1 Для аналізу було взято праці таких дослідників, як р. Давід, в. Денисов, а. Дмит-рієв, о. Лисенко, о. Тихомиров, ю. Тихомиров, а. Шепель та ін.

Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчен­ня самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право як явище існує не лише у формі закону, а й у інших формах — судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінило діапазон використання порівняльного правознавства. По суті, було визначено його основну мету: у ре­зультаті порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів не лише з'ясовувати їх ефективність у досягненні емпірич­них цілей, а й виявляти закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та наближення. Значний внесок у розвиток такого загального підходу до по­рівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж. Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); П. Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); X. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та ін.

П'ятий етап — це формування теорії порівняльного право­знавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-пра­вового аналізу, його методики тощо.

Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: розши­рилось коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняль­ного правознавства, його понятійний апарат, визначилось місце в системі юридичних наук тощо.

На сучасному етапі розвитку української науки порівняльне правознавство є одним з актуальних та цікавих напрямів юридич­ної науки.

2. У різний час як критерії класифікації висувалися такі:

різна роль правових джерел у правових системах, у зв’язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-амери-канське та ісламське право (Леві-Ульман);

національний критерій з виокремленням сімей: індоєвро­пейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих на­родів (Созе-Алль);

ідеологічний і техніка-юридичний критерій з виокремлен­ням трьох правових сімей: романс-германського, загального пра­ва і соціалістичної, а також «інших систем», мало пов’язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Ма­дагаскару (Рене Давід);

змістовий критерій, що залежить від ступеня «спорідненої близькості» при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала; французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф);

історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність право­вих інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідео­логічні фактори, у зв’язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скан­динавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвай-герт, X. Кетц) та багато інших.

2. Призначенням правової інтеграції є об’єднання національних правових систем (у межах міждержавних) у єдиний геоправовий простір. Цей процес має комплексний характер та складається із декількох стадій: 1) поглибленої взаємодії та узгодження засад формування міждержавної правової системи; 2) наближення національних правових систем до міждержавної шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до правових стандартів цієї системи; 3) входження національних правових систем до міждержавної та остаточна правова адаптація у межах єдиного правового простору.

Отже, правова адаптація має важливе значення не тільки для ефективності інтеграційних процесів, але й для досягнення взаємоузгоджених відносин у межах єдиного правового поля. Для удосконалення цих процесів важливе значення має правильне застосування відповідних інтеграційних способів.

Білет 3

1. Однією з найважливіших функцій порівняльного методу та порівняльного правознавства, справедливо відзначають у зв'язку з цим відомі німецькі компаративісти К. Цвайгерт і X. Кетц, є розширення сфери пізнання. Якщо під правовою наукою, пишуть автори, розуміти не тільки тлумачення національних законів, правових принципів і норм, а й дослідження моделей для запобігання та регулювання соціальних конфліктів, то стає очевидним, що порівняльне правознавство як метод і як дисципліна має більш широкий спектр типових рішень, ніж національно замкнута правова наука. І, перш за все, тому, що рішення, які у правових системах світу, вже в силу об'єктивної необхідності, більш різноманітні.

Порівняльне правознавство, подібно до «школі правди», розширює і збагачує «набір рішень» і надає критично налаштованому досліднику можливості знайти більш оптимальне рішення для цього часу і місця.

Що ж стосується інших функцій порівняльного правознавства як самостійної галузі знань і «викликаного ними до життя міжнародного діалогу про проблеми правової науки», то дослідники справедливо вважають, що це, по-перше, усвідомлене проникнення в різні соціуми і культури нашої планети з метою стимулювання процесів відмирання закоренілих національних забобонів і поліпшення взаєморозуміння між народами.

По-друге, що це виняткова корисність порівняльно-правових досліджень для правових реформ в країнах, що розвиваються. І, по-третє, що це своєрідне стимулювання «у вигляді порівняльно-правових досліджень постійної критики власного порядку» з метою подолання національно обмеженою «догматичної дискусії» та подальшого розвитку національного права.

Метою порівняльного правознавства є вивчення законів і правових систем різних держав з метою виявлення нових закономірностей у розвитку права і використання цих закономірностей для стимулювання загального розвитку правової теорії та юридичної будівництва.

Цілі можна звести до декількох основних:

· Пізнавальна (глибоке і масштабне вивчення правових явищ в різних державах);

· Інформаційна (одержання точних відомостей про якісні

моментах зарубіжного права та їх використання у вітчизняній

юридичній практиці);

· Аналітична (виявлення витоків правових явищ у зарубіжних системах права і виявлення тенденцій їх розвитку);

· Інтегративна (чітка орієнтація в розробці способів гармонізації та зближення правових систем);

· Критична (конструктивний аналіз окремих інститутів зарубіжного права і його зіставлення з аналогічними інститутами російського права);

· Пропагандистська (інформування про значимість правової системи країни).

3. Традиційно в ній вирізняють групу теоретико-історичних наук (теорія держави та права, історія держави та права, історія політичних та правових вчень), групу галузевих (міжгалузевих) наук (наука цивільного права, кримінального права, адміністративного права, екологічного права тощо), групу прикладних наук (судова медицина, криміналістика, кримінологія, правова статистика), науку міжнародного права (що утворює самостійну групу) та групу наук, що вивчають зарубіжні державу і право.

Порівняльне правознавство належить до останньої групи юридичних наук і є її основним системоутворюючим елементом. Таке місце компаративістики дає підстави говорити про автономність порівняльного правознавства в системі юридичних наук.

Порівняльне правознавство перебуває у взаємозв'язку з іншими юридичними науками.

Порівняльне правознавство і теорія держави і права. Взаємозв'язок між цими науками не викликає сумнівів. Для того щоб переконатися в цьому, досить згадати зовсім недавні часи, коли порівняльне правознавство розглядалося як один з напрямів у складі теорії держави та права. Між цими науками існує двосторонній зв'язок: матеріал, зібраний порівняльним правознавством, висновки, яких дійшли вчені-компаративісти, використовуються теорією держави і права для формулювання своїх закономірностей. Це зрозуміло: найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, що становлять предмет теорії, притаманні праву незалежно від національних кордонів. У свою чергу порівняльне правознавство використовує у своїх дослідженнях досягнення теорії держави і права, передусім понятійний апарат та методологічний арсенал.

2. Соціальна система — це складно-організоване цілісне утворення, впорядковане і пов'язане з сукупністю взаємо-детермінованих зв'язків між його елементами.

Можна виділити ряд особливостей, які притаманні соціальній системі:

1) цілісність, відносна завершеність об'єкта і його відносна єдність;

2) наявність внутрішніх зв'язків;

3) наявність зовнішніх зв'язків з іншими об'єктами та системами;

4) має свою структуру, внутрішню будову;

5) соціальна система як об'єкт є відносно автономною;

6) само-організована і само-регульована система;

7) виконує численні функції;

8) соціальна система скерована на досягнення певного результату. Сучасне суспільство — це система, яка складається з окремих рівнів соціальних спільностей.

При соціологічному аналізі в основному вивчають суб'єкти чотирьох рівнів спільності.

По-перше, фундаментальний рівень формування, організації суспільства — це людство в цілому, що формує свої інтереси як єдина цивілізація.

. По-друге, це соціальні інститути.

Поняття та структура соціального інституту

Соціальний інститут — це стійка, організована форма діяльності груп, спільностей людей, соціальних верств, форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує функціонування суспільних відносин. Соціальні інститути виникають в процесі суспільного розподілу праці і суспільних відносин в межах соціальної організації суспільства. їх діяльність може бути охарактеризована з зовнішнього та внутрішнього боку. Зовнішні соціальні інститути — це сукупність осіб, установ, які володіють певними матеріальними засобами і здійснюють конкретну соціальну функцію. Змістовна, внутрішня сторона діяльності соціальних інститутів — певний набір стандартів поведінки конкретних осіб в конкретній ситуації. Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують її досягнення, набором соціальних позицій та ролей, типових для певного соціального інституту, а також системою санкцій.

Інституціоналізовані соціальні зв'язки бувають формальні і неформальні.

3. Особливості Євросоюзу та його правової системи не могли не вплинути на доктринальні підходи до визначення природи ЄС та його права. Вже під час становлення європейських співтовариств у доктрині виникли три основні концепції правової природи права європейських інтеграційних об'єднань, які й досі залишаються найбільш впливовими. До них належать концепція європейських співтовариств як федерації, міжнародної регіональної організації та об'єднання особливого характеру (sui generis) з автономним правопорядком.

Концепція федеративної природи європейських інтеграційних об'єднань виникла ще у 50-і роки минулого століття. До кола юристів, які її відстоюють, належать Л. Карту, Н. Каталано, Ф. Карлі, Д. Сидянскі тощо. Серед українських юристів-міжнародників концепцію європейських співтовариств як специфічного утворення, що еволюціонує у бік створення федерації, підтримує В. Василенко. Науковці вважають, що європейські співтовариства мають основні ознаки державоподібних утворень федерального типу. Для обґрунтування свого підходу "федералісти", як правило, висувають як основні аргументи наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, конституційну природу установчих договорів про європейські інтеграційні об'єднання, формування засад співробітництва федерального характеру між інститутами співтовариств та національними суверенітетами. На думку В. Василенка, європейським співтовариствам притаманна наднаціональність, концептуальною основою якої є федералістська ідея. Серед ознак наднаціональності В. Василенко виділяє такі:

1. Володіння органами співтовариств виключною компетенцією у сферах, які визначені в установчих актах і які раніше належали до суверенних прерогатив держав-членів.

2. Правоздатність головного представницького органу співтовариств, в якому держави-члени мають нерівну кількість голосів, розширювати їхню компетенцію.

3. Право органів співтовариств, які діють у рамках своєї компетенції, зобов'язувати своїх членів без їхньої згоди та проти їхньої згоди шляхом ухвалення обов'язкових постанов більшістю голосів.

4. Право органів співтовариств, які діють у рамках своєї компетенції, укладати від імені співтовариств договори з третіми державами, котрі є обов'язковими для держав-членів.

5. Право органів співтовариств, які діють у рамках своєї компетенції, зобов'язувати та уповноважувати своїми постановами та міжнародними договорами фізичних і юридичних осіб або органи держав-членів безпосередньо без трансформації цих постанов та міжнародних договорів у національні правопорядки.

6. Наділення непредставницьких органів співтовариств, тобто органів, до складу яких входять міжнародні чиновники, повноваженнями ухвалювати обов'язкові для держав-членів постанови щодо суттєвих питань та які діють подібно до згаданих у п. 5 постанов представницьких органів.

У сучасних умовах концепція федеративної природи європейських інтеграційних об'єднань віддзеркалює певною мірою позиції таких держав-членів, як Німеччина та країни Бенелюксу, що виступали за перетворення Євросоюзу у державоподібне утворення шляхом ухвалення європейської конституції, яка б замінила установчі договори про створення європейських інтеграційних об'єднань.

Білет 4

1. Структура порівняльного правознавства

Порівняльне правознавство

Оскільки структурна цілісність порівняльного правознавства має принципове значення для його визнання як самостійної юри­дичної науки, питання про структуру порівняльного правознавства залишається також актуальним.

У юридичній літературі, присвяченій порівняльному право­знавству, трапляється думка про віднесення різних його частин (Загальної й Особливої) до різних правових наук. Так М.М. Мар­ченко Загальну частину порівняльного правознавства називає тео­рією порівняльного методу і відносить її до загальної теорії права. К. Осакве, як уже наголошувалося, порівняльне правознавство розуміє як своєрідний науковий метод, що не має самостійного предмета, оскільки він (предмет) визначається порівнюваною га­луззю права. Так, наприклад, предметом порівняльного цивіль­ного права є цивільне право. Іншими словами, він не бачить єдиної структури порівняльного правознавства.

К. Цвайгерт і X. Кьотц у структурі порівняльного право­знавства виділяють вертикальне порівняльне право і горизон­тальне порівняльне право. Як вертикальне порівняльне право вони розглядають історію права, а як горизонтальне порівняльне право — порівняння сучасних правових систем».

Розвиваючи цю тему, залежно від мети, напряму і предмета дослідження О.І. Харитонова і Є.О. Харитонов пропонують таку структуру порівняльного правознавства:

1) «вертикальне» і «горизонтальне» порівняльне правознавство або «історична» і «догматична» компаративістика;

2) «загальна» (загальнотеоретична) і «спеціальна» компаративістика;

3) порівняльне правознавство у сфері приватного і порівняльного правознавства у сфері публічного права2.

Більшість авторів виділяє структуру порівняльного право­знавства, що складається із Загальної і Особливої частин. Загальне порівняльне правознавство (теорія правових систем) — предметом порівняння є правові системи в цілому, загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових явищ (законодавства, системи права, співвідношення права і закону, правовідношення, тлумачення, законодавчої тех­ніки і ін.), тобто все те, що входить у загальнотеоретичне знання правової реальності в рамках держави. Важливою особливістю є дослідження стикових проблем, що лежать у площині порівняль­ного аналізу різних правових систем світу.

Особливе (галузеве і внутрішньогалузеве) порівняльне правознавство — предметом порівняння є окремі компоненти (елементи) системи права — галузі: цивільне, кримінальне, адмі­ністративне право та інші; інститути права, їх конкретні норми, тобто все те, що входить у знання галузевої юридичної науки. Порівняння може проводитися по підсистемах (спільностях) пуб­лічного і приватного права, по матеріальних і процесуальних га­лузях права та ін.

2Класифікація правових систем сучасності

Однією з найбільш важливих складових при розгляді питання класифікації правових систем є визначення складається в тому чи іншому суспільстві типи ставлення до права. Скориставшись географічної термінологією, типи ставлення до праву можна умовно визначити як:

1. Східний тип. У найбільш концентрованому вигляді він проявляється в Китаї, країнах Південно-Східної Азії і значною мірою в Японії, а тому точніше назвати його далекосхідним типом стосунку до права. Основною його рисою є прагнення суб'єктів правовідносин по можливості уникнути застосування заходів правового регулювання. Відмінність подібного ігнорування правових механізмів від правового нігілізму полягає в тому, що вона викликана не негативним ставленням до правових механізмів, не сумнівами в їх ефективності, а що склалися в суспільстві традиціями вирішення спірних питань за допомогою інших механізмів. Це перш за все використання різних примирнихпроцедур, орієнтованих на досягнення консенсусу. Наприклад, у Китаї ідеологічним обгрунтуванням цього типу стосунку до права служить конфуціанська філософія.

2. Південний тип, якій властиво всемірне шанування права. Однак тут право сприймається скоріше як недосяжний ідеал справедливого суспільства, як щось трансцендентальне, ніж як формується державою звід поведінкових вимог. Найбільш повно і чітко ця позиція виражена в концепції ісламського (мусульманського) права. Ісламське право в своїй сукупності формується Адат - зводом звичаїв і традицій, шаріатом, а також запозиченими у Європи механізмами правової кодифікації. Тому серед джерел мусульманського права особливо виділяються: Коран - священна книга, що представляє собою зібрання висловлювань пророка Магомета, - Сунна - священний життєпис пророка, що закріплюють норми поведінки правовірного мусульманина в суспільстві, і іджма як форма доктринального права, а лише потім - кодифіковане право.

3. Західний тип. Тут право сприймається як найбільш ефективний з вироблених в ході історичного розвитку суспільства регуляторів, які складаються між його суб'єктами відносин, як інструмент подолання виникаючих протиріч і суперечок. Що має у своїй основі християнські установки право при подібному ставленні до нього позбавляється божественного походження і «зводиться» на рівень державного інструменту. Саме при пануванні такого ставлення до права можна говорити про формування правової держави в тому його розумінні, в яке воно постає в сучасному правознавстві.

4. Нігілістично тип. Він єшвидше не ставленням до права, а запереченням права. Тому слід відмовити йому в географічну прив'язку, яка і так є більш ніж умовна. Правовий нігілізм проявляється насамперед у запереченні необхідності самого правового регулювання і в прагненні за наявності такого уникнути його застосування. Багато в чому правовий нігілізм обумовлений невір'ям громадян у державні механізми, в їх здатність захистити законні інтереси суб'єктів правовідносин і ефективно вирішити спірні ситуації. Небезпека затвердження правового нігілізму в суспільстві полягає насамперед у заміні нормативно-правових регуляторів позаправові, а часто і неправовими.

Залежно від переважання в товаристві одного з перерахованих типів стосунку до права правова система тієї чи іншої держави постає не як просто сукупність якихось юридичних встановлення, а як система, що характеризує це суспільство і держава. По суті, мова йде про формування правових цивілізацій і поділ світу між ними.

У науковій літературі найбільшу підтримку отримала наступна класифікація систем права.

1. Правові системи, які використовують в якості основи канонічне право і безпосередньо оперують його категоріями. Ряд сучасних держав застосовують у своїй правовій практиці канонічні установки, зокрема системи мусульманського, іудейського, індуського права.

2. Традиціоналістські правові системи. Найчастіше вони притаманні товариствам з східним типом стосунку до права. Зокрема, Китаю, Таїланду, В'єтнаму, Японії, державам Центральної Африки і іншим країнам, на суспільнуі державне життя яких переважна вплив роблять звичаї і традиції проживають на їхніх територіях народів.

3. Ідеологізовані правові системи, де правові механізми та інструменти обов'язково доповнюються якимись ідеологічними вимогами. Перш за все мова йде про правову сім'ї соціалістичного права, ще в недалекому минулому включала в себе правові системи значного числа європейських і азіатських держав.

4. Європейська континентальна правова система, більш відома як романо-германська правова система.

5. Англосаксонська правова система, яку за межами Великобританії вважають за краще іменувати системою загального права.

Наведена схема не є загальновизнаною. У роботах з теорії права зустрічаються і інші, більш-менш дробові класифікації. Німецький правознавець К. Цвайгерт виділяє сім провідних «правових кіл» - романський, германський, скандинавський, англо-американський, соціалістичний, право ісламу, індуське право. При цьому класифікуючих ознакою виділення типів правових систем виступає критерій правового стилю, що представляє собою єдність п'яти чинників: а) походження і еволюція правової системи; б) своєрідність юридичного мислення; в) специфічні юридичні інститути; г) природа джерел права і способи їх тлумачення; д ) ідеологічні чинники.

Французький учений Р. Давид виділяє три головних види правових систем (правові сім'ї) - романо-германська правова система, соціалістичне право і загальне право, відносячи до «інших видів суспільного ладу і права» мусульманське право, індуське право, китайське право, японське право, правові системи Африки і Мадагаскару. Він стверджує, що відмінностіміж правом різних країн зменшуються, якщо виходити не зі змісту їхніх конкретних норм, а з більш постійних елементів, використовуваних для створення, тлумачення та оцінки норм, при цьому головними критеріями класифікації правових систем вказуються юридична техніка і правова філософія.

Створення універсальної схеми неможливо не в силу правових розбіжностей, а скоріше через дії на процес типології правових систем політичних інтересів і позаправові моментів, що носять як об'єктивний, так і кон'юнктурний характер. Очевидно і те, що будь-яка правова система включає в себе і деякі складові релігійного, ідеологічного спрямування, враховує особливості традицій і звичаїв народів, що проживають у державі. Віднесення тієї чи іншої національної правової системи до одного з перерахованих вище типів залежить від характеристики основних її складових.

Таким чином, аналіз систем права передбачає визначення способів:

1) вироблення правових норм;

2) систематизації правових норм;

3) тлумачення правових норм;

4) використання юридичних норм у правову активність-ної практиці;

5) подолання колізій між нормами.

3Інституції Європейського Союзу — органи Європейського союзу, які представляють і забезпечують загальні для всіх країн-членів інтереси. На даний момент по всім домовленостям, що пов'язують усі країни-члени на загальних положеннях, сформовані сім головних керівних органів ЄС: Європейський парламент, Європейська рада, Рада Європейського Союзу, Європейська комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк та Європейський суд аудиторів.[1]

Перелік органів ЄС[ред. • ред. код]

На терені Європейського Союзу існує три інституції, що є відповідальними за виконавчу та законодавчу владу. Рада ЄС репрезентує уряд, Європарламент — народ, а Комісія відповідає за інтереси Європи. Рада і Парламент подають запит до Єврокомісії на створення законопроекту. Єврокомісія ознайомлюється і складає проект, який потім розглядається Парламентом і Радою.[5]

Європарламент[ред. • ред. код]

Europarl logo.svgHemicycle of Louise Weiss building of the European Parliament, Strasbourg.jpg

Докладніше: Європейський парламент

Європарламент разом з Радою Європейського Союзу є законодавчим органом ЄС, 736 членів якого вибирають кожні 5 років шляхом загального голосування. Вони представляють інтереси приблизно 500 мільйонів мешканців і створюють єдиний орган ЄС, який обирається безпосередньо громадянами. Не зважаючи на те, що Парламент є один з двох органів виконавчої влади в Союзі, він має менше влади ніж Європейська Рада. Але демократизм і постійне зростання влади призвело до того, що Європарламент є одним з найпотужніших органів законодавчої влади в світі.[6]

Мартін Шульц — президент і спікер Парламенту, був обраний членами Європарламенту 2012 р.[5]

Європейська Рада[ред. • ред. код]

European Council logo.svgFamiliefoto europese raad 2011.jpg

Докладніше: Європейська рада

Європейською радою називають регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

З 2009 р. президентом Європейської Ради є Герман ван Ромпей.[5]

Рада Європейського Союзу[ред. • ред. код]

Council of the EU logo.svgCouncil Room of EU.jpg

Докладніше: Рада Європейського Союзу

Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів) — третя із семи інституцій ЄС, що є органом законодавчої влади з обмеженими повноваженнями виконавчої. Це робить її основним органом, що приймає рішення в питаннях Союзу. Посаду Президента Ради Європейського Союзу обіймають країни-члени по черзі кожні 6 місяців. Цей орган є окремий від Європейської Ради. Фактично він залишається таким самим, але складається з представників різних націй.[5]

Єврокомісія[ред. • ред. код]

European Commission Logo.gifBanderas europeas en la Comisión Europea.jpg

Докладніше: Європейська комісія

Єврокомісія є виконавчим органом ЄС з обмеженими повноваженнями, але має винятково право на законодавчу ініціативу, які після прийняття отримують статус постанов та директив. Неформально, Комісія отримала назву «Охоронець Договорів» через свій обов'язок наглядача за виконанням прийнятих рішень і договорів ЄС. Єврокомісія несе відповідальність за фонди Співтовариства, які складають частину його бюджету.

Комісію очолює Президент, який обирається Радою (на практиці — Європейською Радою) і затверджується Парламентом. Решта 27 Комісарів обираються з країн-членів.[5]

Суд Європейського Союзу[ред. • ред. код]

Court of Justice of the European Union emblem.svgSitzungssaal EuGH.jpg

Докладніше: Суд Європейського Союзу

Суд ЄС — орган судової влади Європейського Союзу і відповідає за розв'язання суперечок між державами-членами, між країнами ЄС та Союзом, може впливати на прийняття міжнародних умов. Через велику кількість роботи, Суд має додатковий органи — Суд першої інстанції, створений Єдиним європейським актом 1987 р. Разом Суд ЄС і Суд першої інстанції складають судову гілку влади Євросоюзу.[5]

Європейський центральний банк[ред. • ред. код]

Logo European Central Bank.svg

Європейський центральний банк

Докладніше: Європейський центральний банк

Центральний банк Євросоюзу та зони євро, який контролює монетарну політику і підтримує цінову стабільність. Заснований 1 червня 1998 р. і є частиною Європейської системі центральних банків, що охоплює всі національні банки ЄС. Штаб-квартира Євробанку розташована в німецькому місті Франкфурт-на-Майні. До його штату входять представники усіх країн-членів ЄС. Центральний банк є повністю незалежним від решти органів ЄС.[7]

Європейський суд аудиторів[ред. • ред. код]

CURIA RATIONUM logo.svg

Докладніше: Європейський суд аудиторів

Основним завданням Європейського суду аудиторів (Рахункової палати ЄС) є забезпечення того, що кошти платників податків правильно використовуються. Парламент використовує аудиторські звіти, зібрані Палатою за кожний фінансовий рік, при ухвалені бюджетного плану, який надає Єврокомісія.[8] Суд аудитів також надає оцінки фінансовому законодавству та пропозиції щодо боротьби з шахрайством.

Європейський суд аудитів, заснований 1975 р. був створений незалежним інститутом ЄС. У свій склад включає по одному представнику з кожної країни-члена, яких призначає Рада ЄС на кожні шість років. Кожні три роки один з них вибирається на посаду Президента Палати.

Під час планування бюджету на наступний рік Рахункова Палата співпрацює з двома дорадчими органами: Європейським економічним і соціальним комітетом і Комітетом регіонів. Перший виражає позиції громадянського суспільства, тоді як другий відповідає за регіональні та місцеві органи влади. Комітет Регіонів надає Комісії та Раді свої висновки щодо ухвалення правових актів, коли консультації з ним є необхідною передумовою законності ухваленого правового акта, але не мають обов'язкової юридичної сили.[9][1

Білет 5

Українська вчена О. Скакун у 2006 р. виділила три етапи розвитку порівняльного правознавства: 1) формування як юридичної науки — накопичення знань про порівняльно-правовий метод та правові системи світу;

2) становлення як самостійної галузі юридичних знань з власними предметом, методом, понятійним апаратом;

3) оформлення у цілісну систему — теорію правових систем [24, 7].

Український учений Х. Бехруз у своєму підручнику «Порівняльне правознавство» (2008) розвинув і вдосконалив періодизацію, запропоновану

А. Саїдовим. Він зазначає, що порівняльне правознавство пройшло чотири етапи еволюції.

Першим був етап формування ідей порівняльного правознавства у 18001900 рр. Щоправда, на його думку, власне «визнаним науковим напрямом» воно стало після Міжнародного конгресу порівняльного права 1900 р., а ХІХ ст. є його передісторією. Передумовою його формування став розвиток національних правових систем, розвиток міжнародних економічних зв’язків. Протягом першого періоду порівняльне правознавство не відокремлювалося від вивчення зарубіжного права, з’явилися перші спеціалізовані журнали та кафедри [3, 84-91].

Другим у періодизації Х. Бехруза є етап формування порівняльного правознавства та його становлення як визнаного наукового напряму, який розпочався з конгресу 1900 р. і тривав до 1945 р. На конгресі 1900 р., зазначає автор, були озвучені концепції, на основі яких були сформовані основні його конструкції, цілі, завдання, предмет, методи та сфери практичного застосування [3, 92]. Характерними особливостями другого періоду стало утвердження ідеї створення «світового права» як завдання компаративістики, поява спеціалізованих міжнародних об’єднань учених.

Третій етап пов’язаний з інтенсифікацією розвитку порівняльного правознавства після Другої світової війни і тривав до 80-х років ХХ ст. У цей час, як зазначає Х. Бехруз, зросли кількість та якість порівняльно- правових досліджень, їх частка, спрямована на розробку теоретичних проблем; у фокусі компаративістики опинилася взаємодія правових систем; розширилася географія досліджень; окрім приватного права, дедалі більша увага стала приділятися публічному та процесуальному праву; принципово збільшилася кількість спеціалізованих компаративістських конгресів та конференцій.

Четвертий, сучасний етап розвитку порівняльного правознавства, на думку Х. Бехруза, пов’язаний з важливими геополітичними змінами — глобалізацією, розпадом СРСР та зміною характеру розвитку правових систем пострадянських країн, пов’язаною із цим зміною принципів міжнародного порядку, посиленням європейської інтеграції. На цьому етапі дедалі більше юридична компаративістика утверджується як самостійна сфера наукових знань, суттєво актуалізуються порівняльно-правові дослідження на пострадянському просторі [3, 96-100].

Отже, еволюція порівняльного правознавства почала вивчатися вже принаймні 140 років тому, а на спеціалізований предмет дослідження перетворилася вже понад століття. Незважаючи на достатньо широкий спектр поглядів на цей предмет, на нашу думку, можна виділити достатньо характерні позиції дослідників щодо часу виникнення, основних чинників та періодів у розвитку порівняльного правознавства. Звичайно, зважаючи на характер основного залученого дослідниками матеріалу, може йтися лише про погляди на західну — європейську та американську юридичну компаративістику.

2. . Поняття політичної системи. Поняття «політична система» було введено в політологію в 50-х роках ХХ століття американським політологом Д.Істоном, який створив теорію політичної системи. Це поняття було покликане відобразити два моменти:

цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, має рацію тощо);

характер зв'язків політики із зовнішнім середовищем (економічною, соціальною, культурною сферами, іншими державами).

Введення поняття «політична система» мало і практичну спрямованість. Воно повинне було допомогти виявленню чинників, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкриття механізмів узгодження інтересів різних груп. Поняття «політична система за змістом є дуже об’ємним.

Політична система це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.

В політичну систему включаються не тільки політичні інститути, безпосередньо і що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх.

В західній політології можна виділити два основні підходи при характеристиці політичної системи суспільства:

інституційний підхід, що визначає політичну систему через державні, інституалізовані політичні організації, систему їх зв'язків і взаємодій;

системний підхід, при якому політична система визначається не тільки через структуру і функції державних інститутів, але і через правові норми, політичні ролі, реалізовані в політичній поведінці.

Поняття «система» ввів в науковий оборот німецький біолог Л.фон Берталанфі (1901-1972) в 20-х роках ХХ століття для позначення процесів обміну клітини із зовнішнім середовищем. Він розглядав систему як сукупність взаємозалежних елементів, як цілісність, яка складається з «елементів, що знаходяться у взаємодії». Відносини взаємозалежності означають, що, із зміною навіть одного елемента системи змінюється вся цілісність. Система розвивається завдяки тому, що реагує на сигнали ззовні і на вимоги своїх внутрішніх елементів.

Поняття «система» на розгляд суспільства переніс Т.Парсонс, що представив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, які знаходяться у відносинах взаємозалежності і взаємообміну: економічної, політичної, соціальної і духовної. Кожна з підсистем виконує певні функції, реагує на вимоги, які поступають зсередини і ззовні, а разом вони забезпечують життєдіяльність суспільства в цілому.

3Положення установчих договорів не містять чіткої типології джерел права Європейського Союзу (далі - ЄС). Тому в науці європейського права існують численні класифікації, обумов­лені різними доктринами і критеріями. Оскіль­ки наша робота не ставить собі за мету дослідити і типологізувати всі джерела права Європейського Союзу, ми детально не розгля­датимемо всі види, ієрархію і правові особливості форм права ЄС. Метою нашого дослідження є визначення і коротка характеристика загальної структури джерел права ЄС і місця, яке посідають у ній норми другої опори Євро­пейського Союзу.

Необхідно відзначити, що кожна сфера діяльності Європейського Союзу має власну систему джерел, різних як за своїм походженням, так і за суб'єктами і застосуванням. Найважливішу групу джерел європейського права утворюють установчі договори. До установчих актів належать, насамперед, Паризький договір 1951 р. про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Римські договори 1957 p., що започаткували існування Євроатому та Єв­ропейського е

кономічного співтовариства (ЄЕС), а також акти, які доповнюють і змінюють згадані договори і яким держави - члени Європейського Союзу надають характеру установчих актів. До них належать, перш за все, Єдиний європейський акт 1986 p., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992 p., Амстердамський договір 1997 p., Ніццький договір 2001 p., а також Афінський договір 2003 р. До установчих актів звичайно також відносять «Конвенцію про спільні інститути» й Угоду про злиття, в результаті яких для всіх трьох Співтовариств, а пізніше - і для Європейського Союзу в цілому, була встанов­лена єдина система інститутів. Крім того, до вищезгаданої групи джерел належать угода, що стосувалася прямих виборів до Європейсь­кого парламенту, бюджетні договори, які визначають порядок формування бюджету Спів­товариств і Європейського Союзу в цілому, а також усі договори про приєднання до Спів­товариств і Союзу. Хоча за способом вироб­лення, заснування і набуття чинності вони відтворюють відповідний порядок і процедури, прийняті при укладенні міжнародних договорів та угод, то в тому, що стосується їх спрямованості й кола суб'єктів, яким ці правові розпорядження адресуються, з погляду їх змісту і значущості вони багато в чому наближаються до такого юридичного джерела національного права, як конституція. Ці правові акти характеризуються насамперед верховенством, тобто всі інші норми європейського права повинні відповідати розпорядженням установчих догово­рів, а інститути Союзу покликані стежити за тим, щоб усі інші нормативно-правові акти не суперечили їм. Крім того, установчі договори є актами прямої дії, інакше кажучи, їх положення діють незалежно від ухвалення національ­них актів імплементації.

Водночас, як роз'яснив Суд ЄС, пряма дія норми, що має своїм джерелом установчий до-говір, підпорядковується таким загальним вимогам, як зрозумілість, незалежність, несуперечність і відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких ця норма не може породжувати юридичних наслідків [1].

Таким чином, через свою юридичну природу установчі акти знаходяться на найвищій сходинці в ієрархії джерел європейського права.

Найважливішим різновидом джерел європейського права є правові акти, що видаються інститутами ЄС, тобто вторинне право Європейського Союзу. Воно є основною формою нормотворчої діяльності інститутів ЄС. Незважаючи на своє «другорядне» становище стосовно юридичної чинності, вказані документи виступають най-більш динамічним компонентом правової сис­теми ЄС. У цілому наявність повноважень ви-давати нормативні й індивідуальні акти, що не підлягають ратифікації державами-членами, зближує Європейський Союз з федеральними державами, а його правову систему з «федеральним правом».

Основними правовими актами, що видають­ся інститутами ЄС, є регламенти, директиви і рішення.

Регламентом є нормативно-правовий акт загального характеру, усі елементи якого є обов'язковими для всіх суб'єктів європейсько­го права. У науці європейського права регламенти часто називають «законодавчими акта-ми» ЄС. Норми регламентів мають пряму дію в повному обсязі і застосовуються владою і су­довими установами держав-членів незалежно від бажання останніх.

Директива також є загальнообов'язковим актом, але відрізняється від регламенту тим, що в ній указуються цілі і результати, яких слід досягти, проте надає національним урядам повну свободу обирати форму і способи досяг­нення цих результатів. Директиви не мають прямої дії, оскільки їх норми підлягають транс-формації в національне законодавство. Вищезгадані нормативно-правові акти підпадають під юрисдикцію Суду ЄС, тобто за їх порушення можуть застосовуватись судові санкції.

Рішеннями є акти індивідуального характеру, відповідно до ст. 249 Договору про Європейський Союз «обов'язкові для адресатів,

Білет 6