II..За роллю в механізмі правового регулювання:

1. норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;

2. конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III..За характером обов'язковості приписів, що в них міс тяться:

1. імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов;

IV..За характером основного призначення приписів, що в них містяться:

1. уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб;

2. зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;

3. забороняючі норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них дій;

V..За територією дії:

1. загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

2. місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами право-творчості Автономної Республіки Крим;

VI..За дією в часі:

1. норми конституційного права, що діють протягом неви-значеного часу, — це більшість норм конституційного права;

2. норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологіч-ними умовами;

VII..За сферою застосування:

1. загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

2. спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо;

виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досяг-ли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

1. матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення;

2. процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.

7. Джерела КПУ

У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми

До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести такі:

1. ці джерела видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості;

2. вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими суб'єктами правотворчості;

3. нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як правило, за умови його оприлюднення .

До спеціальних ознак джерел конституційного права України належать :

1. за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і на локальному рівні) та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві та державі;

2. за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права;

3. за формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;

4. за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування.

Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями. /. За сутністю:

1. джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу — акти всеукраїнського референдуму (первинні);

2. ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні);

3. волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

//. За змістом (за юридичною силою):

1. конституційні акти (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України);

2. законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні, звичайні закони та особливі різновиди законів (закони про регламенти, чинні міжнародні договори України), декларації, акти, конституційні договори).

3)підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР тощо);

4)локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми,що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм.

Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.

За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

IV. За територією дії:

1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ, організацій).

V. За часом дії:

1. постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймаються на невизначений термін;

2. тимчасові акти, що приймаються на визначений період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.

VI. За чинністю:

1. чинні джерела (діючі);

2. нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але внаслідок історичного розвитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин.

VII. За національною належністю:

1. національні джерела, тобто джерела, прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;

2. міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.