1. Концепція дослідницьких програм Імре Лакатоса[ред. • ред. Код]

Сам Лакатош (1922–1974), (учень Поппера), називав свою концепцію «удосконаленим фальсифікаціонізмом». Він увів поняття науково дослідницької програми (НДП), що дозволило більш реалістично описати історію науки. Згідно з його точкою зору, НДП є основною одиницею розвитку і оцінки наукового знання. НДП — метатеоретичне утворення, у рамках якого здійснюється теоретична діяльність, це серія теорій, що об'єднані сукупністю фундаментальних ідей і методологічних принципів, які змінюють одна одну. Розвиток науки за Лакатасом − це послідовна зміна НДП, які можуть певний час співіснувати і конкурувати між собою.

Будь-яка наукова теорія повинна оцінюватись разом зі своїми допоміжними гіпотезами, початковими умовами, а головне, разом з теоріями, які їй передували. Таким чином, об'єктом методологічного аналізу стає не окрема гіпотеза чи теорія, а серія теорій, тобто певний тип розвитку.

Кожна науково-дослідна програма як сукупність певних теорій включає в себе: а) «жорстке ядро» − цілісну систему фундаментальних, конкретно-наукових і онтологічних припущень, які зберігаються у всіх теоріях даної програми; б) «захисний пояс», що складається із допоміжних гіпотез і забезпечує збереження «жорсткого ядра» від заперечень; в) нормативні, методологічні правила-регулятори що вказують найперспективніші шляхи досліджень (позитивна евристика) і ті, які треба оминати (негативна евристика). Якщо за Поппером, при появі фальсифікуючого прикладу теорія повинна бути відкинута, то у концепції ж Лакатоса при появі фальсифікуючого факту ядро зберігається, а захисний пояс змінюється[2].

Розвиток науки — це зміна тісно пов'язаних сукупностей теорій, за якими стоїть конкретна науково-дослідна програма − «фундаментальна одиниця оцінки» існуючих програм. Зміна науково-дослідних програм і є науковою революцією. При цьому, на думку Лакатоса, старі НДП зникають безслідно.

У свої роботах Лакатос показує, що в історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли домінувала одна програма (парадигма), як стверджував Т. Кун. Як правило, у будь-якій науковій дисципліні існує кілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, зміна періодів розквіту і занепаду програм надають розвитку науки того реального драматизму наукового пошуку, який відсутній у кунівській монопарадигмальній «нормальній науці»[1].

Концепція історичної динаміки науки Томаса Куна[ред. • ред. код]

Томас Кун (1922–1996) увів у філософію науки такі поняття, як наукова парадигма, наукове співтовариство, нормальна наука і наукова революція. За Куном, розвиток науки відбувається стрибками. Розвиток наукового знання Томас Кун представив як процес зміни парадигм. На його думку, довготривалі періоди розвитку нормальної науки в рамках певної парадигми змінювалися періодами наукових революцій, що являли собою зміну парадигми. Схема представлена Куном, включала такі стадії: донаукова — криза — революція — нова нормальна наука — нова криза — революція тощо. Парадигма у Куна − це в загальному вигляді основна одиниця виміру процесу розвитку науки. Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати таким чином:

допарадигмальна стадія розвитку науки, яка характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальнопринятих методів і цінностей;

створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукового товариства;

на основі цієї парадигми відбувається нормальний розвиток науки, накопичуються факти, вдосконалюються теорії і методи;

у процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції;

наукова революція − період руйнування парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами й утвердження нової парадигми.

Можна розглядати локальні наукові революції (охоплюють окрему науку) і глобальні наукові революії, які охоплюють усю науку в цілому і призводять до нового бачення світу. Можна виділити такі глобальні наукові революції:

Наукова революція ХУІІ ст., що знаменувала появу класичного природознавства. Усі наукові досягнення вбудовувались в загальну галілеєвсько-ньютонівську картину світу.

Наукова революція кінця XVIII-початку XIX ст., що призвела до дисциплінарної організації та диференціації науки.

Наукова революція кінця XIX − початку ХХ ст. − революційні зміни в різних галузях знань: відкриття теорії відносності, квантової механіки, перегляд висхідних уявлення про простір, час, рух, виникнення кібернетики, становлення теорії систем, генетики. Ці відкриття при впровадженні в промисловість стали підгрунтям для науково-технічної революції.

Наукова революція кінця ХХ — початку XXI ст. − відкриття в мікро-і мегасвіті, початок глобальної перебудови всіх знань про Всесвіт[1]

2. Верхове́нство пра́ва — це фундаментальний правовий принцип і правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом. Верховенство права різко контрастує з ідеєю, що правитель, законодавець може бути вище закону, що було особливістю римського права, радянського права, нацистського права, та деяких інших правових систем.

Верховенство закону.

Закони.

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм. ”

Верховенство закону - саме вимога законності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

а) істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

б) повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

в) недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

г) досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення й ін.;

д) культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

Білет 11

1.Новий період розвитку порівняльного правознавства пов’язаний з І Міжнародним конгресом порівняльного права, який відбувся в Парижі у 1900 році. На цьому конгресі було сформульовано основні поняття і категорії порівняльного правознавства, визначені його цілі і завдання, поставлені питання його предмету й методу.

До Другої світової війни в різних країнах було створено велику кількість інститутів і центрів з різними назвами, спочатку в Європі (Інститут з порівняльного правознавства, Мюнхен, 1916 р.; Інститут порівняльного права, Париж, 1932 р.), а потім в Латинській Америці (Кордова, 1925 р.; Мехіко, 1940 р.).

В 1924 році була створена Міжнародна академія порівняльного права, основна заслуга якої полягала, перш за все, в періодичному проведенні міжнародних конгресів з порівняльного правознавства. В 1926 році під егідою Ліги націй створено Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (ЮНІДРУА) в Римі, значення якого для порівняльного правознавства важко переоцінити. Даний етап розвитку компаративістики цікавий тим, що в ці часи вдалося подолати стару аксіому порівняльного правознавства, згідно з якою порівнянню підлягають лише правопорядки, схожі і концептуально, і по структурі. Іншими словами, раніше вважалося, що порівнювати можна лише право країн, що відносяться або до романо-германського типу, або до загального права. Наприклад, відомий німецький вчений Г. Еллінек був переконаний, що неможливо створити загальне порівняльне правознавство, оскільки порівнянню підлягають лише правові системи держав, що виросли на спільному історичному підґрунті. В 20-30 роки ХХ століття, завдяки зусиллям вчених з обох берегів Атлантичного океану, починають виникати мости між континентальним та англо-американським правом.

Після другої світової війни розпочинається новий етап розвитку порівняльного правознавства, що віддзеркалив прагнення народів до кращого взаєморозуміння. Компаративістика розглядається як засіб зближення народів та пізнання юридичного життя сучасного світу. На даному етапі мова йде про відокремлення порівняльного правознавства в самостійну юридичну науку. Дослідження таких авторів, як Г. Шнітцер, К. Цвайгерт, Р. Давид суттєво розширюють уявлення про можливості і завдання порівняльно-правових досліджень у сучасному світі.

Наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. ст. російські вчені (М. Ковалевський, Б. Чичерин, М. Коркунов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та ін.) в своїх роботах досить широко аналізували різні політико-правові ідеї і концепції, оцінювали тенденції державно-правового розвитку, порівнювали окремі галузі законодавства і правові інститути різних держав.

2

Одним із найбільш поширених визначень поняття правова система є таке. Правова система — це сукупність взаємопов’язаних, узгоджених і взаємодіючих юридичних засобів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин. На підставі цього визначення можна дійти висновку, що правова система:

— ґрунтується на праві;

— формується у зв’язку з правом;

— має вторинний характер щодо базисних відносин;

— існує у вигляді складного комплексного утворення;

— складається із низки елементів, які взаємопов’язані й узгоджені та тісно взаємодіють між собою.

Структура правової системи складається зі статичних і динамічних елементів. Правова система у статиці охоплює сукупність:

а) норм, принципів, інститутів, галузей права та законодавства (нормативний елемент системи);

б) правових установ (організаційний елемент системи);

в) правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних конкретному суспільству (ідеологічний елемент системи).

Правова система в динаміці охоплює:

а) правоутворення;

б) правові відносини;

в) правореалізацію;

г) юридичну практику.

Поняття «правова система» має суттєве значення для характеристики права тієї або іншої конкретної країни. У цьому випадку йдеться про національну правову систему. Кількість національних правових систем відповідає кількості наявних нині державних утворень. Термін «національна правова система» відображає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємопов’язаних правових явищ і юридичних засобів певного суспільства.

Тип: Шпаргалка | Скачати шпаргалку | Додати в закладки

Категорія: Теорія держави і права

Попередня шпаргалка: Структурні елементи правового статусу

Наступна шпаргалка: Класифікація національних правових систем

Білет 13