69.Спадкування за законом. Виморочне майно.

Спадкування за законом.

Спадкування за законом виникло значно раніше, ніж спадкування за заповітом.

У своєму історичному розвитку, спадкування за законом перейшло три етапи: спадкування за цивільним правом, за преторським і за правом Юстиніана.

Закони 12 таблиць вказують на те, що спадкування за законом можливо тоді, коли не має заповіту.

Основні принципи спадкування за законом були виготовлені преторським правом, а за правом Юстиніана в основу спадкування було поставлено когнатичне (кровне) споріднення.

За цивільним 3 спадкоємці, за преторським 4, за правом Юстиніана 5.

Перший клас спадкоємців за законом, становили усі близькі родичі померлого (сини, дочки, внуки та правнуки). При цьому спадкоємців вищого ступеня відсували від успадкування спадкоємців дальшого ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти успадковувати не могли. Онуки спадкодавця, успадковувати лише у тому випадку, коли їхні батьки помирали (спадкування за правом представництва).

До другого класу спадкоємців за законом, відносилися усі висхідні родичі (мати, батько, дід, баба, повнолітні брати і сестри, а також їхні діти.

Третій клас Неповнолітні брати і сестри, а також їхні діти.

До 4 класу входили усі родичі без обмеження ступеня споріднення.

До 5 класу входили дружина або чоловік, які пережили один одного.

Необхідне спадкування або обов’язкова частка у спадщині.

За стародавніх часів, почало вводитись обмеження свободи заповіту на користь близьких для спадкодавця осіб.

І право таких осіб на обов’язкову частку у спадкуванні називається необхідним спадкуванням.

Римське право розрізняло 2 види необхідного спадкування:

- Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен був у заповіті оминати своїх спадкоємців. Він зобов’язаний був призначити їх спадкоємцями або усунути їх від спадщини не зазначаючи цьому причину. При цьому усуваючи синів у спадщині, він повинен був називати їх поіменно, усуваючи дочок від спадщини не зобов’язаний був указувати їх імена. Сини і дочки називалися свої спадкоємці, проте уже претор замінює термін свої спадкоємці на термін діти і за преторським правом, усі діти одержують законні частки окрім тих, які були позбавлені цього права. З часом до процедури необхідного спадкування залучається державний орган, зокрема суди, які встановлюють матеріальне необхідне спадкування і суди розширюють коло необхідних спадкоємців. Ними ставали емансиповані діти, невисхідні і висхідні родичі, брати та сестри які мали право на одну четверту цієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом.

- За Юстиніана, матеріальне спадкування становило ½ частки майна, якщо така частка становила менше ніж ¼ цієї спадщини.

Юстиніан зробив спробу об’єднати формальне і матеріальне спадкувальне право.

70.Спадкування за заповітом. Обов'язкова частка.

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

аповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність;

заповіт має бути складений у певній формі;

у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна була скласти фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У "праві Юстиніана" заповідальної правоздатності не мали:

раби;

перегріни (однак вони могли заповідати "за власним правом");

віровідступники;

єретики;

душевнохворі;

неповнолітні (навіть за згоди піклувальника);

марнотратці та підвладні;

глухонімі від народження;

особи, які не могли висловити свою волю загальнодоступним способом.

Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris (особа свого права). З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів, їх також було два види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до протоколу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем:

а) внаслідок обмеження правоздатності;

б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець;

в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків;

г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт, доповнює або змінює його обов'язкова частка.

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати

Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці поняттям діти. Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.