторської належності на основі аналізу ідейного змісту твору будуть об’єктивними, коли виявлений матеріал досліджений у повній мірі, здійснений тонкий аналіз на підтвердження певної точки зору.

3. Атрибуція на основі аналізу мови і стилю не має до цього часу наукової розробки, не існує серйозного прикладу практичної атрибуції саме на основі аналізу лінгво-стилістичного аспекту анонімного твору. Основна складність у цьому методі полягає у визначенні специфіки стилю анонімного твору, у знаходженні у ньому таких стилістичних ознак, які були б притаманні саме цьому автору.

Атрибуція публіцистичних та літературно-критичних творів є простішою, ніж атрибуція художніх творів. У першому випадку йдеться про виявлення мовлення певної особи – автора статті з урахуванням специфічних властивостей конкретної праці. У другому випадку авторське мовлення виявляється опосередковано, через мовлення оповідача або персонажа. Тому навіть пряма мова автора може не мати нічого спільного з мовленням автора і виступати як засіб мовленнєвої характеристики персонажа.

Атрибутувати твір на основі мови і стилю можна лише за умови глибокого знання стилістики художньої літератури, проте цей аспект стилістики ще не досить досліджений.

Усі ці складнощі призвели до того, що здійснюють атрибуцію на основі мови і стилю здебільшого творів публіцистичних та літературно-критичних.

При атрибуції художніх творів текстологу слід виходити не з окремих, хоча б і своєрідних, елементів стилю твору, а з усього багатства виражальних засобів, що використовувалися автором для створення художнього образа. Ці засоби різноманітні, але всі не випадково взяті автором: їх відбір визначив художній метод, властивий письменнику, і в кожному окремому випадку залежить від змісту певного твору. У результаті цього у художньому творі усі виражальні засоби складають єдину і цілісну систему, індивідуальну для кожного автора.. зрозуміти і проаналізувати цю систему, з’ясувати специфіку стилю певного письменника і слід текстологу, який атрибутує твір на основі вивчення мови і стилю.

4. Сукупність прийомів атрибуції дає текстологу можливість точно виявити автора анонімного твору і, як наслідок, ввести його до корпусу творів, що істинно належать певному автору. Проте такі беззаперечні висновки можна зробити не завжди: залишаються твори, відносно яких не можливо вирішити питання належності чи неналежності їх певному авторові. Так у сучасних наукових виданнях з’являються відділи «Dubia» (від лат. dubitare – сумніватися). Це не означає, що у цьому відділі розміщують твори, належність яких певному автору знаходиться під сумнівом: якщо текстолог сумнівається в цьому, він не повинен взагалі вводити цей твір у видання. Суть в тому, що доказів недостатньо для визнання твору як такого, що беззаперечно належить певному авторові. У багатьох виданнях відділ «Dubia» дійсно необхідний, самостійний відділ, тому що у більшості авторів є твори, відносно яких у текстологів немає беззаперечних аргументів, що вирішують питання авторської належності.

При вирішенні питання про те, у якому відділі подати твір на основі існуючих даних, різниця у рішеннях буде полягати у тому, що в основному складі видання твір розміщується при наявності доказів, які беззаперечно вирішують питання про авторську належність, а у відділі «Dubia» – коли цих доказів недостатньо для беззаперечного рішення.

Подекуди у відділи «Dubia» включають твори, що точно належать певному авторові, але відносно яких у текстолога є сумніви в істинності тексту, донесеного певним джерелом.