3.Теорії та напрями соціального розвитку та їх характеристики

Вивчення соціальних змін у соціології спирається на знач­ні теоретичні традиції. Досить згадати, що вже в ранніх вер­сіях соціологічної теорії теоретичні завдання поділялися на дві групи проблем: пояснення соці­альної статики та пояснення соціальної динаміки. Сучасні соціологічні теорії соціальних змін залежно від інтерпретації головних чинників можна досить умовно поділити на три різновиди:

а) соціокультурні теорії — пов’язують соціальні зміни з динамікою духовної сфери суспільства

б) технологічні теорії — виводять зміст та спрямування соціальних змін з особливостей техніко-технологічного роз­витку матеріального виробництва.

в) соціально-економічні теорії — намагаються пояснити соціальні зміни через встановлення змісту взаємодії еконо­мічного базису та надбудови.

Незважаючи на те, що ці теорії досить часто відтворюють реальні риси зумовленості соціальних змін, повного їх пояс­нення вони не дають.

Соціологічний аналіз соціальних змін передбачає виділен­ня певних ознак, що створюють їх якісну визначеність:

а) процесуальність, тобто логічний зв’язок окремих станів об’єкта у часі, їх певним чином організована послідовність, де початковий стан може порівнюватися з кінцевим;

б) масовий характер, тобто окремі події суспільного життя можуть бути віднесені до соціальних змін тільки за умови їх масовості та значимості для тих чи інших соціаль­них систем;

в) суспільно зумовлені зміст, джерела та результати, ос­кільки вони можуть відбуватися лише в суспільстві і лише в соціальній взаємодії його інститутів;

г) наявність причинно-наслідкових зв’язків як у структурі самого процесу змін, так і з зовнішнім середовищем.

4.Прогресивний соціальний та стійкість соціального розвитку

Прогресивний розвиток — зміна якості системи від нижчого до вищого чи менш зробленого до більш зробленого. Регресивна зміна системи припускає зниження якісного рівня, деградацію організації, падіння її якісних і кількісних характеристик

Прогресивний соціальний розвиток колективу забезпечує: 1. Зростання соціальної активності персоналу: — розвиток соціального партнерства;— участь в управлінні підприємством;— зростання демократії;— активна участь у суспільних заходах;— підвищення відповідальності працівників за результати колек­тивної праці

2. Зростання ефективності діяльності підприємства:—зростання продуктивності праці;

—розвиток наукової організації праці;— зростання якості і конкурентоспроможності товарів, що реалізуються;—удосконалення підготовки кадрів;—стабілізація трудових ресурсів;—зростання рівня технічної оснащеності;—удосконалення систем управління (зокрема, персоналом);—зменшення втрат робочого часу;—зростання конкурентоспроможності підприємства.

3. Зростання матеріального добробуту персоналу:—підвищення кваліфікації;—зростання доходів;—забезпечення гарантій зайнятості;—зростання загальноосвітнього та культурного рівня;—розширення кола та якості потреб, що задовольняються;— соціальний захист та страхування.

Соціальна складова стійкості розвитку орієнтована на людину і спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, в тому числі, на скорочення числа руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є справедливий розподіл благ. Бажано також збереження культурного капіталу і різноманіття в глобальних масштабах, а також повніше використання практики стійкого розвитку, наявної в не домінуючих культурах. Для досягнення стійкості розвитку, сучасному суспільству доведеться створити ефективнішу систему ухвалення рішень, що враховує історичний досвід і заохочує плюралізм. Важливо досягнення не тільки внутрішньо, а й міжпоколінної справедливості. У рамках концепції людського розвитку людина є не об'єктом, а суб'єктом розвитку. Спираючись на розширення варіантів вибору людини як головну цінність, концепція сталого розвитку передбачає, що людина повинна брати участь у процесах, які формують сферу її життєдіяльності, сприяти прийняттю і реалізації рішень, контролювати їх виконання.