5. Організаційно-правові засади енергетичної політики

Найважливішою частиною економіки будь-якої держави є енергетичний сектор. Відповідно і вироблення енергетичної політики держави проходить в руслі єдиної економічної політики, що є її складовою частиною.

Енергетична політика держави – це фактор в системі забезпечення національної безпеки держави – найважливіша і невід'ємна частина могутності держави, складова енергетичної безпеки як компонента системи забезпечення національної безпеки держави.

О.В. Сердюченко зазначає, що чіткого визначення державної політики в законодавстві немає та дає своє взначення: державна енергетична політика – теоретично розроблена, нормативно закріплена, та практично виконувана система дій (бездіяльності) органів державної влади для забезпечення енергетичної безпеки держави шляхом максимального врахування задоволення загальнодержавних енергетичних інтересів, яка базується на стратегічних документах, що офіційно підтримані органами державної влади у цій сфері [2].

Принципи довгострокової державної енергетичної політики:

• послідовність дій держави щодо реалізації найважливіших стратегічних орієнтирів розвитку енергетики;

• зацікавленість у створенні сильних і стійко розвиваються енергетичних компаній, гідно представляють Україну на зовнішніх ринках і сприяють успішному функціонуванню конкурентних внутрішніх ринків;

• обґрунтованість і передбачуваність державного регулювання, спрямованого на стимулювання приватної підприємницької ініціативи в області реалізації цілей державної політики, у тому числі в інвестиційній сфері.

Головними стратегічними орієнтирами довгострокової державної енергетичної політики є:

• енергетична безпека;

• енергетична ефективність економіки;

• бюджетна ефективність енергетики;

• екологічна безпека енергетики.

Запропоновано класифікацію державної енергетичної політики за наступними критеріями: за територіальним критерієм (зовнішня, внутрішня, регіональна); за сферою впливу (соціальна, загальноекономічна, галузева); за часовим критерієм (короткострокова та довгострокова).

До числа основних складових державної енергетичної політики належать:

• надрокористування та управління державним фондом надр;

• розвиток внутрішніх енергетичних ринків;

• формування раціонального паливно-енергетичного балансу;

• регіональна енергетична політика;

• інноваційна та науково-технічна політика в енергетиці;

• соціальна політика в енергетиці;

• зовнішня енергетична політика.

6. Організаційно-правові засади енергетичної безпеки

Головні цілі забезпечення енергетичної безпеки в Україні в механізмі державного управління сталим економічним розвитком полягають у наступному:

1) надійне забезпечення енергетичними ресурсами потреб національної економіки і населення в об’єктивно необхідних об’ємах;

2) надійне та ефективне функціонування і розвиток галузей і підприємств паливно-енергетичного комплексу;

3) забезпечення на державному рівні соціальної спрямованості енергетичної політики по енергозабезпеченню населення і працівників паливно-енергетичного комплексу (ПЕК);

4) зменшення негативного впливу від діяльності об’єктів ПЕК на навколишнє середовище і населення відповідно до внутрішніх і міжнародних вимог.

Головні принципи діяльності суб’єктів енергетичної безпеки у сфері енергетики:

1) пріоритет прав людини і верховенство має рацію;

2) баланс інтересів особи, суспільства, національного господарства і держави, їх обопільна відповідальність і адекватність заходів захисту їх інтересів реальним і потенційним загрозам в енергетичній сфері;

3) пріоритет вітчизняних цінностей у області енергетики і пов’язаних з нею сферах.

Відповідно до існуючих законодавчих актів, особливо до Енергетичної стратегії України на період до 2030 року, можна виділити наступні напрями енергетичної політики у галузі забезпечення енергетичної безпеки:

1) підвищення надійності та ефективності енергопостачання, забезпечення ефективного і стабільного розвитку паливно-енергетичного комплексу;

2) зменшення рівня енергетичної залежності країни шляхом збільшення здобичі (виробництва) і споживання власних енергоносіїв, диверсифікація зовнішніх і внутрішніх джерел енергопостачання,максимального заподіювання потенціалу енергозбереження;

3) підвищення рівня безпеки, стійкого до живучості енергетичних об’єктів з метою запобігання екологічним катастрофам і зменшенню рівня техногенного впливу енергетичних об’єктів на оточення;

4) забезпечення входження України в енергетичні ринки Європи і миру;

5) вдосконалення і розвиток сфери загального забезпечення і підтримки розвитку галузей ПЕК (нормативно-правова база, науково-технічне й інформаційне забезпечення та ін.).

Та незважаючи на розвиток енергетики в Україні, на розвиток законодавства та реалізацію політики у сфері енергетики, ряд науковців вказує, що рівень енергетичної безпеки досить низький у порівняні з країнами Євросоюзу. Пропонують певні першочергові заходи із підвищення рівня енергетичної безпеки України:

1) розроблення стратегічних положень щодо реформування економіки та соціальної сфери країни з урахуванням цін на паливно-енергетичні ресурси, що відповідають європейським і світовим рівням;

2) розроблення перспективних паливно-енергетичних балансів країни із суттєвим зменшенням у них часток природного газу, нафти та нафтопродуктів;

3) укладання стратегічних договорів щодо імпорту природного газу та нафти;

4) проведення ремонтів і реконструкції об’єктів енергетики з метою забезпечення необхідного рівня їх фізичної безпеки і мінімізації небезпек техногенного характеру для населення і довкілля.

Найнебезпечніші виклики для енергетичної безпеки України виникають у трьох сферах:

1) законодавча база – через відсутність єдиного механізму прийняття законів та укладання міжнародних угод у сфері енергетики. Документи, що стають частиною нормативно-правової бази України, часто не відповідають вимогам європейського законодавства. Крім того, іноді важко простежити чіткий зв’язок між цілями документа й конкретними заходами, що мають бути вжитими для їх досягнення;

2) система управління енергетикою, яка є неефективною і не забезпечує потреб української економіки;

3) сировинна база – недостатність природних ресурсів і неможливість ефективного використання наявної сировинної бази.