Конституційна система органів державної влади України

Державна влада, на думку російського вченого В. Єфімова, це право та можливість держави розпоряджатися кимось-чимось, підкоряти своїй волі та здійснювати вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою авторитету, сили, примусу, придушення, панування та інших способів і засобів. Учений наголошує, що термін "влада" передає не просто абстрактну можливість, а можливість силового впливу на навколишню дійсність . Зміст державної влади полягає в можливості юридичного впливу на поведінку учасників суспільних відносин в інтересах всього суспільства, щоб підкорити поведінку окремих суб'єктів встановленому в суспільстві порядку

Державна влада в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вперше конституційне закріплення теорії поділу влади було закріплене на законодавчому рівні у Конституції США 1787 року: законодавча влада - конгрес, виконавча - президент і підзвітні йому міністерства, судова - суди. Разом з тим існують винятки, зокрема Конституція Алжиру 1976 року зафіксувала політичну владу керуючої партії.

Державні органи України, які належать до різних гілок влади, наділені значним обсягом компетенції у сфері здійснення управлінських функцій. Вони реалізовують свої державно-владні повноваження через прийняття нормативно-правових актів, організаційно-розпорядчу діяльність, прийняття рішення про притягнення до відповідальності тих чи інших суб'єктів правовідносин тощо.

Органи законодавчої влади у державах з демократичною формою режиму є загальнонаціональними, представницькими, виборними, колегіальними, тобто такими, які представляють інтереси народу і держави. Єдиним органом законодавчої влади в Україні відповідно до ст. 75 Конституції України є Верховна Рада України. Парламент України є органом держави, який не має верховенства влади над іншими органами державної влади. Так, вплив Верховної Ради України на інші державні органи здійснюється винятково через систему нормативно-правових актів, які вона уповноважена приймати.

Необхідно розуміти, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, проте не єдиним суб'єктом законодавчої влади в Україні. Український народ також є суб'єктом законодавчої влади, який має повне і беззаперечне право шляхом голосування приймати закони на всеукраїнському референдумі. Проте Україна не має досвіду прийняття законів на референдумі, оскільки відсутній чіткий законодавчо визначений процесуальний механізм, який би визначив порядок реалізації на практиці відповідної матеріальної норми права.

Світова практика визначає різних суб'єктів, уповноважених приймати закони. Так, у Саудівській Аравії закони приймає монарх, оскільки там немає парламенту. В Італії та Греції за певних умов правом приймати закони наділені постійні комісії парламенту. Існує традиція делегування парламентом права приймати закони главам держави, зокрема Президент Туркменістану може приймати закони з окремих питань. Законодавча гілка влади, приймаючи закони, проявляє волю держави або свою волю, виконавча - владу сили держави, оскільки покликана безпосередньо забезпечувати реалізацію законів та охороняти права людини і народу.

Органами державної виконавчої влади відповідно до статей 113-120 Конституції України є:

1) вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує діяльність усіх інших підпорядкованих йому органів виконавчої влади;

2) центральні органи виконавчої влади - становлять міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17 березня 2011 р. №3166-VI)1;

3) місцеві органи виконавчої влади:

а) загальної компетенції - Рада Міністрів АРК, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

б) органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані відповідним органам виконавчої влади.

Особливістю органів виконавчої влади, які формують окрему гілку державної влади, є те, що вони мають виконавчий та розпорядчий характер і забезпечують практичну організацію виконання законодавчих і нормативних актів.

Президент України також представлений у конституційній системі органів державної влади. Він очолює виконавчу гілку влади.

Президент України - є главою держави, тому відіграє важливу роль координаційного, наглядового інституту публічної влади. Він бере безпосередню участь в управлінні суспільством та державою: формує Кабінет Міністрів України, призначає частину суддів Конституційного Суду України, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, підписує закони, здійснює представництво держави у межах її кордонів і на міжнародному рівні тощо. Діяльність Президента України як глави держави забезпечують дорадчі, консультативні та допоміжні органи, зокрема Адміністрація Президента України, Рада національної безпеки і оборони України та ін.

Органи судової влади - це відповідні суди, які утворюються в законодавчо передбаченому порядку для здійснення конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, господарського правосуддя, вирішення спорів у аспекті трудових, торговельних та інших справ. До системи органів державної влади України належать органи судової влади, які здійснюють свою діяльність на основі статей 124-131 Конституції України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-Уі Ці та інші законодавчі акти визначають правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні.

Отже, державна влада в Україні, яка представлена системою державних органів, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Проте, як зауважує відомий вітчизняний учений В.Б. Авер'янов, у державі існують окремі органи, які не можуть бути цілком віднесені до жодної окремої гілки влади, зокрема органи прокуратури . Проте органи законодавчої, виконавчої і судової влади у своїй єдності не становлять цілісного державного апарату України, оскільки існують й інші державні органи, які виконують значний обсяг завдань і функцій держави.

Контрольно-наглядові органи є складовими системи органів державної влади До них належать: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата України, Державна фінансова інспекція України (раніше - Контрольно-ревізійне управління України) та ін.

Правоохоронні органи відіграють винятково важливу функцію держави у сфері забезпечення безпеки і правопорядку. До таких органів належать: Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Збройні Сили України та ін.

15

Місце прокуратури в системі органів державної влади Прокуратура України - самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами та методами, які передбачено законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади, які формуються та утверджуються в державі після прийняття нової Конституції. "Фундаментальні гілки влади - законодавча, виконавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально самостійних правових інститутів. їх наявність визначається реальними потребами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність не відповідає принципам і положенням Конституції". Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла Закон України "Про прокуратуру", який було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей день відзначають як День працівників прокуратури. Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено: - підтримання державного обвинувачення в суді; - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; - нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; - нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У ст. 123 Конституції України передбачено, що організацію та порядок діяльності органів прокуратури визначає закон. Прийняття Верховною Радою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" дозволило зняти низку дискусійних питань щодо конституційності деяких норм закону. Зміни в законодавстві, пов'язані з судово-правовою реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України деталізують компетенцію прокуратури, але без нової редакції Закону "Про прокуратуру" гальмується процес подальшого реформування органів прокуратури. Вступаючи до Ради Європи, наша держава взяла на себе зобов'язання змінити роль і функції прокуратури шляхом перетворення її в орган, який відповідатиме принципам цієї міжнародної організації (висновок і рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ № 190 (1995) від 26 вересня 1995 року щодо вступу України). Проте в цілому діяльність прокуратури України сьогодні ґрунтується на нормативному фундаменті, що поєднує, з одного боку, норми Розділу VII Конституції, які згідно з висновком Венеціанської Комісії, відповідають Європейським стандартам, а з другого - норми Перехідних положень Конституції, які відразу викликали застереження Ради Європи й тому передбачались як тимчасові, але продовжують діяти вже понад 7 років і не мають чітко визначеного обмеження в часі. Невідповідність наявної моделі прокуратури Конституції України та міжнародним нормам і стандартам стосовно її ролі в демократичному суспільстві, насамперед щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина, зумовлюють необхідність імплементації конституційних і міжнародних норм у законодавство України, а також проведення відповідних змін щодо функціонального наповнення діяльності прокуратури. Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом утілення обов'язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини й несе на собі відбиток історичних традицій здійснення нагляду за виконанням правових норм. Попри все, сьогодні дієвий механізм органів прокуратури є одним з важливих чинників законності та правопорядку, сприяє реалізації принципу верховенства права. Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України "Про прокуратуру", кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, кримінально-виконавче, господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України, а також визнані Україною відповідні міжнародні договори й угоди. Діяльність органів прокуратури спрямовано на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку й має своїм завданням захист від неправомірних посягань на: 1) закріплені Конституцією України незалежність республіки, суспільний і державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп і територіальних утворень; 2) гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права й свободи людини та громадянина; 3) основи демократичного устрою державної влади, правовий статус місцевих рад, органів самоорганізації населення. Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що межує з правопорушенням, дію певного кола державних органів і посадових осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак. Оскільки в Україні визнається й діє принцип верховенства права, то цілком природно, що функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її посадових осіб підпорядковано тільки нормативно-правовим актам. Принцип верховенства права передбачає визначальну, провідну роль права в співвідношенні права й політики, права та ідеології, права й економіки. Слід зазначити, що неправомірні рішення, дії чи бездіяльність прокурорів можуть бути оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що її права й свободи порушено чи порушуються, створено перепони для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод (у тому числі з боку органів прокуратури). У Законі України "Про прокуратуру" (ст. 6) закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України: 1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому; 2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів; 3) захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; 4 ) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; 5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення. Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокуратури, її посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи як представники єдиної системи прокурорських органів. Це - важлива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується єдність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загальність методів, форм їх діяльності з основних напрямів роботи, а також засобів реагування на порушення закону. Здійснюючи нагляд за виконанням законів, органи прокуратури вживають заходів щодо усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності мети й завдань, що стоять перед прокуратурою. Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка ґрунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не лише фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в діяльності прокуратури. Вона гарантує, що будь-який акт прокуратури має відповідати закону, наказам Генерального прокурора. Для скасування незаконного, необґрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня, відповідному керівникові органу прокуратури надано право одноособове розв'язати це питання. Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють свої повноваження незалежно від органів державної влади й самоорганізації населення, політичних партій і громадських об'єднань. Конституційний Суд України визнав, що зі способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України. Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризується тим, що органи прокуратури виконують покладені на них завдання гласно, інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї роботи, про стан і додержання законів органами й установами, щодо яких прокуратура здійснює наглядові функції. Цим прокуратура зміцнює правовий порядок, запобігає порушенню прав і свобод людини, сприяє формуванню громадської думки щодо засудження правопорушень і осіб, які їх скоїли, впливає на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру. Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі законодавством передбачено гарантії незалежності та повноваження, що значно відрізняють її від інших правоохоронних органів. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, заборонено. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення. Як втручання в здійснення прокурорського нагляду, розслідування злочинів кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, посадових осіб, представників засобів масової інформації до прокурора з вимогою надати інформацію, що становить службову таємницю або .таємницю слідства, виконати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові. В Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) зазначено, що народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури й прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками в конкретних справах із питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина (або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних : справах, під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства в конкретних кримінальних справах. Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у засіданнях органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів самоорганізації населення є одним із важливих проявів особливого статусу прокуратури в здійсненні наглядових функцій. Разом з тим встановлено заборону прокурору входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами. Отже, посідаючи не підпорядковане місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист передбачених законом прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права.

16

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України  У системі державних органів особливе місце займає парламент - Верховна Рада України, що є єдиним органом законодавчої влади. Верховна Рада України обирається по пропорційній системі на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на п’ять років [15, c. 224].  Парламент – невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців або населенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову історію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установи ХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосується історії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.  Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.  Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.  Верховна Рада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітних політичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві і соціально-політичного компромісу [13, с. 87].  Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України, що має силу закону. Верховна Рада працює сесійно. Чергові сесії починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня щороку (ст.83 Конституції). Рішення парламенту приймається на пленарних засіданнях шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим. Рішення приймається у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів) [1].  Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає Голову, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради. Згідно з законодавством Верховна Рада створює постійні комітети, у яких ведеться основна робота над законопроектами. Також у межах своїх повноважень Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготування і попереднього розгляду питань і тимчасові слідчі комісії. В Верховній Раді за підсумками виборів формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України з конституційного состава парламенту. Вона формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верхової Ради, або на протязі одного місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій парламенту. Коаліція вносить пропозиції президенту України з кандидатури Прем’єр-міністра України, та з кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені дійсною Конституцією.  Повноваження Верховної Ради є надзвичайно широкими. Вони визначені ст.85 Конституції. Але суттю її діяльності є законотворство (у ст.92 перераховане широке коло питань, що вирішуються винятково законами).  Законодавчий процес в Україні (тобто послідовність дій, результатом яких є прийняття Закону України) проходить декілька етапів:  1. Законодавча ініціатива (тобто внесення законопроектів у Верховну Раду на обов’язковий розгляд). Це право, яке мають народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів (ст.93 Конституції);  2. Розгляд законопроектів Верховної Радою України. Воно відбувається шляхом обговорення і схвалення законопроектів на пленарних засіданнях. При цьому законопроект проходить три читання  3. Прийняття закону. Закон приймається абсолютною більшістю голосів. Для прийняття конституційного закону потрібні голоси 2/3 депутатів конституційного складу Верховної Ради України. Після схвалення закону Верховної Радою України його підписує Голова Верховної Ради України, після чого закон передається на підпис Президенту України (він має право вето у відношенні прийнятих Верховної Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Радою України).  4. Опублікування. Закон публікується Президентом України у “Відомостях Верховної Ради України” і у газеті “Голос України”.  5. Вступ закону в силу. Закон набирає сили по закінченні 10 днів після опублікування, якщо інше не зазначено в самому законі 

17

Компетенція Верховної Ради України

Поняття компетенції Верховної Ради України; законодавча компетенція Верховної Ради України; установча компетенція Верховної Ради України; контрольна компетенція Верховної Ради України; повноваження Верховної Ради України в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки; інші повноваження Верховної Ради України.

Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України.

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють три види парламентів:

1. Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією1), які існують’ у країнах з парламентарними формами правління, де в «чистому» виді реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту. Конституції цих держав (наприклад, Конституція Японії 1946 р.) не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-якого питання.

2. Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціонують у федеративних, децентралізованих унітарних державах та в державах, де в основу організації державної влади покладено модель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої та судової гілок влади, до виключної компетенції суб’єктів федерації чи до сфери компетенції місцевого самоврядування.

3. Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель.

19

Поняття глави держави та його місце в механізмі державної влади.

Голова́ держа́ви— людина або орган, що вважається найвищим представником держави Статус Президента, Гаранта Конституції, закріплений у Конституції України, як державного службовця вищої категорії [1], покладає на нього обов’язок припиняти антиконституційні дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний закон України. Для виконання цього обов’язку Президент наділений відповідними повноваженнями: він може призупинити рішення органів влади, застосувати право вето до Президент є Гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Його повноваження у цій сфері визначені ст.102Конституції України та покладають на Президента обов’язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України у межах існуючих кордонів.

Згідно зі ст.102 Конституції України, як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії щодо ставлення до гілок та структур влади, до рішень, які вони приймають, з метою захисту прав та свобод громадян.

Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики закріплено статтею 106Конституції України, згідно з якою Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє членів уряду та інших органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях уряду, а також мати своїх представників уКабінеті Міністрів, Конституційному Суді, Верховній Раді.

У зовнішній політиці повноваження Президента визначено статтею 102 Конституції України. Президент, як Глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави.

Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України згідно зі статтею 106 Конституції України. У разі збройної агресії проти України Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою оборони держави від ворога. Як гарант державного суверенітету та територіальної незалежності України Президент очолює Раду національної безпеки та оборони України.

Компетенція Президента України — сукупність визначених Конституцією та законами України предметів відання та повноважень, якими Президент України наділяється з метою забезпечення реалізації його функцій як глави держави.

Повноваження Президента України, закріплені у Конституції України, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:

представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав тощо;

повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради України;

повноваження, пов’язані з призначенням на посади і звільненням з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та інших посадових осіб;

повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, зокрема ті, що пов’язані з прийняттям рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади);

повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування);

повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та його позбавленням, наданням притулку в Україні;

повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради.

20