36. Релігійна і політична уніфікація німецької імперії в 1870 рр

У ході франко-прусської війни остаточно об'єдналися німецькі землі і 18 січня 1871 р. у Версалі урочисто було проголошено створення Німецької імперії, першим канцлером якої став О. Вісмарк. Відтоді Німеччина утримувала ключові позиції в європейських міжнародних відносинах.

За конституцією 1871 р., Німецька імперія була федеративним союзом 22 монархій, в якому окремі землі мали внутрішню автономію. Вища виконавча влада належала імператору, який призначав імперського канцлера з широкими повноваженнями. Імператору належала й законодавча влада, він очолював збройні сили, мав право оголошувати війну й укладати мир. Вищими представницькими органами були рейхстаг і Федеральна рада (бундесрат). Рейхстаг мав законодавчу ініціативу і вибори до нього здійснювалися на основі загального виборчого права. Федеральна рада складалася з представників урядів усіх німецьких земель і вирішувала зовнішньо- і внутрішньополітичні проблеми. Роль законодавчих органів була обмежена і вони могли приймати закони лише після попереднього погодження з імператором. Крім того, із законодавцями практично ніколи не радилися з важливих зовнішньополітичних проблем. Отже" порівняно з Францією та Англією законодавчі органи Німеччини були малодієвими і не могли впливати на політику уряду.

Переважну більшість у рейхстазі мали представники Консервативної партії, яка відображала інтереси великої буржуазії та поміщиків. Партія виступала за посилення влади імператора, вимагала введення аграрного протекціонізму і нарощування військової могутності німецької армії. Консерватори мали сильний вплив в імперському урядовому апараті та прусському ландтазі. Впливовою була католицька партія, або Партія центру, яка отримувала по 20-25 % голосів виборців. Серед її прихильників були християнські професійні спілки, селянські й молодіжні об'єднання. Ця партія виступала за свободу діяльності католицької церкви і збереження церковних шкіл. На початку століття значно послабились позиції Національної ліберальної партії, яка представляла інтереси промислової і торговельної буржуазії. Реакційна частина партії спільно з консерваторами у 1904 р. утворила Імперський союз боротьби із соціал-демократією. В опозиції до уряду були і соціал-демократи, в середовищі яких не загасла полеміка, пов'язана зі спробою Б. Бернштейна спрямувати соціалістичний рух не на революційні перетворення, а на реформаторські шляхи боротьби за соціальні права.

Конституція була розроблена так, щоб дати канцлеру та монарху всю повноту влади. Універсальне виборче право було запроваджено лише тому, що Бісмарк вірив у те, що сільські жителі проголосують за кандидатів від консерваторів. До того ж поділ на виборчі округи відбувся так, щоб надати перевагу саме сільським жителям. Лібералів, Партію центру та соціал-демократів Бісмарк вважав ворогами, оскільки вони намагалися змінити консервативний характер імперії.

Централізація й уніфікація органів управління "ліберальної ери" (1871-1878) дали змогу провести низку реформ загальноімперського характеру, найважливішими серед яких були введення єдиної грошової системи - марки, створення Імперського банку (Рейхсбанк) та єдиних збройних сил.

Після створення імперії та прийняття конституції перед Бісмарком постало завдання приборкати опозицію, зокрема католицьку Партію центру та соціалістів. Перший удар "залізний канцлер" Бісмарк завдав по католиках. Із 41 млн населення Німецької імперії 63 % були протестантами, 36 % - римо-католиками.

Останні не довіряли протестантській Пруссії й часто виступали в опозиції до уряду Бісмарка. Союзником Бісмарка у боротьбі з католиками стали ліберали, які вважали римсько-католицьку церкву політично консервативною і боялися її впливу на третину німців. Бісмарк не збирався знищувати католицизм в Німеччині, а ставив завдання підірвати політичний вплив католицької Партії центру.

Заходи німецького уряду проти католиків отримали назву "культуркампф" - боротьба за культуру (1871-1887). Цей термін увійшов у вжиток після того, як у 1873 р. прусський вчений і ліберальний державний діяч Р. Вірчоу оголосив, що битва з католиками "набула характеру великої битви за гуманізм".

У липні 1871 р. Бісмарк ліквідував католицьке управління в прусському міністерстві освіти та духовних справ. У листопаді того ж року католицьким священикам було заборонено висловлюватися на політичні теми під час проповідей. У березні 1872 р. всі релігійні школи були підпорядковані державному контролю. Влітку того ж року викладачів-священиків звільнили з державних шкіл, заборонили діяльність на території Німеччини ордену єзуїтів та розірвали дипломатичні відносини з Ватиканом. У травні 1873 р. прусський міністр культури А. Фальк взяв під державний контроль призначення священиків. Кульмінацією "культуркампфу" став 1875 p., коли в Німеччині було прийнято закон про обов'язковий цивільний шлюб. Єпархії, які не виконували розпорядження урядовців, закривалися, священики висилалися, а церковна власність конфісковувалася.

Однак Бісмарк не зміг подолати опору католиків, який, навпаки, посилився. На виборах 1874 р. до рейхстагу Партія центру удвічі збільшила представництво. Бісмарк як прагматичний політик вирішив відступити і визнав, що окремі його заходи були надто жорстокими і не досягли бажаної мети. У 80-х роках більшість законодавчих актів періоду "культуркампфу" були скасовані.

Приводом для боротьби з соціалістами, які у 1875 р. створили єдину Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН) і на виборах 1877 р. до рейхстагу отримали підтримку майже 500 тис. осіб та провели до парламенту 12 депутатів, стали замахи на Вільгельма І 11 травня та 2 червня 1878 р. 2 червня імператора було важко поранено. Бісмарк розпустив Рейхстаг і призначив нові вибори, що проходили в обстановці шаленої пропаганди проти соціал-демократів, яких звинувачували у терористичних актах. У новому складі рейхстагу праві партії здобули більшість. 19 жовтня 1878 р. вони прийняли Закон проти суспільно небезпечних намірів соціал-демократії, який вводився як тимчасовий на 2 роки, але діяв до 1890 р. За час його дії понад 2 тис. осіб були заарештовані або вислані за межі країни, сотні періодичних видань, робітничих спілок та союзів закриті й заборонені.

Однак соціалісти зберегли партію, навіть діючи у Швейцарії. Тут видавався офіційний орган партії - газета "Соціал-демократ", яка нелегально доставлялася в Німеччину й поширювалася серед робітників. Справжнім лідером партії став А. Бебель, який обстоював ідею боротьби за соціалізм мирними засобами. Вплив соціал-демократів зростав і в 1887 р. вони провели в парламент 24 депутати. Боротьба із соціал-демократами для Бісмарка завершилася невдачею. У1912 р. депутати від соціал-демократів отримали 110 із 397 місць у рейхстазі.

Наприкінці XIX ст. за обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на друге місце у світі, а за темпами економічного розвитку випередила Велику Британію і наздогнала США. Передумовою такого динамічного розвитку господарства країни було об'єднання німецьких земель і утворення в 1871 р. Німецької імперії, що завершило процес формування єдиного внутрішнього ринку і промисловий переворот. Сприяли цьому також наявність значних природних ресурсів, зокрема покладів вугілля і залізної руди, досвід економічного розвитку інших країн, 5-мільярдна контрибуція від переможеної Франції, високий рівень концентрації виробництва і капіталу, продуктивності сільського господарства та ін.

Початок 70-х років відомий у німецькій історії як роки "грюндерства" (з нім. - засновувати). У 1871-1873 рр. було засновано 857 нових промислових об'єднань з мільярдними капіталами. Мережа залізниць збільшилася удвічі. За рахунок французького золота держава почала виплачувати громадянам свою заборгованість за попередні державні та військові позики. Тисячі німців вкладали капітали в акції нових компаній, отримуючи величезні дивіденди та демонструючи свій патріотизм і віру в майбутнє Німецької імперії. Економічний бум тривав до загальноєвропейської економічної кризи у 1873 р. Протягом шести наступних років ціни на сільськогосподарську та національну промислову продукцію різко знизилися, майже 20 % нещодавно заснованих компаній збанкрутувало. Дешеве зерно з Росії та США зменшило прибутки великих землевласників - юнкерів. Безпосереднім наслідком економічної кризи стала величезна еміграція, особливо з перенаселених сільських районів Пруссії. Протягом 70-х років близько 600 тис. німців виїхало до Південної та Північної Америки.

У 80-х роках почалося відродження німецької промисловості. Щороку створювалися кілька десятків монополій, виникали акціонерні товариства з великим капіталом.

Монополія (з грец. monos - один, poleo - продаю) - капіталістичне об'єднання, що монополізувало шляхом згоди між собою окремі галузі виробництва з метою витискування і підкорення конкурентів, а також отримання монопольного прибутку. Виникнення монополій - закономірний результат концентрації виробництва та капіталу. Монополії мають форми: картелю, синдикату, тресту, концерну. Перші монополії виникли ще в мануфактурний період капіталістичного виробництва на основі купецьких гільдій та компаній авантюристів у формі різних купецьких товариств.

У період 1882-1895 рр. кількість новостворених промислових компаній зросла на 4,6 %, а підприємств, на яких працювало понад 500 осіб, - на 90 %. Серед найбільших можна виокремити: "Рейнсько-Вестфальський чавуноливарний картель", "Німецький союз прокатних заводів", "Рейнсько-Вестфальский кам'яновугільний синдикат" тощо. Це дало змогу збільшити виплавку чавуну й сталі у 6 разів, видобуток вугілля - в 3 рази. Наприкінці XIX ст. за обсягом виробництва заліза й сталі Німеччина вийшла на друге місце у світі, поступаючись лише США. У перші десятиліття XX ст. вирішальну роль у промисловості відігравали металургійні концерни "Тіссен", хімічний концерн "І.Г. Фарбеніндустрі", електротехнічний концерн "Загальна електрична компанія (АЕГ)" та ін.

Водночас із концентрацією виробництва відбувалася концентрація капіталу. Провідне місце посіли Німецький банк, Дрезденський банк, Національний банк Німеччини. Власники великих промислових підприємств увійшли до складу правління банків, створивши могутні фінансово-промислові групи. У перше десятиліття XX ст. 9 головних німецьких банків зосередили у своїх руках понад 80 % банківського капіталу. Німецький капітал активно залучався до будівництва залізниць, вкладався у слаборозвинуті країни, сприяв розширенню німецьких зовнішньоекономічних зв'язків.

У сільському господарстві переважали великі юнкерські господарства (понад 100 га землі), в яких використовувалася наймана праця, широко застосовувалися сільськогосподарські машини, впроваджувалися досягнення агрономічної науки, що дало змогу значно підвищити врожайність. Чималим був прошарок багатих селян - гросбауерів, які практично забезпечували Німеччину продовольством і підтримували політику протекціонізму, яку проводив уряд, що мало позбавити їх конкуренції з боку закордонних виробників.