34. Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури

проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.

Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної

національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво

газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації

враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов

для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет

українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у

1924-1925 Рр. Було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі,

болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний

комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський,

Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського

етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація

неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес

науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи

освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.

Зокрема, накреслюється:

- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням

навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;

- демократизація й українізація системи освіти;

- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів,

організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.

Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний

університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?),

позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,

Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним

фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українських

педагогів.

Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської

політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу

надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти,

учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи

відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було

створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який

узгоджував роботу громадських організацій.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам

вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися

двома шляхами:

- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття

паралельних курсів українською мовою;

- заснування нових українських вищих закладів освіти.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського

народного університету в Києві.

7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві.

22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу

Художню школу в Україні.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського

Національного університету.

Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд

Української Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києві

було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти.

Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й

по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У

гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети

українську мову, історію й географію України та історію української літератури.

Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа.