Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Проект_УКРАЇНА.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
54 Мб
Скачать
☆

VIII сесія уцр

Захід розпочався 12 грудня близько 18.30 у Педагогічному музеї. Відкриваючи сесію, М. Грушевський попросив прийня­ти до складу УЦР із правом дорадчого голосу «всіх депутатів Російських Установчих зборів загальним числом більше 50». Здавалося би, внаслідок такого рішення число всіх членів УЦР повинно було скласти 793/798 + «більше 50») понад 850223. Точну кількість учасників ми не дізнаємося ніколи: газетні звіти про засідання (а протоколи, як завжди, не велися) це питання со­ромливо оминають. Зі звіту з засідання 17 грудня, вміщеного в «Народній волі», можна дізнатися: за даними мандатної комісії, «в Центральній Раді є коло 250 членів новообраних, котрі за цієї сесії тільки перший раз прийшли в Центральну Раду»224. Але хто і коли обрав цих людей — абсолютна таємниця. Якщо їх обрали після ЗО липня, то кількісний склад УЦР мав би перевищити 1000 осіб! Те, що цього насправді не сталося, засвідчує звіт про голосування того самого дня: участь у ньому брало від 245 до 252 членів УЦР225. Пленуми Ради продовжували відбуватися у залі Педагогічного музею, а не, наприклад, у цирку Крутико­ва чи кінотеатрі Шанцера, які могли прийняти одночасно від 1000 до 2000 осіб. Зал засідань Педагогічного музею міг вміс­тити хіба 250 осіб (ще 250 осіб могли розміститися на балконі, призначеному для публіки); для ухвалення будь-якого рішення УЦР згідно з її регламентом треба було 50% + 1 голос, тобто мінімум 397/398 голосів.

Але такі дурниці керівництво УЦР не цікавили. Важливо було інше. І саме на цьому наголосив голова Ради, відкриваючи її засідання. «Найважніше, що за цей час було зроблено, — прого­лошення Української Народної Республіки. Проголошення її викли­кано бажанням самого народу українського, — не зморгнувши оком збрехав М. Грушевський, — і я думаю, що і ви обізветеся щиро, коли я кликну “Слава Українській Народній Республіці!”». Головуючий не помилився: «на ці слова збори озвались громом оп­лесків і голосним «Слава». Всі присутні в повнісінькій залі та на хорах встають і роблять М. Грушевському овацію». За овацією прийшло голосування за резолюцію довіри Малій раді та поба­жання їй «щасливо довести Україну до Української Установчої ради» — саме за це з «повнісінькоїзали» проголосувало хіба 159 з присутніх. «Утримались», певно, у повному складі, українські есдеки226, але і це особливого значення не має: 250 місць у партері мінус 159 дорівнює в підсумку 91.1 це був перший тривожний дзвінок для Грушевського: в Раді визрівав розкол...

Причина стала зрозумілою увечері 14 грудня, коли писар УЦР М. Єреміїв зачитав «Тимчасовий земельний закон», підго­товлений на підставі відповідних ідеологем, закладених у III Уні­версалі. Помірковані політики Ради булі шоковані, вони дово­дили «нездатність та двозначність закону з юридичного боку», переконували, що він «не відповідає III Універсалу», є «узурпацією прав Установчих зборів», «внесе нелад і спокій, а розбрат» тощо. Шоковані були і носії радикальних поглядів. «Всі майже одно­голосно» виступили «проти запропонованого законопроекту. Тому, що не на всі їх питання відповідає законопроект, не цілком знищує приватну власність. А головне — залишає недоторкани­ми господарства, які мають 40 десятин». Універсальну думку висловив такий собі селянин Манько: «поїхати додому з таким законом, значить дрючка отримати».

Аби не допустити побиття дрючками та іншим с/г реманен­том від селян, зокрема Манька, сесія відкинула запропонований законопроект як недостатньо радикальний і зажадала написати новий, в основі якого «повинно бути цілковите скасування влас­ності на землю та соціалізація її». У відповідь есдеки, есери та бундівці в ультимативній формі заявили про вихід зі складу Ген- секретаріату. Дві доби знадобилося есерам та їхнім союзникам, аби переламати бунтівників — 17-го числа було таки ухвалене їхнє рішення про відхилення запропонованого земельного зако­нопроекту, створення нової комісії, яка і мала розробити новий законопроект «на засадах повного скасування власності на землю та соціалізації її».

Після такого рішення залишалося хіба закрити сесію. Це і зробив голова УЦР, причому, говорячи лапідарною формулою газетного звіту, його промова «обернулась в безперестанну ова­цію». Процитуємо з неї лише два — вступне та заключне — най­принциповіші, як нам здається, речення: «Перше, ніж замкнути це засідання, а разом з ним, сподіваюсь, останню сесію Цент­ральної Ради, тепер уже найвищого революційного органу само­стійної, незалежної Української Народної Республіки, дозволь­те мені висловити глибоке почуття задоволення (на цих словах промову було перервано величезною овацією, котра раптом ви­бухнула в залі від слів «самостійна, незалежна». Від оплесків та покликів «Слава» кілька хвилин дрижали стіни Педагогічного му­зею)». Речення друге: «До побачення в Установчій раді Української Народної Республіки 9 січня! Нехай ніщо не припинить цього. До побачення, товариші», — закінчив свою промову М. Грушевський. Знов довго лунає овація»1.

Констатація

Попри всі наступні його (Грушевського) та його адвокатів запевнення, попри всі софістичні конструкції принаймні двох по­колінь українських дослідників, проблеми, які намагалися довести чистоту політичних намірів українських націонал-соціалістів, які, мовляв, вимушено проголосили «самостійність» перед загро­зою більшовицької окупації, ці дві заяви М. Грушевського ясно та недвозначно свідчать: уже 17 грудня 1917р. голова УЦР знав, що ця інституція припиняє своє існування і що 9 січня 1918 р. УНР за будь-яких обставин буде проголошена самостійною державою. Якщо це не так, то треба визнати, що і його сучасники, і дослід­ники його талантів абсолютно сліпі, некомпетентні люди, які не змогли розпізнати в Михайлі Сергійовичі здібностей Кассандри, доньки Пріама та Гекаби.

«Вони відвикли від практичного життя...»

«Вони відвикли від практичного життя, перебуваючи дов­гий час емігрантами за кордоном. Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що, не працювавши тяжко, не вміє цінити крішки хліба»1. Це звинувачення кинув тридцятисемирічний Володимир Вининченко, який чотирнад­цять попередніх років провів у Західній Європі, на адресу ленін­ських комісарів 13 грудня. Ці слова якнайкраще характеризують діяльність очолюваного Винниченком «уряду» в останні два тижні 1917 р. Некомпетентні люди, які не мали жодного досвіду практичної керівничої діяльності, тим більше на вищих щаблях чиновницької ієрархії, тим більше з питань державного будів­ництва та керівництва, могли лише констатувати:

— «зріст большевизму в масах і в українському війську. Сил для боротьби з большевизмом немає»; «основна причи­на — брак грошей»;

  • —- необхідність «випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали сберегательних кас», «зробити ревізію приватних банків» та «не дозволити вивіз грошей та процентних паперів»; «ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні»; «у нас досі ніякого плану немає»;

  • «на фронті армія кидає позиції і іде додому»;

  • «генеральний секретар Петлюра подав у відставку»;

  • «потребу зробити облаву на спекулянтів розмінними гро­шовими знаками»;

  • «Совіт народних комісарів все одно швидко впаде»;

  • «армія з кожним днем розвалюється»;

  • «необхідність взяти з рук контрагентства Суворіна книжні кіоски на залізничних станціях»;

  • «переведення ревізії «Центросахару»;

  • необхідність «секвестру двох аптек м. Києва»;

  • «припинення видачі державної допомоги родинам воїнів- більшовиків»227.

Питання, які вносилися на розгляд «уряду», що претендував керувати 40 мільйонами людей в умовах четвертого року гло­бального воєнного конфлікту, зокрема, були такими:

  • про «призначення пенсій старим українським діячам: Л. Драгомановій і І. Нечую-Левицькому»;

  • «про пивоварення і продаж пива»;

  • про проекти законів «Про одноразовий податок на те­лефонні апарати», «Про українські гроші», «Про зміну назв земських інституцій», «Про податкову політику», «Про створення генерального секретарства міжнарод­них справ», «Про прокурорський нагляд на Україні» (а не в УНР. —Д. Я.);

  • «проект статуту Київської єврейської учительської гім­назії»;

  • пропозиція: «всі кредитові білети друкувати так, щоб зручно було читати, перевертаючи їх круг довшої осі»228.

БРЕСТ

Сучасні оцінки

У всесвітній історії (принаймні в тій її частині, яка відома автору цієї розвідки) немає, як нам видається, більш зрадниць­кої, огидної, руйнівної, безглуздої з огляду на декларовані цілі її українських підписантів, трагічної для долі нашого народу та його держави події, ніж Брестська угода 1918 р.

На нашу думку, саме Брест 1918 р. став однією з найважливі­ших «точок повороту» на дорозі, яка привела нашу Батьківщину і наш народ до того місця, в якому вони тепер перебувають і з якого вони чи навряд колись вийдуть. Чи навряд колись — в да­ному випадку означає: за умови, що і надалі ігноруватимуть уроки Бреста, надалі вживатимуть і пропагуватимуть руйнів­ний, деструктивний міф під назвою «Берестейська мирова угода 1918 р.».

Гадаємо, саме Брест став місцем, де заздалегідь сформу­льовані зовнішньополітичні парадигми учасників переговорів 1918 р. були досить упевнено, професійно імплементовані в кон­кретні зовнішньополітичні угоди. Німецька та австро-угорська дипломатія як по нотах розіграли свою партію. Українській стороні була відведена в ній роль болвана у класичному префе­рансі — цю роль її представники виконали з ентузіазмом. Ен­тузіазм сягнув таких вершин, що і сьогодні, за 90 років після тої всесвітньо-історичного значення ганьби, її вперто намагаються представити чи не як найвеличніше досягнення «молодої ук­раїнської дипломатії».

В оцінці подій, що відбувалися в грудні 1917 р. — січні 1918 р. в Бресті, єдності поміж спеціалістами немає. Деякі з них справед­ливо вказують: єдиною стороною, яка була життєво зацікавлена в такій угоді, причому зацікавлена в її підписанні будь-якою ці­ною, були Центральні держави (або країни Почвірного союзу — в різних виданнях подибуємо обидві назви, тому й послуговуємо обома), тобто найперше Німеччина та Австро-Угорщина. їхня політична думка сформулювала цілком визначені підходи до так званого «українського питання» задовго до початку Першої сві­тової: «політична думка мислителів з Німеччини та союзних з нею держав», яка надавала так званим «українським змаганням до незалежності... особливої уваги, а доля українського народу трактувалася як найбільша національно-визвольна справа Єв­ропи». При цьому «більшість німецьких та австро-угорських дослідників розцінювали відновлення державної незалежності Ук­раїни як таке, що тактично спричинилося б до поразки їхнього ворога — Російської імперії, а відтак стратегічно забезпечило б надійний захист економічного коридору Берлін—Багдад». Сьогод­ні доказову базу цієї тези намагаються підперти твердженнями на кшталт «з погляду європейської політичної думки не підлягало сумнівові, що Україна здатна створити цілісну і самодостат­ню в економічному плані державу», однак реально гарантувати її могли тільки Центральні держави.

У цитованому вище спеціальному дослідженні можна та­кож ознайомитися з тезами на кшталт «політична думка мис­лителів Антанти на загал була суціль заангажованою», «тут сфера практичної політики не була прихильною до українців», «політична думка й реальна політика цих держав завжди зали­шалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу»229.

Останнє, однак, цілком зрозуміле: уряд будь-якої країни повинен дбати про інтереси свого народу, своєї держави, а не перейматися інтересами ілюзорних народів та їхніх «держав», якими 1917 р. були «український» народ та Українська Народна Республіка.

Головна апріорна теза сучасного українознавства, запозиче­на, до речі, в представників діаспорної націонал-соціалістичної думки, проста, ясна та, на перший погляд, беззаперечна: підпи­сання Брестського миру з боку УНР було вимушеним кроком. Усі — підкреслимо — усі відомі на сьогодні емпіричні факти або підганяються під цю концепцію, або взагалі ігноруються.

Згідно з одним з останніх у часі досліджень, такий крок панів із-поміж керівництва УЦР буквально примусив зробити не хтось, а уряд Північно-Східного Союзу, який відмовився під­тримати київську ідею утворити уряд з більшовиками, після чого «участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинуупи автономно-феде­ративну політику і перейти на грунт самостійності України»230. До такого твердження притасовуються умоглядні тези, форму­лювати які у вільний від основної роботи час може і будь-хто, наприклад:

  • «підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними ін­тересами України на міжнародній арені»;

  • «незважаючи на пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Криму сферу національних інтере­сів УНР, українська делегація не усвідомлювала, що Крим має для неї важливе стратегічне значення як геополітич- ного, так і військового характеру і, посилаючись на право кримсько-татарського народу на самовизначення, деякий час відмовлялася це зробити»;

  • «не зафіксувавши статус Криму на переговорах у Бересті- Литовському, уряд УНР згодом виявив намір включити цю територію до складу республіки defacto, чим спровоку­вав конфлікт з німецьким військовим командуванням. Так само незахищеними виявилися етнічні території Украї­ни (підкреслення наше. — Д. Я.) у Бессарабїї, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити україн­ське населення цих земель»;

  • «непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами»;

  • «перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, не­зважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антан­ти, змушений був шукати миру з Центральними держа­вами»;

  • «негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. — Д. Я.);

  • «дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»231.

Дякувати Богу та сумлінному служінню політично незаан- гажовангіК kdn€r, маємо доступ практично до всіх принципово важливих документів та досліджень, які дозволяють намалюва­ти неупереджену, елективну, буквально «тривимірну» картину події, яка позначилася на перебігу подій Першої світової війни в її завершальній фазі, так само як і на долі політичного проекту «самостійна націонал-соціалістична Україна».

Почнімо з ознайомлення та аналізу документів, вміщених у широко та неодноразово цитованій у цій книзі академічній дво- томовій збірці матеріалів Української Центральної Ради. Зроби­ти це важливо ще й тому, що у автора цієї розвідки під час її написання склалося стійке і, сподіваємося, помилкове враження, що дослідники доби УНР ці документи просто не читають.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? — 1

Перший у часі й відомий на сьогодні документ, який має безпосередній стосунок до теми, — датований 8 грудня звіт пе­ред Генеральним секретаріатом «української делегації» у складі: двадцятичотирирічного «дитячого письменника», ад’ютанта

С. Петлюри Юрія Гасенка, тридцятисемирічного поручика Ми­коли Левитського та двадцятишестирічного філолога Миколи Любинського.

Перед тим як проаналізувати діяльність цієї «делегації», треба було би, насамперед, розібратися з її статусом. Справа ця, скажемо прямо, доволі заплутана. Ані спеціальна, ані мемуарна література її — цю справу — не з’ясовує. Невідомо, ані хто ви­значив її склад, ані дату цього призначення, ані повноваження делегатів. Відомо лише, що 2 грудня, виступаючи перед членами МР, В. Винниченко серед іншого похапцем кинув таке: «ми по­спали до Бреста своїх представників контролювати діяльність більшовиків». І додав: делегація «вернувшись, розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умови миру, — щиро­сердо запевнив присутніх пан Володимир, — ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонують більшовики, для нас не підходять»1. Зауважимо побіжно: ця заява пролунала того са­мого дня, коли «уряд» петроградських заколотників — держав­них злочинців! — уклав перемир’я з Центральними державами терміном на 28 днів.

Зі слів Винниченка можна зробити принаймні два виснов­ки. Висновок перший полягає в тому, що голова Генсекретаріа- ту знав те, чого не знав ніхто ін­ший. А саме він знав про поча­ток переговорів у Бресті поміж петроградською делегацією та представниками Централь­них держав. Ще раз: 2 грудня В. Винниченко вже знав про початок переговорів між пет­роградською делегацією та країнами Почвірного союзу, які розпочалися 3 грудня.

Генерал-фельдмаршал принц Леопольд Баварський

І дізнатися про це він міг тіль­ки з одного джерела — а саме з джерела більшовицького. Ре­шта «інформаційних потоків», скажімо з європейських столиць, 2 грудня 1917 р. були для пана Винниченка перекриті, і то ще 1 серпня 1914 р.

Висновок другий: згадану делегацію сформував таки Генсек- ретаріат, а не УЦР або МР. Це підтверджується протокольним записом засідання Винниченкового кабінету від 29 листопада: «Заслухано доклад делегації на Румунський фронт Левицького та Любинського. Доручено їм зараз виїхати до Бреста і дано від­повідні інструкції, ухваливши відповідні інструкції»'. Ясна річ, ніхто ніколи цих «інструкцій» не знайшов. Ясна річ, ніхто ніколи так і не пояснив, звідки і на якій підставі у складі тієї делегації з’явився добродій Гасенко. Ясна річ, що завдання перед делега­цією були поставлені більш широкі, ніж просте «спостереження» за петроградськими колегами-більшовиками.

Це ясно випливає зі змісту звіту делегатів від 8 грудня. Звіт такий: у суботу, 3 грудня (тобто одночасно з більшовицькими делегатами), вони зустрілися у Бресті з представниками країн Почвірного союзу: головнокомандувачем Східного фронту, гене­рал-фельдмаршалом принцем Леопольдом Баварським, началь­ником його штабу генералом Максом фон Гофманом, турецьким представником Первод-Закком-пашею та австрійським дипло­матом фон Мірбахом. Німці, доповідали українські «дип­ломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці — чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константи­нополь». Такий звіт члени Ген- секретаріату зустріли, ясна річ, оплесками232.

Генерал-майор Макс фон Гофман

11 грудня на чергових схо­динах генеральні секретарі зно­ву ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату» (а не делегацію УНР. — Д. Я.). Сутність тако­го формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, — від однієї держави на одних перегово­рах не може бути двох делегацій. Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізнпне, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Рес­публіки», у складі якої були: В. Голубович, М. Левицький, М. Лю- бинський, М. Порш, О. Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фі­нансових, торгівельних»233. їх поіменно назвав у своїх споминах О. Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. — приват-доцент Кам’янець-Поділь- ського університету. —Д. Я.), якийсь Шафаренко, «проф. Вальде- марас, пізніше литовський прем'єр-міністр, що приїхав до Берес­тя у своїх литовських справах і рахувався радником нашої місії, та інші»234. «Інші» — це, певно, анонімні «січові стрільці», яких принагідно використовували як перекладачів з німецької мови.

Принцип формування самої делегації провідні ук­раїнські націонал-соціалісти обрали суто партійний, на­віть радикально партійний: «в складанні української делега­ції, — згідно зі свідченням одно­го з її провідників О. Любинсько- го, — брали участь і ліве крило УПСР й ліве крило УСДРП, які згодом пристали до Компартії <...> Інструкцій жодних не дав ні Уряд, ні Ц. Рада, їх мав при­везти пізніше В. Голубович»235.

Тїімчасом «інструкції» за­мінила «довша конференція» з хж „ ^ ВсеволодГолуоович

М. Грушевським: «говорили про 7

Чорне море, про економічні ін­тереси України та про українські землі, проХолмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється, про Східну Га­личину». Поговоривши, раптово з’ясували, що вирішувати долю галичан без галичан якось не випадає. Але й то не було проблемою: «але там вже викрутитесь і зробите якнайкраще для наших ін­тересів»236. Саме таку усну рекомендацію дав делегатам їхній спів­розмовник, фактичний керівник УНР М. С. Грушевський.

Наступного дня, 12 грудня, генеральну лінію державно-полі­тичного керівництва членам VIII сесії УЦР роз’яснив «міжна­родний секретар» О. Шульгин:

—■ «дальше ведення війни загрожувало б цілковитою руїною як Україні, так і всій Росії»,

  • «мир можна заключити тільки через представництво всіх країв та народів Росії»,

  • «союзні держави (тобто Антанта. —Д. Я.) повинні вияви­ти, чи признають Українську Народну Республіку, і при­

  • слати своїх офіціальних представників при українському правительстві»1.

Питання, що робити у випадку, коли Велика Британія та Франція відмовляться виконувати свої зовнішньополітичні зобов язадня і визнають незаконний уряд нелегітимної, з їхньої точки зору, УНР, що робити у випадку, коли бодай «один край» або «один народ» Росії відмовиться підписувати сепаратний мир з керівництвом новопосталої «держави», не розглядалися — з міркувань принципових. Причина, мабуть, була в тому, що всі ці діячі, товстячи словами М. Любинського (який 15 грудня роз­повів учасникам останньої сесії Ради про звитяжну діяльність у Бресті), «відчували велику непереможну силу, якої останніми часами набирає Україна»* Відбули цю «силу», мабуть, і члени Ради, які «величезною більшістю голосів» фракцій УСДРП, УПСР, УПСФ та «Поалей-Цюн» «постановили взяти участь у мирних переговорах від імені Української Народної Республіки з іншими державами»2.

«Сила» ця стала стрімко збільшуватися після вже цито­ваного нами історичного пророцтва М. Грушевського про неминучість проголошення самостійності УНР. 19 грудня, у відповідь на запит командувача Румунського фронту генерала Д. Щербачова про визнання або невизнання Брестської уго­ди, М. Ткаченко заявив: «непризнанням Брестського договору ми викличемо обвинувачення в затяганні війни. Єдиний вихід з цього становища — проголошення України незалежною держа­вою». Того ж дня Генсекретаріат уточнив: цей мир «може стати тільки тоді обов'язковим для України, коли умови цього миру будуть прийняті та підписані правительством Української Народної Республіки». Наступного дня додаткові аргументи на користь передбачення Грушевського сформулювали В. Вин- ниченко та М. Шаповал. Аргументи такі: «обставини в Росії», «централістичні тенденції» більшовиків та «непорозуміння з Доном». Невпевнені контрпропозиції типу «відкласти справу до Українських Установчих зборів» або абсолютно космічного шта­бу «утворити федерацію Чорного моря» (автор ідеї — М. Ша­повал) — ігноровані взагалі3.

,уцр...т.п. —с. 18.

2уцр...т.іі.-с. зо.

3 Там само. — С. 47,48,53,69.

Микола Любинський Олександр Шульгин

Противникам негайного проголошення незалежності сфор­мувати організований опір не вдалося. Поодинокі спроби хоч якось пригальмувати процес — на кшталт просвітлених суджень О. Зарудного («проголосити самостійність —- значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всієї Росії») або О. Шульгина («незалежність нам підсовують німці», або: «самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить») — моментально компенсувалися пропозицією (того-таки О. Шульгина) «помиритися з большевиками», яка на­передодні вже була унеможливлена відповідною нотою Генсекре- таріату237. До слова про ноту: зі змісту її випливає, що О. Шульгин, генсек з міжнародних справ, не мав відношення до її складання. Це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок: або всередині ГС було принаймні два центри, які визначали зовнішньополітичний курс УНР, або Шульгин був просто церемоніальною фігурою.

Хай там як, 17 грудня скорочений склад делегації ГС, а саме Любинський, Севрюк та «революційна совість делегації» двад- цятишестирічний укресер Михайло Полоз238, відбув на перего­вори...До Бреста дісталися 19-го... Переговори офіційно роз­почалися нібито лише 27-го...

ЗО грудня раптово, невідо­мо з чого, «пощастило нала­годити роботу безперервно­го телеграфного дроту, який поєднував Секретарство між­народних справ з Берестям- Литовським». Дріт приніс стратегічного значення вістку (тут мимоволі закрадається підозра, що саме тому той дріт і пощастило «налагодити»): об 11 год. 35 хв. міністр закордон­них справ Австро-Угорщини Сергій Остапенко Оттокар Чернін нібито пові­

домив учасникам переговорів: «ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народ­ної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними де­ржавами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі». Голова петроградської деле­гації Лейба Бронштейн, у свою чергу, зумів щасливо уникнути прямої заяви про визнання УНР самостійною державою, при­мудрившись обмежитися сентенцією: «російська делегація <...> не бачить жодних перешкод до самостійної участі делегації Ге­нерального секретаріату (а не делегації УНР. — Д. Я.) в мирових переговорах»1.

Оцінюючи правдивість цих відомостей, треба взяти до ува­ги хіба одну обставину: ЗО січня ані графа Черніна, ані будь- кого з членів австрійської делегації в Бресті не було! 28 січня о 22 годині вони всі як один виїхали на батьківщину — з нагоди Нового року, — а повернулися лише 4 січня. З іншого боку, самі члени української делегації гадки не мали про те, що їх виз­нано «самостійною» делегацією. Слово О. Черніну: ще 6 січня українські делегати «ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у

рямцах Російської Федератив­ної держави... Наш інтерес, — занотовував у щоденнику авс­трійський міністр, — лежить у тім, щоби з'єднати собі Українців для наших умовин миру або вбити клин між них і петербуржців. На їхні ба­жання щодо самостійності ми заявили, що ми готові її признати, але тоді, коли Ук­раїнці згодяться на такі три пункти: 1. Покінчити перего­вори в Бересті-Литовському, а не в Стокгольмі; 2. Признати старі державні кордони між Австро-Угорщиною і Украї­ною; 3. Признати, що одна держава не має права вмішуватись у внутрішні справи другої.

Лейба Бронштейн

Характеристична річ, — підсумовує О. Чернін, — що на цю пропозицію ми не одержали досі ніякої відповіді»239.

Констатація

Це свідчення імперського міністра закордонних справ зна­чить, що всі повідомлення генерального секретаря «міжнародних справ» О. Шульгина від ЗО грудня щодо визнання незалежності УНР Центральними державами були свідомою брехнею.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? — 2

При цьому всьому державні мужі в Києві (хіба за двома ви­нятками) і гадки не мали, що відбувається в Бресті. З січня М. Ра- фес, між іншим, член Малої ради, на її засіданні вніс офіційний запит «Генеральному секретаріату, чи відомо йому, що українська делегація бере участь у переговорах про сепаратний мир. Яких заходів має він вжити в цій справі?»240 Відповідь йому обіцяли надати на наступному засіданні. Звісно, ніякої відповіді він не отримав — не до того було.

5 січня місце Винниченка на чолі уряду заступив керівник «делегаціїМ. Гругиевського» В. Голубович. Це сталося в той самий день, коли в Петрограді легітимні Всеросійські Установчі збори відкинули більшовицькі домагання влади та їхні заклики підпи­сати сепаратний мир241. Наступного дня, 6 січня, на засіданні МР один із її чільників та член ЦК УПСР несподівано заявив, «що партія у.с.р. уже два дні (тобто 4 і 5 січня. — Д. Я.) обговорює справу з 4-м Універсалом і про державну незалежність»!

8 січня було оприлюднено брехливу «Відозву Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори», в якій безсоромно повідомлялося: «Українська делегація має наказ згідно з волею українського народу добиватися миру. <...> Зараз продовжуються наради, конференції в Брест-Литовському»*. Запевнення це, нагадаємо, з’явилося тоді, коли умови миру в Бресті вже були обговорені і парафовані — справа була лише за папірцем про незалежність УНР! 9 січня на засіданні Малої ради О. Шульгин — спересердя, мабуть, — фактично розголосив суть таємної угоди між УНР та Австро-Угорщиною щодо приєднання Холмщини до України. «Ми бажаємо, — сказав він у відповідь на питання представника польської громади, — щоби Холмщина прилучилася до України, але хочемо, щоб це було переведено рефе­рендумом»242. Згідно з М. Галаганом, «промовляв і член української мирової делегації М. Любинський, який разом із другим членом тієї ж делегації О. Севрюком був тоді саме у Києві; він говорив, що коли б цей акт проголошення незалежності УНР стався рані­ше, то це значно улегшило б роботу делегації та прискорило б заключения миру»243 (підкреслення наше. — Д. Я.).

Палке бажання пана Грушевського та його прихильників приєднати — на підставі невідомого права —■ Холмщину до УНР дуже скоро виявилося черговою руйнівною утопією — так само, як і решта зовнішньополітичних конструктів вітчизняних націонал-соціалістів. Річ у тім, що, давши згоду на приєднання Холмщини до УНР, імперський провід створив нерозв’язний на­далі конфлікт із польською громадою. Це з одного боку. З іншого, Австро-Угорщина цією згодою створила смертельно небезпеч­ний прецедент, погодившись «на втручання іноземної держави у свої внутрішні справи. Однак ці її жертви так і не отримали на­лежної компенсації, оскільки Україна змогла поставити тільки частину від обіцяних обсягів продовольства. Ця частка, щоправ­да, врятувала багатьом людям їх життя і здоров’я» \ — конс­татує сучасний австрійський дослідник. Аби не втратити оста­точно підтримку поляків, імперський уряд фактично саботував передачу Холмщини до складу УНР. 20 червня австрійський уряд заявив «представникам Польського клубу, що без його згоди жод­них змін в Галичині він не допустить».

А ось цю обіцянку було виконано. Оскільки УНР не вико­нала зобов’язання за договором про поставку 1 млн т збіжжя, то Відень відмовився виконати свою обіцянку щодо Холмщини. 16 липня 1918 р. «відданий на збереження до німецького Мініс­терства закордонних справ екземпляр протоколу було спалено у дворі міністерської будівлі. Прямих вказівок цісаря Карла щодо цього не виявлено. Однак без сумніву все відбулося за його згоди».

Констатація

Інакше кажучи, М. Любинський публічно визнав: незалеж­ність УНР не є самоціллю, її треба проголосити не в інтересах народів, які живуть на території т. зв. «українських етногра­фічних земель», бо вона лише інструмент для підписання сепа­ратного миру з країнами Почвірного союзу!

У тому мирному договорі забули хіба про дрібниці. Наприклад, забули встановити державні кордони новоутвореного суб’єкта міжнародного права. Виправились за 2 місяці. ЗО березня 1918 р. Генеральне писарство (!) у листі до МВС установило, що УНР утворюють: Волинська, Воронезька (повіти Бирючинський, Бо- гучарський, Острогозький), Катеринославська, Київська, Курська (повіти Грайворонський, Новооскільський, Путивльський), Поділь­ська, Полтавська, Таврійська (повіти Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський), Чернігівська, Холмська, Харківська губернії244.

Усі відомі факти дозволяють зробити ще один принципової ваги висновок. Усередині українського націонал-соціалістичного руху, Української Центральної Ради та утворених нею інсти­туціїX насамперед усередині незаконно проголошеної УНР, було обгрунтовано та проваджено принаймні два зовнішньополітич­них курси. Перший — його головним ідеологом та провідником був В. Винниченко — мав за мету створення федеративної Російської держави шляхом формування так званого «однорідно-соціаліс­тичного уряду», тобто уряду з представників виключно лівих соціалістичних партій, зокрема більшовиків. Цей курс був «фор­малізований» у відповідних рішеннях та відозвах УЦР (напри­клад, у III Універсалі) та Генерального секретаріату (наприклад, від 17 та ЗО листопада). Цей зовнішньополітичний курс підтри­мували представники російських, польських та єврейських со­ціалістичних партій, представлених у Раді, — УСДРП, УПСФ, частини УПСР, ПСР, РСДРП, народно-соціалістичної, ОСЄРП, «Поалей-Ціон», «Бунд», ППС-лівиці та, можливо, деяких інших.

їхні карти сплутала перша більшовицька війна, внаслідок якої політична ініціатива перейшла до прихильників самостій­ного існування УНР. Цю концепцію обгрунтував та обстоював особисто голова УЦР, а також більша (або голосніша) частина його політичної сили — УПСР. Цей курс підтримали також деякі члени УСДРП та УПСФ. Як нам видається, саме М. Грушевський на першому етапі ініціював переговори в Бресті — пригадаймо, що перші українські представники там не могли визначити свого формального статусу, називаючи себе подеколи «представниками М. Грушевського». Саме ця група пішла на самовбивче підписання сепаратної мирової угоди й на неправове, незаконне проголошен­ня незалежності Української Народної Республіки, що в принци­пі унеможливило політичні стосунки з будь-якими російськими політичними силами, з країнами Антанти та перетворило но­вопосталу «державу» та її політичний режим в малоефективний придаток австро-німецького окупаційного корпусу.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? — З

2008 р. під егідою Міністерства закордонних справ України, НАН України та Інституту української археографії та джере­лознавства ім. М. Грушевського було видано збірку документів та матеріалів, частина з яких —■ мемуари ключових учасників брестських перемовин245. Частина цих споминів —■ передрук до­кументів та матеріалів, виданих ще 1928 р. львівським коопе­ративним видавництвом «Червона калина». Одне з централь­них місць у збірці займають спомини графа Оттокара Черніна. Ознайомитися з цими та іншими споминами, проаналізувати їх треба ще й тому, що до цього нас закликають самі укладачі цитованої збірки. «Відтворити об'єктивну історію українсько­го національно-визвольного руху — одне із нагальних суспільних завдань, адже ніщо так не впливає на формування національної свідомості, як знання правдивої історії власного народу, його ге­роїчних традицій»246. Спробуймо і ми долучитися до цієї благо­родної та звитяжної справи.

Хто такий граф Чернін?

Чернін Оттокар Теобальд Отто, граф фон унд цу Шуденітц, народився 1872 р. біля Подебрад (Чехія). 1903 р. був обраний депутатом чеського сейму від Німецької партії. З 1912 р. член Палати панів австро-угорського парламенту. 22 грудня 1916 р., у віці 44 років, обійняв посаду імперського міністра закордонних справ. Вів таємні перемовини з Антантою про укладення сепа­ратного миру, через що був звільнений у квітні 1918 р. У 1920— 1923 рр. член Національної ради Австрії. Помер у 1932 р. Саме йому належить визначення Берестейського миру як «Хлібного» (Вгоіїгіесіеп).

Ненависть до більшовиків у графа і міністра Черніна була закладена на біологічному рівні. Відповідно, світоглядна прірва, як на цьому справедливо наголошує австрійська дослідниця В. Морітц, що розділяла сторони в ході мирних переговорів, виявилася такою, яку навряд чи можна було подолати. «Мир з росіянами, —■ зауважив граф Чернін ще у листопаді 1917 року, — може стати першим кроком на шляху до загального миру. [...]

Звичайно, цей російський біль­шовизм становить загрозу Єв­ропі, і коли б ми мали сили, [...] то було б правильно не вести з цими людьми жодних пере­говорів, а йти на Петербург і навести порядок»247. Це говорив Чернін-людина. Чернін-дер- жавний діяч, на відміну від його українських візаві, зро­бив усе від нього залежне, аби укласти життєво необхідну для його держави угоду. Ось що він наказував 14 грудня 1917 р. своєму колезі, послові Каєта- ну Мерею фон Капос-Мере щодо ведення мирних перего­ворів:

«І. Військові гарантії надійності миру.

  1. Отримання продовольства і сировини з Росії.

  2. Можливості для початку хоча б військового контролю над Польщею, щоб у майбутньому досягти її приєднання до Мо­нархії. Необхідно зберегти воєнний кордон по теперішній лінії фронту бодай для того, щоб могти захиститися від революції. Далі можна було б напевне ще на деякий час зберегти існуючий нині наш з Німеччиною кондомініум у Польщі.

  3. Втручання у наші внутрішні справи ми, звичайно, не мо­жемо допустити.

  4. Архіважливо, щоб непомірні апетцти німецького Вищого армійського Командування не зашкодили миру [...]. Вашій Світ­лості відомо, що миру з Росією необхідно досягти за будь-яких обставин і що допустимі всякі варіанти, але тільки не зрив пе­реговорів Центральними державами. Навіть сепаратний мир між нами і Росією для нас ліпший варіант, аніж провал через німецькі забаганки»248.

Що розповідають

мемуари графа Черніна? — 1

Відразу слід відзначити: керівник австро-угорської дипло­матії мав цілком ясне, адекватне, цілісне та несуперечливе по­няття, навіщо він їде до Бреста, що має там робити і, найголовні­ше, якого результату повинен досягнути. Основне значення своєї дипломатичної місії він вбачав у тому, щоби «якомога швидше покінчити з Росією, потім зламатируїнницьку волю Антанти й заключити — хай з утратами — мир: оце мій плян і надія, якою я живу!».

Засад, на які спирався керівник австрійської дипломатії, зби­раючись на переговори, було, власне, аж шість:

  • «всі вістки з Росії зводяться до того, що тамошній уряд, безумовно, і то якомога швидше, хоче робити мир»,

  • у цьому випадку німці, перекинувши всі війська на Захід­ний ТВД, мають усі шанси захопити Париж та Кале,

  • це зумовить згоду Антанти укласти мир,

  • «передумовою цього є звільнений Східний фронт»,

  • «проводирі більшовиків <...> майже всі Жиди з цілком фантастичними ідеями, і я не завидую країні, над якою вони панують»,

Переговори про перемир’я у Брест-Литовську

— «чим коротше Ленін при владі, тим швидше треба пе­реговорювати з ним, бо ніякий пізніший уряд не розпочне нано­во війни».

З цими установками авс­трійська делегація «в кілька хви­лин після п'яти годин» 20 груд­ня прибула до Бреста. Сумнівів граф не мав: «Росіяне зроблять пропозицію загального мира», заснованого на принципі «без анексій та контрибуцій», і «ми приймемо її». Упродовж тиж­ня — з 22 до 28 грудня — йшли активні перемовини з петро­градською делегацією. Це зумовило «млявий настрій» представників Центральних держав. Увечері 28 грудня вони у повному складі відбули до рідних столиць — святкувати Новий рік. Принципово важливо відзначити, що в цей час граф Чер- нін мав «дві довгі авдієнціїу цісаря». Указівка імператора Карла була проста: «заключити мир, коли це лиш як-небудь можливо зробити».

З цим мандатом пан міністр 4 січня повернувся до Бреста. Тут разом із колегою, керівником німецької делегації Ріхардом Кюльманом було ухвалено принципове рішення: якщо петро­градська делегація не приїде для продовження переговорів, «єди­ним рятунком в цій ситуації» залишається «почати хутко та енергійно переговори з українською делегацією, і ми взялися до цієї праці негайно, пополуднє цього ж дня»1.

Далі, згідно з міністром Черніним, події розвивалися так: